Коли Він солив небо україни

Коли ВІН солив Небо України, падали рясні Дощі й розчиняли Сіль у гіркі Сльози. Сльозопад був такий дзвінкий, що Вітри перемін забилися в напірники барокових перин і спостерігали з острахом за Народом, який поливав Слізьми обшир Країни, щоб Чорноземам життя не здавалося солодким. Чорноземи, у відповідь, так обіймали обрії людського Мислення і так ніжно тулилися до людських Сердець, що ті готові були навколішки орати чудо-землю, щоби та не покидала їхнє Поле.

Поле завжди мало той самий контур, що нагадував обриси Неньки України. Воно тулилося до кожного зболілого й спраглого справжньої любові з такою силою, що побороти її не могли жодні Воріженьки. І Воріженьків так само любили, як і Поле. Вони були одного Поля Ягоди, і ради на те не було інакшої, хіба що випити з ними чарчину-другу на свята, привезені Воріженьками й приголубленими Слізьми до стану Покуття.

Покуття спостерігало Образами за дійством у Краї й не мало слів для виправдання. Народ божеволів від напруження, тягнучи лямку Долі, яку вимолив собі у Бога, чомусь намагаючись спокутати всі Гріхи світу.
Божевілля мало межі й не виходило за них доти, поки кращі з Народу не втрачали Віру. Віра була, як Фіра, котру колись тягали Воли, а тепер - Коні. З переходом на вищу тяглову силу кращі з народу намагалися їздити верхи, щоб їх було краще видко. Фіру залишали вдома, як офіру Полеві, котре дозрівало кожного разу по-іншому, помножуючи Сльози й гіркоту Поту, які вперемішку дибали за Фірою, сподіваючись на лантух у закутку Свободи. Вершники, названі пізніше козаками, в пошуках роззяв так далеко відлучалися, що забували Дорогу до Дому й там, на чужому Полі, вили гнізда і пускали світами виводки, котрі баламутили світи, помикаючись.

ВІН все те спостерігав, і ... прийшло прозріння як покаяння за Народження: "Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люди, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати; І дим хмарою заступить Сонце перед Вами, І навіки прокленетесь Своїми синами!"

А вони?

Поле мантачило Косу, а Тая косила й косила. Чоловік мантачив Долю, а Тая гнітила й гнобила. Воріженьки заповзялися те Поле прибрати до рук своїх, потім Хати... І прибрали так, аж досі Хати під покосом, зачаровані вкраїнці – під чужим відкосом!

А що ВІН осягнув на Порозі Нашого Поля, під який забули покласти Сокиру?
 
"За що ж боролись ми з ляхами? 
За що ж ми різались з ордами? 
За що скородили списами 
Московські ребра??.. засівали, 
І рудою поливали... 
І шаблями скородили. 
Що ж на ниві уродилось??!! 
Уродила рута... рута... 
Волі нашої отрута."




Недаремно Дід казав, що "Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити".

Якщо діти сіють руту, чи ж треба тоді землю скородити? На лихо, нащо той клопіт, коли Поле тебе поглинає до останнього сухожилля, до останньої грудки солі, запеченій намертво у суглоби, до останньої надії на Волю, до останньої краплі української Сльози, що вилазить очима разом із маминою волею.

І прийдуть нові воріженьки і співатимуть солодко про Мир і Любов, Свободу і Рівність, Братерство й Щастя. І візьмуть твою Матір у заручники, і вона знову буде виправдовувати власну волю бажанням прихилити Небо.

Воно ж – непорушне: Зорі заклякли над Тарасовою Могилою й моляться до всіх Богів одночасно, не вважаючи за потрібне запалити каганець Надії.

Приходило Поле й шепотіло Йому на вухо:

Кайдани порвіте.
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Рута принишкла й з острахом дивилася на Косу. ВІН мантачив її в останній РАЗ кісткою, що застрягла в Горлі.

Народ спостерігав і милувався Заходом Сонця. Рута й собі задрімала, наповнивши призахідний вечір духмяним запахом М'яти. З комина валив густий Дим і пробирався в очі та ніздрі.

- Дощитиме, - сказав ВІН і кинув кістку Бровкові під буду.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше