Контейнер

Контейнер привезли тиждень тому і кинули серед подвір'я. Стільки розмов було про той контейнер, а загадковий предмет виявився просто металевою скринею; щоправда, величезною – у ній умістилася б половина хати. Славко розчаровано подивився на неї, копнув ногою в обідраному черевику і подався до річки.

Насправді все почалося раніше. Десь із місяць тому мама ошелешила хлопця звісткою про переїзд – батько завербувався на нове гігантське будівництво. З Сибіру, де він народився і прожив шість із половиною років (а Славко завжди підкреслював цю "половину"), його забирали у далеку невідому Киргизію. Назавжди – повернення не передбачалося, тому хату продавали, а майже весь пожиток забирали із собою у тому самому загадковому "контейнері".

"Відправимо контейнером", - казали тато або мама, коли обговорювали долю ліжок, стільців або столу. Хоча слово це вимовляли тепер так часто і просто як "хліб" або "вода", від того воно не стало зрозумілішим, ба більше: що частіше згадували "контейнер", тим страшнішим видавався він хлопцеві. І Славко вже навигадував чимало про "контейнер", а воно он що – просто ящик.

Славко ще ніколи не подорожував далі, ніж до бабусі, а жила вона просто за річкою. А тут – Киргизія. Що воно та Киргизія, де, чи далеко? Авжеж, далеко, адже бабуся плакала кожного разу, коли приходила, певно, вже сумувала за Славком, який і сам потай іноді плакав. Та що поробиш? Що взагалі може вдіяти хлопчина шести (бодай і "з половиною") років, коли дорослі, нехай і його рідні батьки, ухвалили якесь рішення? Отож.

Та неминучість від’їзду ніяк не вплинула на те, що нині відчував Славко. Він прожив у цьому краї всього лише шість повних років, але ж то було усе його життя. Крім села і річки, лісистих пагорбів і бабусиної домівки, він у цьому, мабуть, дуже великому, світі нічого не бачив. Зате тут, у цій маленькій місцевості, в нього були свої заповітні місця. Всі разом вони прив’язували Славка до себе; власне, він ще свідомо не відокремлював себе від того, що бачили його очі і де бігали його ноги. Все це було знайоме, своє, рідне – це і був він, Славко. А от Киргизія – ні; нею він не був.

Славко вийшов до річки і прислухався до її швидкої говірки. Русло річки було кам’янистим і порожистим, але місцями вода утворювали вирви, над якими нуртували піняві коловороти. Скільки він тут усього побачив, скільки пережив – одного разу навіть ледь не втопився. Минулого літа Славка на містку штовхнув його одноліток Петька, і хлопець шубовснув у річку, а вона підхопила його і затягла у чорторий. Петька з переляку втік, а Славко у крижаному потоці із потужною течією швидко наковтався води і розгубився. Він вже не сподівався вибратися, коли раптом щось підчепило його, і він опинився на березі.

Якийсь незнайомий дядько, що саме в цей час їхав берегом на велосипеді, спішився і виловив Славка із води довгою жердиною, на кінці якої був приладнаний металевий гак. Хто був той дядько і що то була за жердина із гаком, Славко так і не довідався, бо чолов'яга, щойно побачив, що хлопець живий-здоровий, звелів йому бігти додому, а сам почепив жердину до рами велосипеда, сів на нього верхи і рушив далі берегом. На містку Славко зупинився, глянув услід дядькові і подумав, що той на своєму старому веліку із довжелезною жердиною, приладнаною до рами, нагадував Дона Кіхота із списом верхи на змарнілому Росинанті. Саме так цей славетний лицар був зображений на малюночку у товстезній книзі, яку нещодавно подарував хлопцеві батько.

Так, батько, - а скільки риби вони з батьком на цій річці виловили! Батько був рибалка вправний і удачливий, і він вчив малого усьому, що вмів сам. І Славко сподівався одного дня стати таким же вправним і щасливим, як батько, - і у риболовлі, і в усьому іншому. Спокійний і неговіркий, він був на диво талановитий у всьому, що створював чи лагодив руками. А от тепер батька поруч не було – адже він вже відбув у ту саму загадкову Киргизію, куди тепер належало вирушати і Славкові із матір’ю і відправляти увесь домашній набуток – тим самим контейнером.

Славко ще раз подивився на річку і місток і подався далі, у ліс, де в нього також були свої заповітні місця. Ось і галявинка, де з хлопцями палили багаття і пекли у золі картоплю. Ось і старезний, просто на очах у Славка вражений блискавкою осокір, з верхівки якого можна було побачити і усе село, і навколишні ліси аж до самісінького хвилястого і зубчастого небокраю, а час від часу – і бузкові смуги диму з потягів, що поспішали невідомо звідки і куди. А он там далі – пагорб, в якому була таємнича печера; розповідали, що колись там жив ведмідь-людожер, а ще раніше переховувалися каторжники-втікачі. А ось і хлопці – той самий Петько, що колись зіштовхнув Славка у річку, і Данило, з яким Славко товаришував скільки себе пам’ятав. Хлопці поцікавилися, чи прибув контейнер, а Славко тільки кинув їм «так» і швидко попрямував далі, ніби у справах.

Насправді ж він хотів сховатися за деревами, щоб хлопці не побачили, як він стримує сльози, – так зганьбитися перед ними він не міг. Саме тепер, зараз, коли прибув контейнер, і від’їзд став справою, що вже точно і дуже скоро відбудеться, він гостро й потужно відчував, що волів би вкласти у контейнер усе, до чого він так звик і приріс: і річку з порогами, вирвами і чорториями, і місток через неї, і осокір із обгорілим віттям, і галявину із вогнищем, і пагорб із печерою, і ліс довкола, і хлопців, і бабусю із її домівкою, і хату рідну... Та усе це втиснути у контейнер і забрати із собою у незвідану далечінь було неможливо. Славко від’їжджав, а все це лишалося отут; мабуть, отут воно і буде ще довгі роки, але вже тепер – без нього. І Славка душили сльози, тому що усе це довкола не просто лишалося на своєму місці, - все це у нього тепер відбирали, усе і назавжди…

Але вже був час вертати – і Славко побіг додому. Завтра зранку за ними прийде вантажівка і відвезе до залізниці; контейнер їм доправлять у Киргизію окремо – теж потягом. Тож сьогодні мама наказали усе ще раз ретельно переглянути, аби нічого не забути. Авжеж, бурмотів хлопець до себе, крокуючи селом, нічого не забути – а насправді ж нічого з найважливішого і забрати не можна; тільки і залишається, що забувати.

В порожній, голій, ніби осиротілій оселі збирати було вже нічого – батьки усе, що могли, розмістили у контейнері, віддали бабусі або спакували у скрині та вузли, які завтра вони заберуть із собою до потяга. На підвіконні у Славковій кімнаті височіла ще одна річ, про яку він щодня по кільканадцять разів нагадував мамі, аж доки вона не почала гримати на нього. Це були книжки; Славко вже понад рік як опанував науку читання, а щойно опанувавши, полюбив так, як мало що інше. В кожній книжці ніби ховалося віконце у великий світ – і Славко дивився у те віконце з маленького світу, в якому мешкав сам. Бібліотека в нього поки що зібралася невеличка, бо книгарні у селі не було; книжки усі були не нові, вже кимось читані-перечитані і потім подаровані хлопцеві, але він любив їх до нестями.

Оцю він прочитав першою у своєму житті. Оцю і оту подарував батько. Та сподобалась найбільше і вже була двічі перечитана… Книжки – єдине з того, що він любив, цінував і міг забрати із собою в Киргизію. Тому-то ця справа була така важлива; тому-то Славко вже давно випросив у матері мотузку, щільно і акуратно ув’язав свою бібліотеку у важкенький стосик і продовжував нагадувати мамі про нього навіть після того, як вона на нього гримнула. От і тепер – він схопив книжки, дав їх мамі просто у руки і ствердно-запитально проказав із докором у очах:

- Забула?!

Мама мовчки прийняла в’язанку і десь пішла; стукнули двері, і Славко побачив у вікно, як вона крокує двором із його скарбом. Заспокоєний, він швидко заснув, а рано-вранці почалася тривала і виснажлива подорож. Їхали вантажівкою, довго-довго потягом, тоді автобусом, знову вантажівкою, аж доки прибули у маленьке містечко, поруч із яким споруджувався велетенський комбінат.



Славко одразу помітив, що нова місцевість геть інша і, певно, доволі цікава, але наразі він не міг роздивлятися і досліджувати. Він чекав на свої книжки – доки їх нема, він тут чужий; хай і батьки поруч, та без тієї бібліотечки нема у Славка тут нічого свого. І день за днем, а далі тиждень за тижнем хлопець виглядав вантажівку із своїм скарбом. Коли ж він запитував у батька про контейнер, той відводив у його у контору і показував на великій мапі, що висіла у коридорі на стіні, яким шляхом трансагентство везе контейнер. Виходило, що вантаж кружляв країною і спочатку віддалявся від Киргизії і Славка, аби колись – та коли ж уже?! – доставити хлопцю його книжки. З усього виходило, що це відбудеться нескоро, он який шлях довгий, та й батько вимовляв загадкову фразу, якої Славко не розумів, проте запам’ятав і повторював, наче сповнену надії і віри молитву, виглядаючи контейнер: "Фрахт не терміновий".

Тижні спливали повільно, наче віск зі свічки; Славко вже трохи знав околиці і деяких хлопців, що жили поруч, проте все ще почувався тут чужим, і дивився на все сторожко і вороже. А довкола вирувало життя, таке не схоже на те, до чого він звик на далекому Сибіру: з ранку до ночі тисячі людей, сотні вантажівок, десятки екскаваторів і підйомних кранів метушилися довкола будівництва. Пропадав там і тато; і мама влаштувалася на якусь роботу поруч із майбутнім комбінатом, а от Славкові поки що місця тут не знаходилося. Він вже зрозумів, що жити далі таки доведеться, хай там що, але поклав собі починати нове життя на новому місці лише тоді, коли прибуде заповітний вантаж. І так він собі не жив, а лише чекав, втрапивши у те чекання, наче комашка в павутиння.

Аж раптом виснажливе чекання увірвалося. Однієї ночі Славко побачив коротенький сон і одразу прокинувся. Серце його калатало, а на чолі виступив холодний піт – сон показав йому дещо лякливіше за страхітливі химери, що іноді маряться дітям вночі. Уві сні він бачив, як на вулиці біля двору зупинилася вантажівка із написом "ПОШТА", звідти вийшов якийсь добродій, привітався до мами, а тоді КЛАЦ! КЛАЦ! – зробив щось біля контейнера і зник; після того на засувах металевої скрині з’явилися важезні замки і свинцеві пломби на сталевих витих дротах. Потім у контейнер вже нічого вкласти було не можна – його «опломбували». Славко сидів на ліжку, дивився у темне вікно, за яким, наче зірки, миготіли вогники величезного будівництва, і розумів, що це був не сон, а спогад. Так, контейнер закрили і опечатали ще за день-два до того, як вони з мамою від’їхали вантажівкою до залізниці. Тож чекав він марно; у контейнері книжок не було і бути не могло. Славко впав на подушку і тихенько заплакав, і плакав, поки не заснув.

Вранці він прокинувся, одразу згадав свій страшний сон-спогад, проте у мами питати нічого не став. Звісно, була в цій історії лиховісна таємниця, що ятрила його душу і вимагала правди. Але правда, про яку можна було і так здогадатися, була занадто болючою; а так, приховавши її під сподіванням, можна спробувати так-сяк жити. І щойно Славко про це подумав, як хтось постукав у двері – трансагентство доставило контейнер. Вже знайома величезна скриня стояла серед двору, а біля неї курив у кулак сивочолий присадкуватий дядько у синьому картузі, і вже метушилася мама із якимись папірцями у руках, і стояли їх нові сусіди.

Славко не втримався і побіг до контейнера. Контейнер довго "розпломбовували"; нарешті, його дверцята розчахнулися, і вантажники, мама і сусіди заходилися переносити до хати знайомі предмети. Славко спостерігав за цим, сховавшись за низеньким кривим деревом, і дивувався: усі ці речі, які він знав шість ("із половиною") років, завантажували у контейнер цілий тиждень, а зараз занесли у нову оселю менш, ніж за годину. Ось і все: металеві дверцята ляснули, контейнер затягли на вантажівку, і вона відбула.

Славко потихеньку вислизнув з двору і пішов собі, куди очі бачать, аби тільки не бути зараз там, де так хотілося кричати, тупати ногами і звинувачувати – адже щойно він втратив і надію, і віру, і… - усе втратив! Але те, що нині відчайдушно волало і пронизливо скиглило десь у Славкових грудях, ще не вміло висловитися. І хлопець просто крокував вулицею, стиснувши зуби і намагаючись втримати сльози. Бодай той контейнер загубився десь у своїх тривалих мандрах, аби Славко ніколи не дізнався ніякої правди – про батьків, про життя і про все-все-все…

Так він ішов, доки ноги не привели його до охайного, білої цегли будиночка із написом БІБЛІОТЕКА над дверима. Славко спочатку зазирнув у двері, а тоді зайшов; у будиночку було порожньо і тихо. Він зупинився біля столику, за яким височіли полиці із книгами; раптом десь в глибині приміщення почувся дивний звук - наче птах захлопав крилами. Славко обійшов столик і зазирнув між полиць; там на колінах стояла жінка і збирала книжки, що розсипалися підлогою. Славко заходився допомагати жінці, а вона, спитавши його ім’я, почала розпитувати в нього, хто він і звідки.

Коли книжки було зібрано і розставлено на полицях, бібліотекарка запропонувала Славкові записатися до бібліотеки і взяти щось почитати:

- Ти ж вмієш? – запитала-ствердила вона. Славко кивнув головою і одразу показав їй на полиці книжку, що впала в око, коли ще допомагав жінці, - "Терміновий фрахт".

Оповідання з цією назвою Славко прочитав першим. Он воно що таке "фрахт", он воно, що таке "терміновий"… Славко сидів тут живий-здоровий, і навряд чи йому загрожувало лізти у страшні нетрі парового двигуна і гинути там, але він почувався Мітькою-Пацюком, затертим у тих самих страшних нетрях, без жодної надії на порятунок, адже фрахт – терміновий… І Славко, сповнений жалю чи то за Мітькою, чи то за самим собою і своїм тепер вже остаточно втраченим скарбом, ще довго повторював, наче молитву: "Терміновий фрахт", але вже нічого від тієї молитви не сподівався, не очікував і ні у що не вірив.

Та очікувати було що; міркуючи про Мітьку, спаленого у топці пароплава заради терміновості фрахту, про власну долю і про контейнер, який, здається, у "нетерміновий" спосіб проковтнув усе Славкове минуле щасливе життя, хлопець раптом відчув, що він – є, існує, живе, окремо від речей, людей і подій довкола. Так, колись він був щасливий, а нині йому болить і є за чим шкодувати; але і оте щастя, і оцей біль – не єдине, чим є Славко. Як, мабуть, не був він і отими місцями, з яких його забрали батьки, і втраченим стосиком книжок, перев’язаних білою мотузкою. Рідне, дороге, своє – так; проте він виявився більшим за усе, що йому належало, що він любив. І йому довелося втратити усе це разом і одразу, аби здобути, віднайти у цьому світі - себе…

Звісно, тоді, у шість «із половиною» років, крокуючи вуличкою киргизького містечка край велетенського будівництва із книжкою під пахвою до бібліотеки, Славко нічого такого не думав – він все ще перебував у віці, коли почуття панує над думкою і виливається у сміх або сльози. Усе це він усвідомив набагато пізніше, через десятиліття, у яких також було досхочу втрат і здобутків, що, наче хвилі, накочувалися на його болісно здобуте "я". Проте подумки озираючись назад, він найчастіше бачив загадково і безслідно загублений контейнером стосик, стягнутий мотузкою. Колись давно невідомий дядько на велосипеді, схожий на Дона Кіхота з тих книжок, врятував йому життя; а потім із того стосика почався і сам Славко.

Але тоді, у шість "із половиною" років, крокуючи вуличкою киргизького містечка до бібліотеки, Славко вперше відчув своє "я", що, здається, бажало одного – жити далі.

І Славко почав жити далі.

2016
Малюнок запозичено в мережіза адресою mauricemedia.nl