Крах Російської Матриці
Гітлер, Брежнєв, Путін 

 У роки горбачовської перебудови наприкінці 80-х років минулого століття, коли вже можна було писати й говорити майже про все, у науковому середовищі спалахнула бурхлива дискусія на тему: «Хто винен у тому, що сталося у ХХ столітті з Росією: Карл Маркс чи Федір Достоєвський». Інакше кажучи, імпортна теоретична зараза (читай: комунізм) чи споконвічний народний дух (читай: московство).

Ідеться про пізньобільшовицький тоталітаризм, який суттєво відрізнявся від того, що формувався під прапором Комінтерну і послуговувався романтикою «світової революції» та «братерства пролетарів усіх країн». До речі, автором цієї політичної авантюри ХХ століття був не Ульянов (Ленін), а мало кому відомий на той час єврей Парвус, який знайшов гроші для більшовицького перевороту в Росії у кайзерівській Німеччині, в якій згодом до влади прийшов Гітлер.  Така собі іронія долі…

Про надзвичайну подібність більшовицького та нацистського соціалізмів ще за життя Сталіна та Гітлера написано чимало. Справді, у Радянському Союзі економіка підпорядковувалася приписам п’ятирічних планів, натомість у Німеччині був запроваджений чотирирічний план. У СРСР вирувало соціалістичне змагання, переможці якого отримували червоні прапори, у Німеччині – соціальне, і передовикам боротьби за «зразкове націонал-соціалістичне підприємство» щороку Перше Травня (державне свято для обох режимів, і відзначалося воно дуже схоже) перехідні золоті (тобто червоні із золотим окантуванням) вручав сам Адольф Гітлер. Російські більшовики вигадали стаханівський рух, німецькі нацисти – змагання за фахом під гаслом: «Дорогу найздібнішим і найпрацьовитішим». Кінопересувки й агітаційно-просвітницькі театральні трупи були важливою складовою ідеологічної роботи в обох державах. Преса в СРСР втілювала «лінію партії»; у Німеччині те саме звалося «уніфікацією». І там, і тут панувала однопартійність, з молоддю працювали Гітлерюгенд та Лєнінський комсомол, з трудівниками – радянські профспілки та Німецький робітничий фронт. А вищим представницьким органом вважалися в одному випадку Рейхстаг, в іншому – Верховний Совєт, хоча вони були лише декораціями, за лаштунками яких партійні бонзи вирішували все.

Проте відчутною була й відмінність між двома соціалізмами. За часів Сталіна «турбота» влади про життєвий рівень населення виражалася у постійному «загвинчуванні гайок» та підвищенні норм виробітку під приповідку: «Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше». А от за Гітлера влада Німеччини по-справжньому дбала про життєвий рівень істинних арійців (в обмін, звісно, на їхню відмову від політичних свобод). Стабільна зарплата стала головним джерелом доходів, а додатковим – виплати на різні потреби (відпочинок, відвідини культурних акцій, спорт, художню самодіяльність тощо) з відповідних соціальних фондів. Працювати доводилося напружено, але ціни були стабільними, отже, німці (після багатьох років економічної лихоманки і масового безробіття) охоче віддавалися праці. Як результат, у другій половині 1930-х середній рівень життя у Німеччині став найвищим у Європі, у той час, як у Радянському Союзі він був одним із найнижчих.

Інакше кажучи, у Другій світовій війні німецьким солдатам справді було що захищати. Жодна, навіть найпотужніша пропаганда не змогла б так змобілізувати націю на тяжку війну на всіх фронтах, на морі і на повсякденну мужність у тилу під бомбами стратегічної авіації союзників. Головним чинником, який зумовив тривалий опір німців Об’єднаним Націям, стала не нацистська ідеологія, а реальні соціальні здобутки десятків мільйонів людей у 1930-х роках. Звичайно, ці здобутки були роздуті геббельсівською пропагандою, але вони принаймні були. І ще одна деталь: відносний добробут у свідомості та підсвідомості німців міцно поєднувався із особистістю фюрера та його соратників, які, мовляв, дуже люблять народ.

На відміну від Гітлера, Сталін робив ставку на терор і пропаганду. Не дивно, що Красна армія швидко програла свою війну (попри колосальну кількість військової техніки та спорядження) і здатна була продовжувати опір виключно завдяки західній допомозі. Як зауважив маршал Жуков у підслуханій КДБ приватній розмові за чаркою на початку 1960-х, «американці нам гнали таку кількість матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою… Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю...» Не дивно, що ще за життя Сталіна найбільш прозірливій частині радянської номенклатури стало зрозуміло: військово-диктаторська економіка неефективна. Потрібно шукати щось інше. Хрущов спробував було покласти в основу своєї соціально-економічної політики ентузіазм комуністичного будівництва, поєднаний із вирощуванням кукурудзи за Полярним колом, – і його план провалився. А от команда Брежнєва знайшла відповідь – зовсім не у томах творів Маркса чи Лєніна. Йдеться про свідоме копіювання в СРСР найефективніших складових соціальної політики, які забезпечували стабільність за часів Гітлера.

При цьому саме Брежнєв реанімував «паради Побєди», коли більшість учасників цієї страхітливої війни вже не було в живих, і вони не могли розповісти страшну правду про цю війну, названу в Совєтській Росії як «Великая отечественная».

Спершу брежнєвська компартійна номенклатура спробувала перейти від суто командної системи до ринкового соціалізму, а саме різновиди такого соціалізму і лежали в основі гітлерівської системи, відтак в основі «самоврядного соціалізму» Югославії за часів Тіто і в Угорщині за часів Яноша Кадара («гуляшевий соціалізм»); саме він нині успішно діє в КНР. Але успіх був лише частковим, адже ринковий соціалізм (не плутати з соціальною ринковою економікою, яка передбачає політичну демократію!) ефективний виключно за умови поєднання деспотичної влади і допущення більш чи менш розвиненої приватної власності, хоча й підконтрольної «верхам». На це Брєжнєв не наважився, а от широке використання випробуваних Гітлером форм «матеріального стимулювання трудящих» і різноманітних фондів масового споживання стало нормою для «розвиненого соціалізму».

Це полегшувалося тим, що за репараціями СРСР (читай Совєтська Росія) вивіз із Німеччини численні підприємства, які дали змогу розпочати ще у 1950-х роках масовий випуск холодильників, пилососів, радіоприймачів, телевізорів тощо. До речі, ще доктор Геббельс потурбувався, щоб 1936 року мільйони німецьких глядачів мали змогу побачити по телебаченню ігри Берлінської олімпіади й торжество на ній «волі та духу» арійського народу; метода ідеологічного використання спорту, олімпіад і телебачення була скопійована в СРСР, вже на вищій технологічній основі. Скопіювали й інше, аж до використання популярної музики: нацисти офіційно таврували джаз як «чужу музику», що не завадило половину часу радіопередач присвятити «ритмічній музиці»; так само рок-музики наче й не було у брєжнєвські часи, натомість були незчисленні «вокально-інструментальні ансамблі»...

Радянські принципи формування кінорепертуару теж не були оригінальними, всі вони більше нагадували політику німецьких нацистів. У сталінські часи спостерігався очевидний ухил у бік пропагандистських стрічок, а поряд із ними після війни демонструвалися «трофейні», тобто фільми виробництва різних держав, захоплені на німецьких кінофабриках. Далі ситуація змінюється за приписами Геббельса. Адже у нацистів відверто пропагандистські картини становили десь так 10% репертуару кінотеатрів. За «розвиненого соціалізму» – так само. Приблизно таку саму частку становили американські стрічки (попри всі інвективи нацистів та комуністів на адресу Голлівуда). Решта –  «життєві драми», музично-розважальні та квазіісторичні стрічки.

«Літній трудовий семестр» – хто із тих, хто навчався у радянських вишах, не пам’ятає цих слів? А вони також родом із Німеччини: ці поняття запроваджені нацистами відразу після приходу до влади 1933 року. Спершу це стосувалося лише абітурієнтів – трудовий семестр тривав півроку. А з 1939-го, ще перед початком Другої світової війни, літній трудовий семестр став обов’язковим для всіх студентів. Теж складова соціальної політики: виїзди у складі студентських будівельних загонів на «гарячі» об’єкти забезпечували владі додаткову енергійну робочу силу, а молоді – можливість заробити на життя.

Скопіювали в СРСР (читай: в Совєтській Росії) і чимало іншого. Масове будівництво кооперативного житла для трудящих (нацисти його, щоправда, не встигли так розгорнути, як у Союзі, але започаткували і пропагували), масовий туризм з виїздами до «братніх країн» (без використання вільно конвертованої валюти), «народне» авто «Фольксваген/Жигулі», демонстративна пошана до ветеранів війни і пільги для них (нагадаю, що від 1947 по 1965 рік 9 травня не було в СРСР всенародним святом), різні програми на виробництвах для підвищення якості праці, широчезна система художньої самодіяльності і гуртків для підлітків (до війни в СРСР вони були суто військово-прикладними), зрештою, золоті значки для ветеранів партії. Крім того, у Німеччині був потужний «рух за відродження народних свят», який мав тісніше згуртувати людей і надати традиційним християнським святам ідеологічно «правильного» напряму, як це спробували зробити потім і в СРСР, але з відчутно меншим успіхом. Можливо, тому, що підстаркуваті радянські вожді не були здатні, як Геринг, піднести в кадрі кухоль із пивом, узятий з рук опасистої тірольської дівчини, чи, як Гітлер, власноруч попрацювати лопатою на будівництві автобану (за прикладом головного фюрера всі дрібніші також натирали собі мозолі у подібних вправах, що фіксували журналісти), позаяк самих слів для соціально ефективної пропаганди самовідданої праці замало, навіть як для тоталітарного суспільства.

Інакше кажучи, ефективну соціальну політику та пропагандистську роботу ЦК КПРС у брежнєвські часи будував зовсім не за Марксом чи Леніним, хоча ні рядові партійці, ні більшість членів ЦК, ані, переконаний, сам «другий Ілліч»( Брежнєв) цього не знали. Та не випадково ж, мабуть, високопоставлена дама сказала після перегляду «Звичайного фашизму» його автору Михаілу Ромму: «За що ви нас так ненавидите?»…

До речі, сакраментальний неофіційно директивний «допустимий відсоток» осіб єврейського походження у тих чи інших установах придумали не Сталін чи Брєжнєв – це також запозичення з практики Третього Рейху. Так само, як і використання ув’язнених в СРСР 1960–1980-х років на важких і небезпечних для здоров’я роботах («хімія») – «в оригіналі» на таких роботах працювали євреї та політв’язні, а відтак – військовополонені (спершу поляки, а затим й усі інші). Усе це також працювало на соціальну стабільність, засвідчуючи турботу про лояльну до влади «просту» людину.

Водночас вождь, який так дбає про свій народ, має бути борцем за мир. Причому ця боротьба й у Гітлера, й у Брєжнєва нерозривно поєднувалася із викриттям англо-американського імперіалізму і «неправильного» соціалізму. Після Другої світової війни «правильний» соціалізм (читай: совєтський або російський) будувався в СРСР, а «неправильний» - в Китаї, бо Третій Рейх наказав довго жити. Аргументація тут була дуже схожа: СРСР  зазнала величезних втрат під час війни, тому до неї мають прислухатися всі інші держави, вона має право на надійні гарантії миру і на паритет озброєнь. Цікаво, що Німеччина продовжувала особливо активно боротися за справедливий мир після початку Другої світової, яку розв’язали, мовляв, «англо-французькі палії війни», СРСР – після вторгнення до Афганістану, необхідність чого пояснювалася підступами вашингтонських «яструбів». Боротьба КПРС із Заходом у часи «розвиненого соціалізму» будувалася, як і у нацистів, на ксенофобії та запереченні ліберально-демократичних цінностей. А ще ця боротьба завжди давала змогу пояснити брак тих чи інших матеріальних благ і проблеми у сфері добробуту підступами закордонних ворогів…

…У часи перебудови та у єльцинську добу російські ліберали боролися як із суто більшовицькою, так і з чорносотенною традиціями, проте ніхто не зауважив небезпеки міцно вмонтованих за два десятиліття у тканину соціального буття ефективних гітлерівських схем, які давали змогу керувати великими масами людей за принципом: «Гарантований державою певний добробут в обмін на духовну та політичну свободу».

Чекіст, колишній гопник з пітерської підворітні Владімір Путін вдало вмонтувався у ці схеми, застосувавши на початку свого правління соціально-економічні важелі, а не лише ідеологічні (але і їх: «мочить в сортире», антизахідництво, оголений торс «нацлідера» і його польоти на гасіння лісових пожеж, суворі догани олігархам безпосередньо на місцях соціальних заворушень, «чистка» серед мільярдерів із «неправильною» п’ятою графою тощо). Надсприятлива кон’юнктура на світовому ринку енергоносіїв (сформована не без участі російських спецслужб) дозволила забезпечити стабільність після десятиліття фінансово-економічних катаклізмів і зростання рівня життя основної маси росіян.

Увімкнення підсвідомих стереотипів «золотої доби» (якою для більшості пострадянського люду (читай: совків) донині є часи втілення в життя соціальних рецептів Гітлера – Брєжнєва) і забезпечило режиму Путіна у постсовєтській Росії ту міцність, яка понад 20 років пояснювалась високою ціною на нафту і природний газ, які путінський режим перетворив на економічну зброю у війні проти колишніх республік-колоній СССР і Європи.

Проте, термін існування «золотої доби» соціальних рецептів Гітлера – Брєжнєва сплив для вже путінської Росії у березні 2020 року, коли Путін вирішив почати нафтову війну проти США і Саудівської Аравії. У відповідь Саудівська Аравія обвалила ціни на нафту на світових фондових ринках, і почала витісняти РФ з традиційних ринків збуту.

Падіння цін на нафту стало результатом рішення глави «Роснефти» Ігоря Сечіна (читай: президента Путіна) вийти з договору з ОПЕК+, щоби знизити ціну нафти, і тим самим змусити США зменшити власний видобуток сланцевої нафти (читай: ударити по економіці США), але в реальності все обернулася обвалом російського рубля по відношенню до долара і євро і обвалом ціни на нафту.

Як відомо, ОПЕК – організація країн експортерів нафти була створена в 1960 році. ОПЕК – це картель з претензією на монополіста, створений для спустошення кишень споживачів. РФ пропонували увійти в організацію, але РФ відмовилась. Ці ненормальні відносини країн-експортерів нафти з РФ називають ОПЕК +. Головна мета створення ОПЕК – це домовлятися між країнами-експортерами нафти про ціну на нафту, щоб не знижувати занадто низько ціну і не конкурувати. 06 березня 2020 року переговори у Відні між країнами ОПЕК+ закінчилися провалом із-за зухвалої позиції Росії. 

Увечері 31 березня 2020 року стало відомо, що  національна нафтова компанія Саудівської Аравії Saudi Arabian Oil Company, найбільша нафтова компанія світу за показником видобутку нафти і розміром нафтових запасів, оголосила про колосальне зниження цін на скраплений газ - на 50%. Експерти оцінили цей маневр саудитів як відкриття другого фронту в нафтовій війні з Росією. Причому, цей крок був прорахований від самого початку за аналогією з відмовою РФ від угоди з ОПЕК, і наступним нарощуванням об’ємів видобування газу країнами експортерами. Мало того, що російська нафта за місяць перетворилася з чорного золота в звичайні відходи, тепер цю долю очікує також природний газ, який РФ перетворила на зброю в своїй імперській політиці.

Таким чином, на тлі рекордного падіння рубля, коли кожен день пробиває чергове дно глобального знецінення російської нафти, Саудівська Аравія завдала нового удару по економіці кремлівського фюрера Путіна. Ціна 10-20 доларів за барель нафти виявилась найкращими ліками від імперського сказу і побєдобєсія для РФ. Оскільки разом з міжнародними санкціями за окупований Крим і Донбас ці ліки виявилися досить  ефективними, «імперія зла» почала кампанію по скасуванню санкцій, але марно. На наших очах почався процес демонтажу «імперії зла» або імперської Матриці «русского мира». 

Фрілансер Валерій Зміївський

Доповнення і правка статті:

10.01.2012 р. С.Грабовський. Російська матриця - Брєжнєв плюс Гітлер

PS

Матеріал по темі:

06.05.2020. США и Саудовская Аравия решили поставить точку на России

https://www.youtube.com/watch?v=4o6EUszPYCI