Коли твій дім стає тимчасовим тилом

Війна. Чи завжди вона однакова? Чи здогадувались люди, що завтра вона прийде до їхнього дому? Чи був у них час про те подумати?

От ця наша українська війна снилась мені з дитинства. Ті сни були завжди схожі, і в них я не міг перемогти. Завжди біг між окопами, що були вириті в знайомих місцях: в моєму дворі, на дачі та навіть понад Дніпром, і ніколи не бачив виходу звідти. Прокидався. Батьки, звісно, переконані були, що це через комп’ютерні ігри, у які ми з друзями тоді так багато грали. Казали, що загрався. І знаєте, я дійсно загрався. У всіх тих стрілялках і бродилках завжди обирав світлу сторону добра, паладинів там всяких, лицарів. У житті, вочевидь, виходить не все так просто. А у нашому українському бутті так і поготів.

"Чому ти поїхав жити за кордон? Що ж тобі тут не до вподоби?" – часто допитуюся в своїх знайомих, що прилетіли на тиждень додому з далеких країв. Відповіді, зазвичай, зводяться до одного: "А ми не хочемо жити за цими правилами. Ми просто хочемо ходити на роботу, отримувати гроші за це, платити податки, ходити на зелене світло і не боятись поліції, не хочемо, щоб наше життя залежало від кольору партій. Не хочемо барижити, займатися "бізнесом" через мутні мутки, давати гроші "мусорам", давати і брати хабарі, бо всі так роблять. Ми не хочемо виживати, ми хочемо жити за законом".

І тут я з ними згоден. Моя чудова, неповторна, глибока озерами, співуча дібровами, пахуча луками Україна — найпрекрасніша країна на Землі. Але й найжахливіша держава у світі. Жити за законом тут не модно, бо станеш лохом. Героїзму і талантів дітей своїх, синів і дочок, держава моя не цінує. Звісно, якщо у їхніх батьків немає лексусів і хатинок у Кончі-Заспі. Тут давно в моді російський мат, всяке бухло і дорогі понти, і так різко це все розбавили суржиком, штучними вишиванками і пафосними гаслами. А може, так було вже здавен?

Чи ви питали у своїх бабусь і дідусів, як вони святкували свята, як готувались до війни і як пережили її? Ні, мій дід не воював, він тільки до школи пішов у той час. Але воював його батько, мій прадід, командир протитанкової гармати. Він загинув десь на Курській дузі.

А от молодший брат того прадіда на війну не пішов, замалий ще був... У часи окупації юнак ховався по льохах і горищах більше двох років. Хоч і кликали його в партизани — мати не пускала, бо ж єдиний син у неї лишився. Так і не пішов до них у ліси-землянки. Тож як втекли німецькі війська з землі нашої житомирської і прийшли радянські воїни, хлопчина нарешті з льоху виліз на волю. Проте недовго на волі і був. Хутко записали у ряди "неблагонадійних" і з подібними йому відправили на фронт, мобілізували, так би мовити, молоде покоління зі звільнених земель. Ті хлопці так і пішли, у чому були вдягнуті. Та не довго на фронті були, тижні через два майже всі повернулись… щоправда, у трунах. А скільки, по-вашому, протягне хлопчина без досвіду і навичок на фронті, на передовій?

До речі, лісові партизани ту війну пройшли. Не всі, але чимало лишились живими. Ще й самі, ставши сивими дідами, розповідали мені байки про німецьку тушонку, що крали зі складів, та мотоцикли БМВ з колясками. Певно, що життя у них було не легке, але завдяки партизанському гартуванню якось воно миналось: і війна, і всілякі лиха.

І от нині у молодих українців теж наче вибір є: льох вдома чи землянка у лісі? А ви б що обрали?

Один непростий та усміхнений інструктор з рукопашного бою поділився зі мною думкою, що окрім усього, для нього бути українцем — це означає бути вільним самому обирати свою долю.

Скільки себе пам’ятаю, моя доля — то струнка і надзвичайно вродлива чорноброва дівчина, примхлива і сильна духом. Як правило, легких шляхів не обирає, особливо у спорті, та ще й не пробачає брехні. Домовитись з Долею не просто, адже честь і гідність у неї на першому місці. Для справедливості додам, що ні черевичками, ні кульчиками, ні грошима її не зацікавиш. Звісно, іноді хотілося б якось її задобрити.. але. Крокуючи життям з такою Долею, зустрічаю небайдужих, світлих розумом людей. За що їй і вдячний.

Адже тепер ці люди, мої друзі, — те найцінніше, що у мене є. А знаєте чому? Подивіться уважно собі під ноги. Що там? Підлога чи просто земля, яку ви звикли називати домом? Навколо комфорт і затишок, ніхто не стріляє? Що ж, тепер погляньте туди ще раз і послухайте мене: нині ваш дім — то тимчасовий тил. А друзі ваші — то найближчі з тих, хто підставить плече і з ким, можливо, ви той дім будете боронити, щоб він не став чиїмось іншим домом. Не вірите мені?

Чесно, я стараюсь зараз бути оптимістом. Я вірю в те, що 1920-ті роки для нашої землі не пройшли безслідно. У ті часи загинуло чимало сильних і сміливих, але тоді ми втратили свою Державу. Проте ми вижили і навчились на подвигах і помилках тих сильних і сміливих.

І от зараз, коли поруч є плечі вірних друзів, коли в очі мені дивиться кароока, чорноброва Доля, це дає сили і шанс захистити свою Батьківщину.

Чи можу я відступити, проміняти цей поклик, ті дитячі сни на байдужість? В нашому університеті на стіні корпусу був напис фарбою з балончика: "Байдужість — найгірше зло".

"Не треба нас переконувати й агітувати", – скажете ви. Та я й не переконую, просто ділюсь думками. Раптом ці думки додадуть комусь наснаги? Наснаги до роботи і тренувань, адже зараз багато людей тренуються, щоб вижити і пережити цю війну. Вийти з неї переможцями. Виховувати дітей своїх і вчити їх не тому, як красти і давати хабарі, а як створювати і цінувати. Може, як я поділюсь з кимось своїми такими думками, а він, у свою чергу, поділиться зі мною, то нас стане двоє таких! І це буде черговим кроком до того, щоб зробити модним все те, що любимо і цінуємо: замість жлобства і бидляцтва, дорогих джипів, що припарковані на газонах, і недопалків під ногами, киселю в голові й матів на язику, можливо, нарешті стануть жаданими терпимість і творчість. Разом з однодумцями у нас є тепер шанс на краще майбутнє. Зараз я пишу це, бо дійсно вірю у такий шанс. Щодня готуюся, щотижня тренуюся, щоб бути активним тимчасовим тилом, щоб тим, хто зараз на передовій, цей тил був підтримкою, щоб замість одного загиблого Героя поставав десяток нових.

Як випали такі випробування на наш вік, то маємо подолати їх з гідністю.