Коли душа буває стозрячою... Про нову книгу Оксани Радушинської

Радушинська Оксана. – …Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва: роман-фентезі  / О. П. Радушинська. – Луцьк: ПВД "Твердиня", 2016.

"…Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва" – саме таку назву має нова книга письменниці Оксани Радушинської. Роман вийшов у світ у серпні 2016 року у видавництві "Твердиня" (Луцьк).

"Амулет волхва…" зростав разом із авторкою. Майже дитяча казочка про звитяги та кохання стала напрочуд оригінальною історією про дорослішання, про те, що надія є завжди, навіть, якщо проти тебе, здається, виступило усе зло цього світу. Історія творення книги почалася, коли авторці було 12-13 років. Оксані у той час хотілося, як багатьом іншим підліткам, почитати чи подивитися щось про кохання, перемоги, бої на мечах тощо. Нічого вдалого на той момент авторці до рук не потрапило, тож вирішила написати сама. Написала, роздрукувала на друкарській машинці, розмалювала, дала почитати шкільним подружкам і – все. Довгі роки ця саморобна книжечка пролежала у шафі. Згодом Оксана повернулася до цієї історії.

Оксана Радушинська народилася і виросла у м. Старокостянтинів (Хмельницька обл.). Випускниця Університету "Україна", професійний журналіст. Працює як у друкованих ЗМІ, так і на радіо. Має низку авторських радіопередач та проектів на обласній ТРК Хмельниччини. Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України. Також Оксана Радушинська видала більше двадцяти книг поезії та прози. Першу свою поетичну збірку надрукувала у 1994 році, першу книгу дитячих віршів – 2004, прозу – 2009. Знаковою в письменницькій долі Радушинської стала повість "Метелики у крижаних панцирах" про проблеми дівчинки з івналідністю, котра була видана у 2015 році у "Видавництві старого лева".

"Амулет волхва…" – не перший твір, у якому авторка звертається до жанру фентезі. Так, у її доробку є книга "Зелен-день або чарівні русалчині коралі", адресована дитячій аудиторії. "Амулет волхва…" – книга швидше для підлітків та дорослих, аніж для маленьких дітей, адже піднімає складніші теми. У своїй творчості Радушинська далека від філософсько-відстороненого споглядання світу і життя у ньому. Вона відчуває усі сторони нашого буття – красу і велич, ниць і потворність. І вона ділиться цими відчуттями. Ще у статусі рукопису роман отримав низку нагород літературних конкурсів, проте шлях до читача у книги був дуже довгий.

Книга торкається вічних тем, таких, як протистояння бажань та обов’язків, протиборства серця і розуму. Створений у жанрі фентезі, роман зображує слов’янський світ, схожий на дохристиянську Русь. Ми бачимо князів та волхвів, громади-поселення та їхніх старійшин. Ми бачимо у цьому своєрідному дзеркалі нашу Батьківщину – розтривожену ординською навалою, але яка і досі торує шлях до всезагального об’єднання всіх небайдужих сил. Авторка не повчає – вона розповідає історію. Історію молодої дівчини, що за один рік стала дорослою, пережила багато горя, але і надбала також багато... Фентезійна складова книги стала чудовим тлом для історії, а також увиразнила людські чесноти та недоліки. Адже тільки людина може бути як найяснішим світлом, так і найчорнішою темрявою.

За сюжетом роману, юна Любава у ніч після початку Нового року та народження нової весни поринає у справжній вихор життєвих перипетій. Просто з-під носа її односельців дівчину викрали посіпаки жорстокого князя Мала, котрий живе у неприступному замку на болотах. Дівчина мала стати однією з його полонянок і, як багато дівчат до неї, згинути у безнадії та забутті. Але не так сталося, як Мал собі думав. Тому, що зустрівся на життєвій дорозі Любави лицар Оримир. Хоча тоді він і сам не усвідомлював, що він – лицар. Звичайний воїн-найманець, котрий саме шукав, до якого би князя пристати, побачив, як кілька озброєних людей волочать безпорадну дівчину. І одразу здогадався – куди. Майже не роздумував, виступати проти Мала, чи ні. На той момент, чоловік просто хотів здобути собі слави перемогою над жорстоким князем. Проте знайшов набагато більше… Ціною великих зусиль Оримир здолав Мала і врятував Любаву. І тут починається найбільш захопливе. Адже Любава – не просто звичайна дівчинка-сирота, котру принесла у селище швидкоплинна ріка…

Насправді, поневіряння юнки почалися ще тоді, коли вона лише мала народитися. Її матір була при надії, коли її викрали, коли батько був у від’їзді і не міг захистити дружину. Чорна заздрість та лихий підступ оточили молоде щастя князя і простолюдинки та стали дамоклевим мечем над безневинною душею маленької дівчинки.

Народивши таки бажану дитинку та утікаючи від селян, підбурених потворною старою шептункою, мати Любави поклала дівчинку в саморобний човник і довірила свій найбільший скарб швидкоплинній річці. Проводжаючи в останню путь свого старійшину, жителі сусіднього поселення помітили у воді човник з дитинкою і врятували її. Так у селищі з’явилася Любава. Дівчина, подарована богами. Хоча ні вони, ні, тим більше, сама дівчина, про це не знали. Потім виявиться, що князь Мал вже давно полював на юнку, і саме йому продала душу ображена на весь світ стара шептунка.

Любава і Оримир покохали одне одного, проте їм судилися дні розлуки, адже її долю могли вирішувати лише її односельці, котрим дивний чужинець не сподобався. Любаві довелося пережити ще одне викрадення, а Оримир почав шукати таємничий амулет волхва. Адже саме цей амулет, украдений у старого волхва, міг зарадити великій біді, котра насувалася на селище Любави із самої Півночі. А привів ту біду чужинець, котрого у тому селищі врятували, але він швидко про це забув, плекаючи у серці намір будь що здобути собі… Любаву.
І ось навколо дівчини, її вибору та наслідків цього вибору, і будується оповідь у романі "…Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва".

Окрасою книги стали вірші Оксани Радушинської, котрими вона завершує попередній розділ і починає наступний. Книга позбавлена повчальності чи дидактизму. Читач, спостерігаючи за діями персонажів та наслідками їх, робить певні висновки самостійно. І це найцінніше. Роман складається з прологу, п’ятнадцяти розділів та епілогу. Сюжет розвивається лінійно з ретроспективними вкрапленнями, котрі дають змогу, зокрема, відкрити таємницю народження героїні.

Мова роману проста, не обтяжена архаїзмами. Книга напрочуд динамічна – події змінюють одна одну з карколомною швидкістю. Проте це не заважає "Амулетові волхва…" бути напрочуд поетичним та ліричним, особливо – під час опису почуттів головних героїв, їхніх стосунків. Сюжет і оповідь книги настільки живі та виразні, що так і просяться на великий екран, принаймні, роман має усе, що потрібно для екранізації. Хоч у романі досить реалістично змальовано побут та дії воїнів-найманців, а також – поневіряння головної героїні у викрадачів, це не переповнює книгу похмурими барвами. Дуже оригінально події у книзі перегукуються із сучасною історією України, створюють своєрідні паралелі. Так, є напад чужинців (армія Хота в романі – і Путінська Росія в реальному житті) і, як наслідок, – озброєна оборона (об’єднані племена Хотибора, Милана та військо князя Бояна у романі і – українська армія та добровольці – в сучасній історії). Також привертає увагу випадок на весіллі – бійка між білим голубом та чорною вороною. Дуже промовистий епізод.

Герої роману дуже яскраві, своєрідні, що дуже відрізняє їх від персонажів інших книг у жанрі фентезі. Любава – юна, проте дуже розважлива дівчина. Вона не кидається добровільно у вихор пригод, виважено підходить до життя, зокрема – до вибору пари. Дивний чужинець, котрого її односельці врятували холодної зими, хоч і хотів узяти її за дружину, але так і не зрозумів, яким є шлях до серця дівчини. "Я є дуже заможний! Я тримаю багато коштовного каміння. Воно безцінне. Тобі буде сподобатись. Ти зобов’язана погодитися на моє слово! Так вже є!.. Я вже вирішив!" Головним у словах чоловіка було не освідчення, не зізнання у коханні, він наголошував, що дівчина зобов’язана пристати на його слово. "Дивний ти чоловік. – промовила вона ледь чутно. – Говориш про красу, про одруження. Натомість пропонуєш мені не себе, а якесь каміння та ще й зобов’язуєш до чогось". У словах дівчини чулася відмова, якої чужинець не пробачив. Він повернеться у селище, осліплений жадобою та враженою гординею. Проте і Любава на той час дуже зміниться…

Кожне випробування дівчини лише відточувало її душу та дух, утверджувало її принципи, її розуміння того, що душа – не продається. Із наляканої юнки Любава перетвориться на сміливу воїтельку, котра життя не пошкодує, щоб урятувати рідне селище. Так. Як і багато українських жінок, Любава не лише чекає на допомогу, а й самостійно намагається вирішити проблеми.

Привертає увагу й Оримир. Воїн-найманець на початку книги, він стане найбільшим коханням Любави, її найбільшою надією. Він стане лицарем. Зустріч із волхвом Колодаром пробудить у душі Оримира добро та світло, а Любава запалить у, здавалося б, назавжди холодному серці палкий вогонь, котрий, попри все, не спопеляє, а гріє, рятує.

Дуже виразно в романі простежується протиборство Старості та Юності. Старість у книзі зображено з двох боків. З одного – мудрі старійшини Милан та Хотибор, любляча бабуся Ведана, з іншого – стара потворна шептунка, винна у смерті матері Любави. Дуже промовисті образи! Так і бачимо у світлих лицях Хотибора чи Ведани мудрість віків та древність традицій, а у перекошеному злобою обличчі шептунки – забобони, нездатність примиритися з чужим щастям і молодістю… А Юність – вона всюди Юність. У закоханому погляді, у блиску очей, котрі пропікають ворога наскрізь, у запальних словах, котрі птахою злітають з вуст.

Юність – запальна, Старість – розважлива. Часом – аж занадто. На цілком слушні слова Любави мудрий Хотибор вагався погоджуватися, боячись, що нічого не вийде, що сусіди не захочуть відправити своїх синів на захист чужих домівок. Але ж чужої біди не буває! Ворог, проковтнувши здобич, одразу ж починає полювати на іншу! І тільки спільні зусилля можуть біді зарадити! У цьому і намагалася переконати мудрих старійшин Любава. "Можливо, саме дитяче серце спонукає мене до безстрашшя і оборони, в той час, коли ви, зрілі, – замислюєтесь про відступ і про спокій!" – сказала Любава на слова Милана про її надто юний вік.

Направду, скільки було в історії людства, зокрема – у минулому України – тих моментів, коли молоде серце спонукало до безстрашшя і оборони, в той час, коли інші, обтяжені зрілістю років та владою, намагалися хитрувати і уникати відкритого бою. Не розуміючи, що не можна ховатися від проблем вічно. Старійшина Милан не поспішав… Здавалося – все пропало, але… є у старійшини донька, ровесниця Любави, котра нещодавно стала мамою. Поглянувши на доньку і онука, поглянувши на Любаву – таку юну і таку вже дорослу – старійшина все зрозумів. Адже він, як і будь-який батько, хоче, щоб найбільшою проблемою донечки було те, якою вишивкою прикрасити сорочку чи яким смаколиком пригостити малюка…

Так, проблем, котрих торкається роман, є дуже багато. Це і одвічне протистояння Юності і Старості, обтяжене заздрістю та злобою. Це і одвічна проблема роз’єднаності, що не давала спокою як давньоруським племенам, так і сучасним українцям. Оксана Радушинська у романі, як у дзеркалі, показує нас, українців. Наші біди і помилки. А також – намагається підказати шляхи подолання бід і наслідків помилок.

Головна ідея роману – потрібно не здаватися і йти вперед, до своєї мети. Незважаючи на всі «пророцтва», на людську заздрість та злобу.

Кому варто прочитати цю книгу? Дітям та підліткам – щоб упевнитися, що незважаючи на всі випробовування, добро завжди перемагає. Дорослим – щоб переконатися, що втеча від проблеми – не означає її вирішення, щоб ліпше зрозуміти своїх дітей. Таких запальних, але – таких живих і спраглих майбутнього. Усім людям – щоб зрозуміти, що тільки об’єднавши свої зусилля, можна подолати як життєві проблеми, так і ординську навалу.
Так. Ми мало знаємо про той час, "…коли сонце було стозрячим…", але знаємо напевне, що душа, сповнена добра і високих прагнень – може бути стозрячою.