Коли сплітаються смішне і сумне. Стефан Ковалів "Завіщанє"

КОЛИ СПЛІТАЮТЬСЯ СМІШНЕ І СУМНЕ
 
Стефан Ковалів. Завіщанє.
 
Це оповідання можна було би віднести до розряду гумористичних. Втім, у Стефана Коваліва просто так гумору в звичному розумінні цього слова не буває. Це радше суміш смішного й сумного, як це часто буває в житті.

Сім'я готується до Різдва. А тут ще корова народила телятко. Всі заклопотані, кожний має роботу. Аж тут приходить Сень Комар і каже, що вмирає його батько, треба писати заповіт. Тих, хто може це зробити, нема в селі. "Писар Ганкевич сидить в криміналі, що пустив цюпасника, а тому другому грамотієві Погоді Кренцбаба на поправинах хрестин у Забитка так попідбивали очі, що довго не буде видіти; а тут смерть не жде; тато вже від рана не говорять, геть їх щось в горлі задушило".

Мусить іти син господаря, до якого звернувся Сень. Батько пишається, що малий знає грамоту і може впоратися з таким складним завданням, як написання заповіту.

Вдягнули малого у все, що було в хаті, бо надворі холодно, Комар взяв його на плечі й поніс до своєї хати.
"По дорозі я кілька разів виставляв ніс з верети, але за кожним разом боязко ховався, тулив лице до теплої Сенькової шиї. По дорозі привиджувались мені якісь покійники, гуляли, нурялися в снігу, знать з великої радості відбували ті гарці, що наспів до них новий покійник в особі Сенькового вітця.

Сень, видно, не бачив тих духів, єму що іншого мигало по голові: під запічком в хаті бульба і на загуменку за його хатою грушка, ті дві речі, – говорив мені через дорогу, – щоби я єму виразно записав великими буквами, бо тато єму се обіцяв ще восени, як тілько вийшов з війська".

Старий Дмитро Комар мав сім доньок і сина Сеня. Важко працював усе життя. Тепер "недужий Дмитро Комар лежав горілиць, як червоний буряк, з роззявленим ротом, з опухлою шиєю. Нічо не говорив, не двигався, лиш храпів. Вибалушеними очима водив по своїх плачучих донях. Кренцбаба наша Вонючка приставила єму до язика дві п'явки, як нагаї, і остерігала, щоби не рухався".

І ось малий писарчук починає складати заповіт. "Початок сего завіщаня прочитав я на цілу хату посеред гробової тишини присутніх, многі нанашки вздохнули тяжко, немов на проповіді, війт нанашко Макогін і заступець та присяжний тілько головами похитали і признали, що се достоту так, як би написав й сам Ганкевич, старий досвідчений писар. Нанашка Вонючка напилася до мене горівки, аж до дна випила, ще й без голову під стелю щось з порції вилила, щоби я ріс великий".

Всі старі речі доньки і син без клопоту поділили між собою. Сварка почалася, коли справа дійшла до картоплі. Доньки пищали, аби вона їм дісталась, а Сень стояв на своєму: "Я бульби не дам з хати! Я цілу зиму щури гоню з хати і восени сам копав з татом. Не було кому і одного корчика помогти викопати".



Поки вони сперечалися між собою, малий писарчук побачив, як Йосько з другої хати краде картоплю.
"Звинувся Сень, як кіт. Ех! як цапне злодійську руку і зараз засилив на ремінь, потому мотузком прив'язав до ковбиці і то десь так в млі ока – раз, два, що аж чудно.

Він тут до ковбиці руку путає, в'яже, а за стіною такий крик, рейвах: "Ай вай" та "ай вай, охвес мір", заводять всі жиди.

– Ну дивіться, люденькове добрі, не покаянє то напоперек світу? – говорив Сень лютий. – П'ятнадцять кірців бульби всипати під запічок і мало що й є! А ми оба з татом, як дурні, слухали невіри та цілими ночами гонили щурі. А тут отакий щур… І то вам так вже через вісім неділь смикає працю!..".

А в цей час "старий, недужий Дмитро встав з постелі, виймив з-під сінника сокиру – мені мороз перейшов по тілі".

Він почав кричати, щоби син тримав злодія, спльовує кров з горла, але став говорити все краще й краще.

"Прополокав старий Дмитро горло, взяв на себе петачину, сів собі на стільчику коло ковбиці, взяв сокиру на коліна, і він з одної сторони, а син з другої стережуть злодійської руки, пов'язаної до дубової колоди. За стіною знов крики, ґвалти, наче ріжуть Йоська Гунда. Я сиджу при столі, стуманів над тим завіщанєм, дивлюся на чудовище".

Всі вмовляють Комарів пустити руку злодія, але ті не вступаються.

"– Нехай хрипне, нехай заситить єго так, як недавно мене, то не буде красти бульби, – мовив Дмитро. – От бачив твій хлопець, чи хочу мовити, наш писар, яку я мав муку. Дві п'явки коло язика, бігме, дві п'явки, і тото, бачиш, мені помогло. Та ще Бог зіслав твого хлопчину, чи хочу мовити, писаря, та побачив того злодіїща. Йой, Господи! Наче небо отворилося мені, що маю в руках тоту п'явку".

Нарешті змилостивилися Комарі, відпустили Йоська Гунда.

Ось так закінчилася ця історія. "Нині жиють ще і молодий, і старий. Коли стрічуся, згадують про се завіщенє".
 
Анатолій ВЛАСЮК
22 вересня 2017 року 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ
Особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, не раз "протилежні за знаком" процеси.
Читати більше
Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше