Коли вона прихилила полотно неба україни

Коли ВОНА прихилила Полотно Неба, щоб Вогнем гоїти Язви України, Месія падав Згори зустрітися. Летів і щомиті Очі Йому заліплювали брижі Крові, що сочилися з Язв Неба України. Очі захищалися повіками, але віки замели Сніги й Очі ніяк не могли звикнути до Правди Яви. Вітер дув з такою силою, що Кров не витримувала тяжіння молекул Правди й перетворювалася на Воду. Падала кривава Ріка, маркуючи Місце чергового всесвітнього Потопту Істини.
Леся підняла смолоскип у руці й обвела довкола Неба, щоб Гостеві видніше було опускатися до Столу Руїни. Рука гойдалася, борючись із Вітром, виобразнювала контур України.
Месія споглядав картину Згори й не йняв Віри: Одна, Сама, Маленька Українка стояла супроти всіх Сил Зла, сміючись навстрічу Його Правді! Мурашки проповзли по спині, дотяглися горла й стиснули тугі Пелюшки Свободи, якою ВІН огорнув усіх спраглих Правди Небесної на Землі лиха Свого. Кров і Правда творили Хаос, але ВІН наполегливо линув Долу, не зважаючи на заборону Отця.
Почуття Любові - аж до відречення від Себе - після розмови з Міріам ще не вщухли у Його Серці. Ота Маленька, Худа й Виснажена Любов’ю до Нього Міріам, котра ненавистю до Його ворогів знищила Його Заповіт Серця і наступила на болюче місце в мозку, все ще ввижалася в Тій, до Котрої ВІН опускався, плутаючись у думках. Кроваві потоки Небесної Кари поглинали невтішні Думки й вони стікали вниз зі страшним свистом, аби заглушити біль, що підіймався Д’горі  від Язв України.
ВІН оглянувся на Сонце, щоб зміцнити ВОЛЮ, але Сонце Йому вказало на смолоскип у руках Лесі, мовляв, у Неї, Одержимої, навчися!
ВОНА знову й знову розмахувала вогненним скальпелем, аби потоки язвенного бруду згорали й очищали шлях Тому, котрий, назвавшись Сином Божим і розп’явшись, помер каменований, зруйнувавши Міф про Силу ОТЦЯ, але утвердив Міф про силу Любові. І був символічно відновлений у Тілі, щоб прийти до Неї й НАВчитися Силі ПРАВди, котра Язвами пробиває собі дорогу в Небо, Д’горі, де Суд кровавий все ще теребить «Вільні Душі в світі зневолених». 
ВІН, врешті-решт, торкнувся Землі КРАЮ, протер Очі й сахнувся Її Погляду. Там, у кринях зіниць, запеклася ПРАВда про той КРАЙ, якого ВІН шукав, але так і не знайшов, марнуючи ЧАС серед Пустелі. Вмить ВІН змахнув руками Вогонь смолоскипу, пропустив Його крізь Її Очі й спалахнув силою Каяття, згораючи дотла.
ВОНА проводжала Його ефірне Тіло НеСвободи Поглядом Вічності й спостерігала за Небом, котре затягувало Шкіру на місцях Язв.
Україна вмивалася Ранковим Сонцем, гуртуючись до Воскресіння.