Коли Він солив небо україни

Коли ВІН солив небо України, падали рясні дощі й розчиняли сіль у гіркі сльози. Сльозопад був такий дзвінкий, що вітри перемін забилися в напірники барокових хмар і спостерігали з острахом за народом, який поливав слізьми обшир країни, щоб чорноземам життя не здавалося солодким. Чорноземи, у відповідь, так обіймали обрії людських почуттів і так ніжно тулилися до сердець, що народ готовий був навколішки орати чудо-поле, щоб воно не покидало його Батьківщини.

Поле завжди мало той самий контур, що нагадував обриси Неньки України. Воно вкорінювалося в кожну зболілу й спраглу справжньої любові душу з такою силою, що побороти її не могли жодні воріженьки. І воріженьків так само любили, як і Поле. Вони були одного поля ягоди. І ради на те не було інакшої, хіба що випити з ними чарчину-другу на свята, принесені воріженьками на багнетах і воздвигнуті народом на покуті.

Образи із покуті спостерігали за дійством у Краї й не мали слів для оправдання. Народ божеволів від напруження, тягнучи лямку долі, яку вимолив собі у Бога, чомусь намагаючись спокутати всі гріхи світу.

Божеволення мало межі й не виходило за них доти, поки кращі з народу не втрачали віру. Віра була, як фіра, котру колись тягали воли, а тепер - коні. З переходом на вищу тяглову силу кращі з народу намагалися їздити верхи, щоб їх було ліпше видко. Фіру залишали вдома, як офіру полю, котре дозрівало кожного разу по-іншому, помножуючи сльози й гіркоту поту, які вперемішку дибали за фірою, сподіваючись на лантух у закутку свободи. Вершники, названі пізніше козаками, в пошуках роззяв так далеко відлучалися, що забували дорогу до дому й там, на чужому полі, вили гнізда і пускали світами виводки, котрі баламутили світи, помикаючись.

ВІН усе те спостерігав, і ... прийшло прозріння як покаяння за Народження:  «Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати; І дим хмарою заступить Сонце перед Вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!»

А вони?

Поле мантачило косу, а тая косила й косила. Чоловік мантачив долю, а тая гнітила й гнобила. Воріженьки заповзялися те поле прибрати до рук своїх, потім хати... І прибрали так, аж досі хати під покосом, а зачаровані вкраїнці нидіють на узбіччі шляху!

А що ВІН осягнув на порозі нашого поля, під який забули покласти сокиру?

«За що ж боролись ми з ляхами? 
За що ж ми різались з ордами? 
За що скородили списами 
Московські ребра??.. засівали, 
І рудою поливали... 
І шаблями скородили. 
Що ж на ниві уродилось??!! 
Уродила рута... рута... 
Волі нашої отрута.»

Недаремно дід казав, що «Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити».

Якщо діти сіють руту, чи ж треба тоді землю скородити? На лихо, нащо той клопіт, коли поле тебе поглинає до останнього сухожилля, до останньої грудки солі, запеченої намертво у суглоби, до останньої надії на волю, до останньої краплі української сльози, що вилазить очима разом із маминою волею.

І прийдуть нові воріженьки, і співатимуть солодко про мир і любов, свободу і рівність, братерство й щастя. І візьмуть твою Матір у заручники, і вона знову буде оправдувати власну волю бажанням прихилити небо.

Воно ж – непорушне: зорі заклякли над Тарасовою Могилою й моляться до всіх богів одночасно, не вважаючи за потрібне запалити каганець надії.

Приходило Поле й шептало Йому на вухо:

Кайдани порвіте.

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Рута принишкла й з острахом дивилася на косу. ВІН мантачив її останній раз кісткою, що застрягла в горлі.

Народ спостерігав і милувався заходом Сонця. Рута й собі задрімала, наповнивши призахідний вечір духмяним запахом м’яти. З комина валив густий дим і виїдав очі.

- Дощитиме, - сказав ВІН і кинув кістку Бровкові під буду.