Книжконюх і дилер реальності – топ-5 книГ осені

Ніколас Дімітров. Дилер реальності – Х.: Фабула, 2020

Цей захопливий роман – справжній техногенний трилер і психологічний кіберпанк, який у «кінематографічному» сенсі, будучи ілюстрований відповідною графікою, нагадує одночасно «Матрицю», «Еквілібріум» і «Розробів», а в літературному є гідним продовженням «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі. За сюжетом, Сінгапур недалекого майбутнього став світовою столицею бізнесу і розваг. Споживання сягнуло меж, мораль вийшла з моди, релігії перетворилися на фастфуд: ви просто замовляєте в меню бажане віросповідання й отримуєте відповідний віртуальний антураж і щиру сповідь перед роботом. Тим часом людство загрузло в розпусті, а в еліти з'явився новий, особливий вид розваг - цифровий наркотик під назвою «Персональні Реальності». Завдяки йому можна задовольнити будь-яку фантазію на зразок сексу з моделькою просто на подіумі, можливо, отримати цифрове безсмертя ... Корпоративний шпигун Золтан Варго отримує завдання проникнути в надра могутньої корпорації, яка готує цей наркотик до масового поширення. Золтан повинен з'ясувати суть зловісного проекту, проте сам виявляється втягнутий в диявольську гру: від порнографічного експерименту над мільйонами людей, до повалення всіх світових релігій. Карколомних пригод і застережливих прогнозів, звісно, вистачає. «Уже наступного дня сотні мільйонів не вийшли на роботу. А за день зупинилися потяги, припинили літати літаки. Незабаром припинилися трансляції. По всьому світі почалися техногенні катастрофи. Слово «заворушення» було занадто м’яким визначенням для всього цього. Народ вийшов на вулиці, шукаючи допомоги й підтримки і не знаходячи нічого».

Тьєррі Дебру. Книжконюх. Дарвін. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2020

У цій збірці, виданий за сприяння Українського Культурного центру, представлені п’єси відомого бельгійського драматурга, актора, сценариста і театрального режисера. За сюжетом першої, у містечку-фантомі десь на узбережжі Північного моря живе дивний чоловік — у власному домі він тримає найбільшу у світі бібліотеку - «Дивовижний лабіринт, де із шедеврами сусідують грошові історійки для дурних дівчисьок». І орієнтується серед книжок наш дивак за допомогою нюху, угадуючи за запахом будь-яку книжку! «Книжки — вони як вино, - переконаний він. - Глибше вдихніть — і вам відкриється стільки таємниць! Нині він втратив нюх, і тому наймає на роботу дівчину, після чого й стається історія, розказана у цій п’єсі. За сюжетом другої, у родині Саллі, яка мешкає в маленькому провінційному містечку у США, одночасно три лиха: її Тато впав зі сходів і лежить у лікарні в комі; її чорношкірий чоловік переспав з її рідною сестрою — і та завагітніла; а у школі, де Саллі працює, постало питання, як викладати походження світу на уроках біології — теорією Дарвіна чи «іншими», альтернативними теоріями? Саллі шукає аргументи проти консервативної міської педради, захопленої концепцією креаціонізму... «Дві тисячі років тому людина загинула за нас на хресті — а ви, еволюціоністи, відреклися від Нього! – закидають їй. - Але ж без Господа світ позбавлений сенсу! А якщо смислу немає, то дозволене все! Немає ані правил, ані моралі! Хоча... хіба варто згадувати про мораль при тобі і членах твоєї родини?»

Володимир Гаряїв. Метафізичний реквієм. - Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Автор цієї філософської поеми – останній український футурист, учень Михайля Семенка, член легендарного футуристичного гурту «Нова генерація», свідок українського літературного відродження 1920–1930-х років. Свій твір він почав писати ще в 30-х, час від часу повертаючись до цього протягом свого життя й завершивши щойно в 90-х. Поему вподобали Семенко і Тичина, але далі обіцянок справа не пішла, навіть в часі «відлиги» нічого не змінилося, адже автор вкотре був звинувачений у ревізіонізмі. Тож за свого життя він так і не побачив книги, так само, як автор ілюстрацій до неї – харківський художник Валєр Бондар. Спекотного літа 1997-го року, перед самою своєю смертю, він оббивав пороги численних офіційних установах у справі святкування 70-річчя «Нової Ґенерації». Йшлося «усього лише» про ювілейний потяг, який мчав би Україною, а поети у ньому пили б вино й гомоніли за літературу. Так принаймні артикулював свій задум сам автор. Одночасно редагував нові вірші Сергія Жадана, які той щоразу приносив йому після написання. Тягав літературним Харковом зайшлого і похмільного Юрка Андруховича. Затято сперечався з автором цих рядків з приводу якоїсь там фрази в Жака Деріди. Словом, був поміж нас і одним з нас…

Олег Лишега. Розлоге дерево. – Л.: Піраміда, 2020

Автор цієї збірки – самобутній, екзотичний поет нашої технократичної епохи, який навіть у своєму далекому зарубіжжі звично ловив ротом пстругів у струмку. Так само звично почувався й за дисидентських часів, маючи за вчителя японського классика Ясунарі Кавабату. Тож не дивно, що у черговій збірці поета, який пішов у засвіти у 2014-му, майстер продовжує демонструвати своє химерне ремесло. «Я вухом ловитиму твоїх верховодок-одноденок… / Хочу побачити легкі сніги у вікно, / Хочу такого снігу, / Як легенда про Мерилін Монро… / Наче - магічна платівко ополонки - / Ти не спи! / На вікні, що дивиться у ніщо, / Я вивісив білі гриби…»  Загалом ця представляє корпус невідомих віршів поета з його приватного архіву, а також кілька маловідомих віршів письменника з малодоступних джерел.

Залця Ландман. Моя Галичина. Край за Карпатами. – Чернівці: Видавництво 21, 2020

Більшість подій у цій книжці розгортається у Східній Галичині й зокрема Жовкві, рідному місті авторки, а її головний колективний персонаж – найближче оточення: батько й мати, дідусі й бабусі, дядьки й тітки, кузени й кузини, друзі й знайомі. Саме вони є оповідачами або дійовими особами плетива нескінченних історій, які утворюють наративний простір цих спогадів. А поза тим тут діють також десятки інших персонажів – епізодичних і випадкових: польські поміщики, українські селяни, хасидські вундеррабі, австрійські гусари, російські козаки, єврейські комерсанти, орендарі, шинкарі, шадхени (шлюбні посередники), жебраки, міські божевільні, священики, черниці, няні й служниці тощо. Під пером швейцарської письменниці ще раз колоритно постає автентична панорама Східної Галичини початку 20 ст. – з усім своїм розмаїттям, буднями й святами, соціальними контрастами й історичними катаклізмами. «Змінилися, однак, коментуючі надписи біля зброї в «Міському музеї Лемберга», - згадує авторка львівські новини недалекої давнини.  Спочатку алебарди й бердиші були означені як зброя середньовічної міської сторожі Лемберга. А про шаблі з їхніми розкішними, тонкими грифами, можна було вже з надписів, Які були вигравійовані на лезах, довідатися, що ці розкішні мистецькі витвори аристократи дарували своїм синам на повноліття чи до дня чоловічої зрілості. За потенційних ворогів тут, у цій найсхіднішій частині країни, вважали, через сто років після перемоги над турецькими військами та їхнього вигнання з простору слов'янських поселень, безумовно, росіян. Але що ж стояло на коментуючих табличках тепер? Це була - так гласили віднині надписи - зброя бунтівливих селян-кріпаків, якою вони билися з польськими магнатами».