КОСМОС ДУШІ (вибране)

3 жовтня 2014
Микола Істин
Я дарую галактики перехожим,
тим, яким по-дорозі зі мною
до ідеальних світів...

("З галактик Космосу Душі")

Ці вірші - вибране з первинних галактик душі, написані ще на зорі моєї творчості. З часом, ідеї з них трансформувалися (еволюціонували) в наступні світогляди... Але "Космос Душі" залишається для мене однією з центральних тем в творчості і є своєрідним стержнем, фундаментом для подальших побудов...

ПЕРШООСНОВА

Що було першоосновою,
коли спочатку не було нічого ...
"Ніщо" - існувало само в собі
на рівні ідеї:
"існує те, що не існує нічого",
ця ідея
творила свою матерію,
до розвитку, яку
штовхало відчуття того,
що буття ліпше від небуття,
усе це є - самоідея першооснови,
або просто Бог,
що творив, примножував, збагачував буття...
Та як далеко ми від нього,
його світів...
Десь в дорогах ми втратили Бога...
І тепер шукаємо ті невідомі ідеали
в світі, що є загадкою,
бо в ньому багато недосконалості
і його горизонти - то смерть...
Але людська свідомість створена з ідеї добра,
її мета - істини й ідеали життя,
вона безсмертна, як першооснова,
з якої походить,
її час - то вона сама.
Ми входимо в розуміння цього,
як космонавт в інші виміри існування...
 
***
 
Розсипало Небо планети і зорі,
і випали ми
із правічних просторів,
мов з теплого дому, у зими
Землі...
Де ж та в ідеали Всесвітня дорога?
У куряві смерті не бачимо Бога...
Чому ми йдемо по-золі?
Збираю із смальти мозаїку світу...
Як камінь об камінь вже іскра і світло...
Так думка до думки - вже погляд,
у сутність земну і небесну - світогляд.
І кожна людина,
мов глечика з глини,
десь чогось уламок,
малий черепок.
Лиш разом наповнитись змістом ми зможем,
і світобудови мозаїку зложим,
немов піраміди,
із слова збудуємо сходи -
у сутності щастя,
матерій всесвіття...
Підніме хтось вірші припилені часом,
колись непрочитані, незрозумілі,
втикне мої твори
в всесвітні простори,
наче необхідний живопису монументального мій елемент,
й відкриє галактик немеркнучі зорі,
й зіллється із вічністю світу момент...
 
***
 
Істина буття -
є опорою для свідомості,
вона - це світи щастя.
Дорога до неї в цьому світі -
це мудрість, справедливість, і добро.
А дорога зла -
не принесе людині щастя.
Щастя може дати лише істинне буття.
Зло треба вигрібати з душі, як сміття.
 
***
 
У світі зваб земних, нечистоти
і сумнівів,
і хитрих компромісів
із совістю,
не проміняй за гріш
велич душі,
не заблукай в собі
і в темряві шляхів неправоти.
Не будь у долі іграшкою ти.
Будь сонцем,
що освічує шляхи
до істини.
Будь істиною ти!
 
***
 
Ми в масках дороги,
і душі одіті
в убори часів
і сьогоднішніх цивілізацій,
світоглядів
і ситуацій,
відносних умовних світів на планеті тендітній.
Але
не лише маски й одежі
усе це.
Це ми
нині в чомусь малі і відносні,
й обмежений наш небокрай
у великому Всесвіті...
Й нам,
ще рости і шукати
у собі
і в інших
ті виміри істин гармонії різноманіття,
той Всесвіт, і рай...
 
***
 
Кажуть серце - не камінь,
та часом
воно кам'яне,
з нього замки будують,
в які нас не пустять уже,
в мрії пишні палати.
І доля тебе не озве,
не зупинить часи
і дороги,
й утрачені нами світи
доль весни і природи.
І уже не парадні,
прості
двері в замки людської душі
віднайти лише зможеш.
Але не увійти,
лиш заглянути в замка щілину,
хіба цього досить?
Цього мало мені і тобі.
І тому розбиваєм гранітні серця кам'яні.
І шукаєм планети нові,
щоб на них будувати
світи всеможливі свої...
  
***
 
Відчай - простір без меж,
степ самотній,
пустеля спекотна...
Утікаєш у тінь,
де ліси чужих лиць,
та коли не знаходиш в них дім,
надто холодно в лісі людськім,
і від сірості буднів, від сутінків відчаю ніч
наступає у нім.
Світлим ранком
заблукані долі краї покидаєш,
йдеш до моря,
надії вітрила жадають нової землі,
і шукаєш в далеких морях
землі ті,
та нема островів в них добра,
лише море розлите печалі
пливучого дня.
Корабель твій в тумані,
у самообмані життя.
Насправді ж,
в життєвому морі
є безліч земель, островів і світів...
Й ти щастя свій дім можеш сам збудувати
з планет - близьких днів...
 
***
 
Мрійлива пташка з дивними очима
на мене дивиться.
Хто я її такий?
Гніздечко моїх мрій
пильно вона огляне
і зачеркне крилом
світ золотих надій.
Кохана пташка з дивними очима
вже не повернеться у час який минає,
минає все на цій Землі, і ми.
А я піду в душі своєї світ,
шукати в ній того, що не минає,
що не мине ніколи і ніде,
у ній зів'яла квітка розцвіте,
і знайде на планетах місце своє 
різноманіття долі і життя,
Всесвіт і Бог,
бо я без них не я.
Мрійлива пташка з дивними очима
на мене дивиться.
Хто я її такий?
Щастя Земне
не відлетіло ще...
 
***
 
Я люблю дивитися на зоряне небо,
в ньому є неземні надії,
свобода і таємничість,
воно - як другий світ
для моєї душі,
для мого життя.
Дивлячись на нього,
я забуваю про земну суєту,
заспокоюю душу
величністю і нескінченністю
буття.

* * *

О, скільки їх,
планет, людських світів
утрачено, з незвіданих орбіт, і їхніх
скарбо-життів
прекрасних і принадних,
морів добра, і жестів благородних...
Я би помер давно, дорогами розп'ятий,
прибитий втратами гіркими до Землі,
якби на небосхилі
не піднятий
цим Всесвітом, де ми єдині всі
у космосі
безсмертної душі,
в її гармоніях надії щастя наші...
І в мріях я лечу планетами майбутніх
Воскреслих і новітніх
Чудес світів життя,
У Всесвіті буття
галактиками буду
у всеможливих сенсах
матерій осяйних...
Й від ворога тому
я мир таки прийму,
що разом Всесвіт ми,
Будь Всесвітом і ти...
Йти в добро - до побачення,
відкуплення з пробаченням
то до планет утрачених 
у Всесвіті мости...

ПОМИЛКА

... І після помилки, величиною атомного вибуху,
й радіаційної руйнації упадку духу,
в викривленому просторі
загубленого часу,
у куряві хаосу,
шукайте просвітління,
як розуміння, що головне є - саме життя,
а не форма, в якій воно перебуває.
І навіть найменше добро, яке маєш ще, є ліпше за небуття.
Просто людині дано помилятись,
і з цим треба рахуватись,
бо віднімати
природно, як і додавати.
І усьому свій час, час оплакувати,
і час класти на терези психологічної неурівноваженості
переважаючої помилковості, 
противагу
з розважливості...
А далі, треба загладжувати рани.
Так як природа заліковує несприятливі стани,
і знов проростає,
і життя буяє.
Так же розцвіте, і сонячним щастям засяє 
ваше життя,
колись, десь, в цих або в інших світах,
коли обов'зково долетить (як добра душе-ідейний птах)
в райські сади майбутнього всецвіття!

ЕКОЛОГІЯ ДУШ

Не кидайте
у Душу
зайве слово-полову.
Не засмічуйте 
життєбудову
її (хай чужу).
Не затьмарюйте 
дня її настрою доброго світу.
Не отруюйте
димом чадним неудач її мрії повітря.
Будь як сонце, привітним
як треба тепла твого й світла.
І дощем, коли треба пролити 
на долю чиюсь доброти.
Або вітром всесильним (як зможеш),
чи морем бурхливим.
Будь усім чим захочеш,
та, в тім, гармонійним буть треба.
Щоб красою цвіла, щоби щастям буяла душа.
Екологія душ - найгуманніша людства потреба.
Коли буде вона,
то загоїться рана суспільна,
що від зіткнень людей, 
їх ідей,
від гарматних громів
і від пострілів слів.
В радіації зла научися хоча б виживати,
і очищувати,
і шукати
дороги життя.

ДУХОКРИЛА

Душа не вмирає,
десь у потойбічному світі мандрує,
у всесвіті таїн літає,
з матерій ідей генерує...
Із першооснови в ній сила.
Мета ідеалу їй мила.
А дім її - всесвіт величний.
Душа, необтяжена злом, має крила,
І недруг для тих духокрил Земний звичай,
Бо так не буває,
щоб клітка для крил була раєм...
А душам творити світи всеможливі,
і форми, і долі, планети мрійливі,
і безліччю тіл прорости і розцвисти,
матерію й час одягати, носити...
І жити усім, чим лише забажають...
Із Богом й буття розмаїттям надбають
Гармоній прекрасних, величних, космічних...
Лиш це, я надіюсь, назву колись раєм,
Який будувати душі, що літає...


***

Ми можемо мандрувати у Всесвіт,
і шукати нові світи...
Але планета Земля як мати
для нас 
є, і буде, близькою і рідною
(незважаючи на неоднозначні стихії природи),
навіть за мільйонами кілометрів, років, перетворень...
Так само, як і мати та батько,
у первинній галактиці життя
залишаються найріднішими планетами,
зі своїми : добра і любові -
космічними гармоніями розвитку
у майбуття...

(Прозопоезія)

Зірці по-імені Ліна
присвячую

ДО ТЕБЕ

Про кохання складають вірші, та його проза прекрасніша за поезію...
Ти сподобалась мені з першої ж миті якої я тебе побачив. І ти була як зірочка, що світила в мою душу... А я нерозумний подумав: - ну що мені з зірочки, коли в небі мрій стільки усіляких великих планет...
І я опускав очі, і блукав по Землі людськими світами... Та замість весняного цвіту, Земля оберталась до мене жовтими листками.
І коли я зводив погляд до Неба, то завжди бачив тебе  -  свою маленьку зірочку, що так привітно світила мені ( видно ти таки дарована мені небом ).
І я все частіше, й частіше, став задивлятись на тебе... І навіть подумки інколи казав собі: - а може вона справді світить для мене... Але ж між нами така космічно-неземна відстань... Хіба ж це можливо щоб ми були разом? Та ти сама стала наближатися до мене... І, з наближенням, ставала все яскравішою. Як сонечко, ти освічувала і зігрівала моє життя. І в тому зближенні я побачив що ти прекрасна планета, та яку я так шукав... І зрозумів що тебе треба відкривати... Мені захотілося теж наблизитися до тебе... І я побачив чудову, чарівну природу кохання... Я збагнув, відчув яка ти прекрасна, знайшов в тобі світ для себе. Яке це невимовне щастя, коли в космічному хаосі, людино-планети поєднуються на Землі, збагачуючи одне одного принадними почуттями взаємного кохання, і воно своїм милим, добрим промінням освічує всі життєві шляхи радістю, надає їм особливої цінності, цікавості змісту...
Звісно, життя усьому посилає свої випробування, але сяйво розділеного кохання сильніше за темряву земну і небесну.
Лінка, ти світ мого кохання, планети нашого доброєднання, з галактики щастя !

БОГ

Все ж  направду, де є архітектор 
від Всесвіту,
мегамайстер-творець
Бог-отець.
Дивно що не з'являється...
Де дівається?
Чи збагнув недоладність творіння,
і покинув людину,
й систему сонячну
залишив на тління.
Проте, Вишньому вдячний я 
за Землю що є,
навіть попри бруд,
і вірші йому присвячую,
бо ліпити планети великий труд.
І мій світ, все моє -
це також його - галактичне.
Нам лиш з Ним можливе добро всеохоплююче.
Та, людей не провідує зараз, тому
що вони називають його іменами не тими,
і ліплять статуї
не по-статурі,
і лиця малюють іншими.
Людству віруючому в богів, не забути би
що не можна бути правим без правди.
І треба пізнати Бога насправді.
Летіти до Нього думками, світами,
на омріяних крилах.
Його подих відчути у своїх вітрилах.
Проявитись, відбутись -
світом власним, і Всесвітом з Ним.

***

Моя точка опори -
це куля мозкова
добро будуюча,
руйнацію недопускаюча,
її космічна мова 
багатообіцяюча,
шлях людський виправдовуюча,
і втілення любові планети тут де
реальний світ моїх цінностей,
і мапи цільностей,
еволюції сходинкові гори,
все це -
є життєдальне
добро-буття земне,
з нього вирушаю в космос осмислення,
в світи вічних ідей,
і в високих побудовах в душе-галакто-просторі
засвічую їх далекі плането-зорі,
промені яких як маяк
для сьогодення і майбуття 
Всесвіту різногалактичного,
і знову повертаюся
до земних смисло-речей,
світу цього, малого, доброго,
як до бази життя практичного,
де людиною на Землі нині будучи
пливу за долі течією
до пори...

ШЛЯХ ТВОРЧОСТІ

Залишаю в шуфляді застарілі інструкції.
Знімаю приземлений компас з руки.
І маяк на березі вже непотрібний.
Бо в творчості знаходжу все що треба :
в ній свобода істини,
і ідеали в ідеях, та в втіленнях,
вона життя, 
його безмежність космосу душі,
де народжуються нові вірші, як зірки,
як планети, як космопростори, з галактиками,
де минуле видозмінилося,
трансформувалося,
втілилося гармонійно 
в розмаїття розвитку істинних цінностей,
в нових світоглядах,
і світобудовах...

КОСМОС ДУШІ

Моя особистість складається з:
я-щастя в формі життя,
яке присутнє в безлічі розмаїть моїх я,
в шляхах вседобра,
на планетах любові,
у зорях світла істини,
що описані в творах,
між якими злагода гармонії розмаїття.
Вони основи, маяки, плани,
і шляхи розвитку,
та співвідношення з людьми, з Всесвітом, з Богом ...
В них моя матерія розмаїття,
сила волевиявлення,
скарбниця пам'яті.
Вони мої переконання-уподобання,
що підтримують світлом висловленого,
і орбітами обдуманого, -
загальні гармонії в душі,
і її втілення, та стосунки земні.
Їхнім поетичним випромінюванням -
не допускаю руйнації,
очищую душу,
перетворюю помилки і навіть зло на доброякісну ніч,
колиску майбутніх світил...
Ними прокладаю траєкторії
до багатоваріантності блага,
всеможливості, безмежності, форм і змістів щастя,
його ідеалів буття,
як істини життя.
Вони мого мислення мова,
як змістоформи душевтілень.
В них моя твердиня духу,
і сила думки,
моя безсумнівність цінностей,
іншоцивілізація на Землі,
і еволюція свободи істини у Небо...
Їхні чорні рядки як родюча рілля
на світлім, в світі, у Всесвіті...
Мандрую душею як космосом,
живу то на одних
то на інших ідейних планетах.
Сяйвом матерії мислення,
відзеркаленням моєї душі,
побачиш їх
у творчому вимірі існування,
в наступних галактиках тексту
Всесвіту...

(Есей)

ІНЖЕНЕРІЯ ДУШ 

Я не претендую на приватизацію істини, а те, що моє творче ім'я Микола Істин, це назва людини, що шукає компоненти істини, і створює з них формули істини буття, її ідеалів, для себе, які можуть бути корисними і для інших..
.
Кожна людина може бути творцем філософських ідей, інженером власної душі, співтворцем світу, Всесвіту...    
 
На мій погляд, навіть релігія не може приватизувати істину. Я сприймаю релігію як частину Землі, і Неба, і готовий співжити, співпрацювати з тим добром, яке вона в собі несе... Але я ніколи не погоджуся з рабовласницьким ставленням релігій до людини (яке є в більшості з них). Примусове нав'язування, часто недосконалих моделей життя, релігійними вченнями, є неприйнятним, як і неприйнятне для мене їхнє посягання на власний розвиток особистості. Людиною має ставитися питання ступені істинності тої чи іншої релігії...
 
Жодна релігія, і жодна культура, не приватизувала ні людську душу, ні духовний світ, вони існували задовго до виникнення цих релігій та культур, і можуть існувати після них ( що і відбувається при зникненні давніх релігійних вірувань та культур).
 
Хтось вірить в Бога, і я теж вірю, і хочу добра з ним. Але також я вірю в людину, в її творчу силу, в істинно прекрасний ідеальний розвиток людської душі...    

(Есей)

СВЯТО ДУШІ

Свято душі можливе лише коли вона щаслива (власне, як і щасливі будні теж). Щастя, як найвище задоволення умовами свого існування, то лише маленьке свято, "як синиця в руці", але й воно прекрасне.
 
Проте, людській душі потрібно більшого...І це більше, є істинні ідеали буття, лиш вони, як безліч зоре-ідей і плането-втілень душі, у всеможливих формах, у володінні матерією і часом, в гармоніях з Всесвітом, в їх доброму сяйві задоволень, лише це досконале щастя є моєю метою. Але до неї непроста дорога через розвиток космосу власної душі, становлення її галактик, і пошуків гармоній з Всесвітом...
Яке дивне і невідоме створіння цей Всесвіт... Але він дав людині можливість самій обирати, і творити, свої цінності буття... В безсмертній людській душі зерна розвитку не тільки власного життя, але й Всесвіту. Будьмо істинними галактиками Всесвіту, розбудовуймо себе і його...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com