КОЛИ ФІЛОСОФ ЗУПИНЯЄТЬСЯ, ХУДОЖНИК ІДЕ ДАЛІ
Жан-Поль Сартр. “Амінадав”, або Про фантастику як особливу мову.

КОЛИ ФІЛОСОФ ЗУПИНЯЄТЬСЯ, ХУДОЖНИК ІДЕ ДАЛІ

Жан-Поль Сартр. “Амінадав”, або Про фантастику як особливу мову.

Власне, про фантастику як особливу мову в статті нема ні рядочка. Це рецензія на роман Моріса Бланшо “Амінадав”. Автор стверджує, що йдеться про бліду копію творів Альбера Камю. Я омину цю тему, зосередившись на фантастиці.

Як на мене, це найглибше дослідження, присвячене фантастиці. Воно дало поштовх іншим теоретикам жанру зануритись у проблему.

Жан-Поль Сартр переконаний: “Щоби створювати фантастику, нема потреби зображувати що-небудь незвичайне”. Ось як він це пояснює: “Якщо у вашому оповіданні заговорить кінь, я на якийсь момент вважатиму його зачарованим. Але якщо він і далі говоритиме серед незмінних дерев, на незмінній землі, то я визнаю за ним природну здатність говорити. Я стану бачити в ньому вже не коня, а людину в образі коня. Навпаки, якщо вам вдасться переконати мене, що цей кінь фантастичний, значить, дерева, земля, ріка також фантастичні, навіть якщо ви нічого про це не сказали. Фантастика не може бути десь окремо – її або нема, або вона розповсюджується на весь світ; це цілісний світ, де в речах просвічується якась полонена, викривлена думка, одночасно дивна і скута, яка потрохи роз’їдає свої кайдани, але так і не може висловити себе”.

Жан-Поль Сартр далі розвиває свою думку: “Поки вважалося можливим вирватися із пут людського існування шляхом аскези, містики, метафізичних учень чи поетичної творчості, фантастичному жанру доводилося грати чітко визначену роль. В ній виявлялася наша людська здатність долати людську природу; письменники намагалися створити якийсь інший, не наш світ – одні, як По, опиралися на принцип штучності; інші, як Казотт, Рембо … вірили в чудесний дар письменника; треті, як Льюїс Керолл, бажали систематично прикласти до літератури владу без кордонів, яку має математика в створенні нових світів із умовних допущень; четверті, нарешті, як Нодьє, розуміли, що письменник – це насамперед брехун, і намагалися дійти до брехні абсолютної. Створюваний при цьому об’єкт ні до чого не закликав, бачачи лише себе самого, він нічого не зображав, він хотів просто існувати, він стверджував себе лише своєю об’ємністю. Якщо ж деякі автори використовували фантастичну мову, щоби під приводом приємних вигадок висловлювати які-небудь філософські чи моральні ідеї, то вони визнавали, що позбавляють цей спосіб висловлювання його звичної мети і створюють, так би мовити, бутафорну фантастику”.

Погляди Жана-Поля Сартра на фантастику цілком не співпадають з нашими уявленнями про цей жанр. Але не забуваймо, що письменник був ще й філософом, а тому дивився на фантастику з філософської точки зору.

Він вважав Кафку предтечею фантастики, однак стверджував, що для його брата-екзистенціаліста “хоча й існує якась трансцендентна реальність, але вона недоступна і служить лише для того, щоби нам було ще болючіше переживати залишеність людини в її людському стані”.

На думку Жана-Поля Сартра, “… фантастика, шукаючи собі місця в лоні сучасного гуманізму, стає домашньою, як і все решта, зрікається від досліджень чого-небудь трансцендентального, згоджується зайнятись побутовим описом людей. У той же час цей літературний жанр проходив і власну еволюцію під впливом внутрішніх факторів, позбуваючись фей, джинів і корріганів (злих духів) як від непотрібних і застарілих умовностей”. І далі: “Так фантастика, гуманізуючись, наближається до ідеальної чистоти своєї сутності, стає такою, якою була. Здається. вона відкинула всілякі умовності – жодних чудес, одна спритність рук; ми визнаємо, що самі залишили слід на березі, ніяких суккубів, ніяких фонтанів, що плачуть, – одні лише люди, і творець фантастики проголошує свою тотожність з фантастичним об’єктом. Для сучасної людини фантастика – це один із багатьох інших способів показати собі свій власний образ”.

Жан-Поль Сартр переконаний, що “сутність фантастики в тому, що “обряд єдності душі й         тіла вивернутий у ній назовні”. Для нього “людська фантастика – це бунт засобів проти мети: або той чи інший предмет шумно утверджує себе як засіб і самою силою цього самоутвердження приховує від нас свою мету; або він скеровує до якогось іншого засобу, воно – до третього і так далі до безмежності, так що до кінцевої мети ніяк не добратися; або крізь накладення різно-порядкових цілей проступає туманний збірний образ якоїсь сукупності, що протирічить сама собі”.

При цьому Сартр послуговується постулатами своїх попередників-філософів: “У фантастичному імперативі перевертається навпаки імператив Канта: “Поступай завжди так, – каже він нам, – щоби розглядати свою і чужу людськість як засіб, але в жодному разі не як мету”. Він робить несподіваний, здавалось би на перший погляд, висновок: “Відповідно фантастичний світ – це фактично якась бюрократія: справді, суспільство навиворіт більше всього походить на великі адміністративні структури”.

Для пересічного читача Жан-Поль Сартр намагається доступно пояснити свою філософію фантастики: “… не можна зазирнути у світ снів, не заснувши, і не можна увійти у фантастичний світ, не ставши самому фантастичним. Між тим відомо, що, приступаючи до читання, читач ототожнює себе з героєм роману. Отже, герой, чию точку зору ми приймаємо, тільки і дає нам доступ до фантастики”.

Стежачи за логікою пересічного читача, Сартр пише: “Що за глупа затія – описувати людину догори дригом! Справді, нам-то світ не фантастичний, в ньому все так, як ми бачимо, а не навиворіт. Роман жахів може видавати себе за просту транспозицію реальності, тому що час від часу нам зустрічаються жахіття. А фантастичних пригод, як ми бачили, не буває, бо фантастика може існувати лише як цілісний світ. Розглянемо це краще. Якщо я сам вивернутий у світі навиворіт, то мені здається, що в ньому все так, як є. Тому якби я, будучи фантастичним, жив у фантастичному світі, то жодним чином не міг би вважати його фантастичним”.

Філософські висновки Сартра про фантастику далекосяжні: “Отже, я не можу судити про цей світ, бо мої судження самі складають його частину. Якщо я мислю його як художній твір чи як складний механізм, то я користуюсь людськими поняттями; якщо я, навпаки, оголошую його абсурдним, то знову-таки користуюсь людськими уявленнями. Що ж стосується мети, яку переслідує рід людський, то як можна її охарактеризувати, не співвідносячи з іншими цілями? Я ще можу сподіватись, що одного разу дізнаюсь подробиці механізму, який мене оточує, але як людині судити про світ у цілому, тобто про світ, куди входить і сама людина? Проте я хочу визначити все, я хотів би споглядати людство таким, яким воно є. Коли філософ зупиняється, художник іде далі. Щоби вдовольнити нас, він придумує зручні вигадані фігури. В очах таких ангелів людський світ є реальна данність, вони можуть сказати, що він такий-то чи такий-то, а міг би бути й іншим; людська мета випадкова, це просто факти, які ангелам бачаться так само, як нам – мета бджіл чи мурах; людський прогрес – суцільне топтання на місці, бо йому не вийти за межі кінцевого безмежного світу, як мурасі не вирватися зі світу мурах. Однак, змушуючи читача ототожнювати себе з героєм іншої, нелюдської природи, ми підносимо його над людською сутністю; відірвавшись від нього, він втрачає найголовнішу необхідність спогляданого ним світу – те, що людина всередині нього. Як же показати йому ззовні цей його обов’язок бути всередині?”.

І далі: “Якщо необхідність чистити свій одяг зранку більше не є самоочевидною, то щітка постає якимось незрозумілим пристосуванням, залишком зниклої цивілізації. Вона все щось значить, ніби ті предмети в формі файок, які знайдені в Помпеях. Але ніхто вже не знає, що ж саме вона означає. Ось такі застиглі цілі, такі жахливі й неефективні засоби якраз і складають фантастичний світ … щоби показати наше життя без допомоги ангелів, стали зображувати світ навпаки. Це світ протиріч, де дух стає матерією, бо цінності постають фактами, де дух роз’їдає матерію, адже все відразу і мета, і засіб, де я бачу себе ззовні, не перестаючи знаходитись усередині. Ми можемо осмислити цей світ лише в ефемерних поняттях, що саморуйнуються. Втім, ми навіть і зовсім не можемо його осмислити … фантастика володіє якимось боковим існуванням: якщо дивитись їй прямо в обличчя, намагаючись висловити словами її сенс, то вона щезне, бо в кінцевому результаті треба все-таки бути або назовні, або всередині”.

Насамкінець слова Сартра про Кафку. Те, що той був предтечею жанру фантастики, ми вже знаємо. А ось ще таке: “Про Кафку я можу сказати лише те, що він один із найнезвичайніших і великих письменників нашого часу. До того ж він був першим, обрана ним техніка відповідає прямій потребі. Показуючи нам, як людське життя весь час здригає недосяжна трансцендентність, він сам вірить в існування цієї трансцендентності. Просто вона недоступна нам. Його світ однозначно фантастичний і неймовірно правдивий”. І ще: “Кафка – це всього лише один із етапів на шляху, по якому фантастика (у нього самого і у Гофмана, По, Льюїса Керолла та інших) безперервно рухається вперед, щоби в перспективі з’єднатися зі всією сутністю”.

За рамками цієї статті – перехід фантастики в екзистенціалізм, тим більше, що Сартр про це не пише. Він дозволяє нам самим додумати, що насправді його романи були фантастичними, як і в Кафки.

Анатолій ВЛАСЮК

28 вересня 2018 року