Кераміст Володимир Тузинський: "Мені подобається все. Все мене надихає!"

12 грудня 2016
Oleksandra Orlova

Нещодавно мені випала нагода поспілкуватися з талановитим українським гончарем Володимиром Тузинським — людиною з колосальним досвідом і непересічним поглядом на життя. Багато років тому Володимир відкрив майстерню разом із коханою дружиною, художницею Юлією Яковенко, і разом вони творять дива — глиняні шедеври, керамічні казки. Спеціально для UaModna Володимир розповів про свою роботу, джерела натхнення і наснаги, любов до світу і людей, про мрії і нестримне прагнення свободи.
 


Розкажіть про свою майстерню. З чого все починалося і де ви набиралися досвіду і майстерності?

В 90-ті роки, щойно закінчивши КПІ, я працював у науково-дослідному інституті авіаційних і космічних технологій, тож сфера моєї діяльності та інтересів була вельми віддалена від художньої кераміки — я займався розробкою нових матеріалів для військово-промислового комплексу СРСР і інститут, де я працював, був філією московського інституту, а по факту — поштовою скринькою. Робота була нудною, втім, колектив — чудовим. Додайте до цього масу вільного часу і місцезнаходження на Подолі — у двох кроках від Андріївського узвозу.

Тоді на Андріївському вже почали з'являтися перші галереї і це місце заходилися освоювати художники, що не пройшло повз мою увагу. Я багато годин проводив у новоспеченій галереї "Гончарі". Використовував кожну вільну хвилинку і бігав туди щораз в обідню перерву, коли дозволяла погода й не було інших термінових справ. Я цілковито захопився майстерністю художників, чиї роботи були там представлені, і загалом можливостями кераміки. Вони здавалися мені богами, які живуть десь на Олімпі! Мені кортіло потрапити туди — до них, але я ніяковів перед знайомством з майстрами, тож, якби не моя колега по інституту, і дійсно хороший друг, Тетяна Боченко, яку я захопив своєю пристрастю до кераміки (вона, між іншим, у подальшому також стала художником і теж професійно займається керамікою), мій захват так і залишився б на рівні емоцій.

Помітивши мою нерішучість, одного разу Тетяна поклала переді мною рекламний буклет про нову виставку і просто-таки змусила купити букет квітів і вино. Ми вирушили на виставку — знайомитися. Тоді я і зустрів своїх перших друзів та вчителів, без перебільшення, видатних художників-керамістів — подружжя Сергія і Надію Козаків, які, побутували, як виявилося, зовсім не на Олімпі, а в майстерні прямісінько на Подолі, тож, щоранку йдучи на роботу у нелюбий мені інститут, я проходив повз їхній осідок! О, це чарівне відчуття, коли знайомі вулиці раптом виявляють новий загадковий сенс! І майбутнє вабить! Вікна вночі сяють геть інакше, десь поскрипує гончарний круг і світиться настільна лампа, а в колі світла під ніжними і вологими руками майстра з безладної маси сирої глини раптом виникає досконала форма тендітної чаші або з’являється чарівний розпис пензля і фарб на тлі кольорової глини.

Відтоді минуло багато років, але я й тепер пам’ятаю, як уперше спустився в підвальчик на розі Костянтинівської та Оленівської — мою першу майстерню. В моїй пам’яті живі наші розмови, та майстерність і любов з якими неспішно, мов від медитації, відбувалися перетворення, творилася гармонія. Звичайно, я став там частим гостем і одного дня, з дозволу господарів, приніс списаний інститутський письмовий стіл зі стільцем. Мені запропонували куточок у пічному відділенні, і так я знайшов нову оселю і нове "втілення". Все сприяло цьому. Боги вели мене. Страхи розсіялися.

Певним чином допомогло те, що на той час зв'язок "Київ-Москва" був остаточно обірваний. Припинилося фінансування філій, не платили зарплатню, однак люди, за інерцією, продовжували ходити на роботу, зокрема і я. Уявляєте, мені завинили гроші за рік роботи! Шансів отримати їх було — нуль. А тут на Подолі — цегельний завод і відкритий кар'єр з глиною! Поруч Андріївський Узвіз — привілля для художників: ставай де хочеш і продавай! Люди! Життя! Свобода! І ніякого поспіху на прохідну чи страху запізнитися на п'ять хвилин, ніяких керманичів і йолопів згори! Тож, зрештою, я звільнився з роботи. Забрав трудову книжку, накопав у кар'єрі глини і засів у майстерні — на щастя, місце у мене вже було та й маршрут той самий, що в інститут, лишень на один квартал ближче до станції метро.

Попервах, мої роботи залишали бажати кращого — робив я все як умів, але добре ставлення поблажливих киян і ще, як не дивно, оті борги, винні мені з роботи, які мій безпосередній керівник в інституті — Віктор Артемов — сумлінно повертав, дуже допомагали. Завдяки йому і тим невеличким продажам на Андріївському якось вдалося вижити. Вдалося закріпитися, здобути новий досвід, майстерність. Згодом з'явилися постійні покупці-колекціонери, замовлення.

Майстерня на Костянтинівській являла собою своєрідний мурашник — громаду, де тулилися, кожен в своєму кутку, дуже різні і за характером, і за роботами люди — художники-керамісти. Опинившись там, я одразу потрапив у великий колектив творчих людей, де життя вирувало цілодобово! Хтось приходив, хтось ішов геть, хтось залишався на ніч — робити випал або попрацювати. Двері були відчинені цілодобово — тут тобі і харків’яни, й одесити, майстри з Криму, Кременчука, Дніпропетровська, Донецька, з усіх усюд — вся Україна! Художники, скульптори, ювеліри, дизайнери, архітектори — божевільня! Але було надзвичайно цікаво: знайомства, враження, розмови.

Можна з упевненістю сказати, що моє народження в новій якості відбулося саме тут. Знаєте, у японських самураїв є кодекс честі — "Бусідо", в майстерні на Костянтинівській, у спілкуванні з цими дуже різними людьми, я дізнавався, що означає бути художником, ремісником, майстром. Найбільше тоді мене цікавив саме цей аспект. Поступово навколо мене зросло ціле господарство — я сам спорудив собі кілька печей, стелажі. Час, коли я тулився у пічному відділенні за одним столиком, давно минув — тепер я вже орендував цілу кімнату. І в певний момент я зрозумів, що нераціонально — платити оренду і сплачувати рахунки за квартиру в якій я практично не бував, тож я зібрав свої речі, розпрощався з усіма і "з’їхав" до себе додому, звільнивши під майстерню одну кімнату. Де працюю і нині.

Моя дружина Юлія мала зовсім інакший шлях. Вона з дитинства мріяла бути художником. Навчалася графіці у київській філії Львівського поліграфічного інституту, паралельно працюючи в кооперативі кераміки майстра Марка Галенко. Згодом вона потрапила на Андріївський. Там ми і зустрілися на одному зі щорічних вернісажів до Дня Києва. Доля звела нас.
 


Володимире, а чому вас "покликала" саме кераміка? Щось цьому захопленню передувало?

Мені завжди, з дитячих років, подобалася мініатюрна скульптура, на зразок японських нецке, африканських масок або буддистських ботхисатв. Купити їх в Радянському Союзі було ніде — ринок творів мистецтва був відсутній, та в мене на те й не було коштів — жили ми дуже бідно. На останні гроші я купував у букіністичних магазинах книги з мистецтва, вони теж були в дефіциті. Я гортав сторінки до дірок.

У піонерських таборах, де я проводив кожне літо, відбуваючи по три зміни підряд, і які я ненавидів усім серцем, була у мене одна втіха — гуртки для тих, хто хотів навчитися щось робити своїми руками. Я записувався усюди: в понеділок шив м'які іграшки, у вівторок вирізав лобзиком вироби із фанери, фарбував їх гуашшю і лакував, в середу йшов в авіамодельний гурток і майстрував моделі літаків, за тим гурток малювання — і цілий день, в хорошій компанії, ми малюємо натюрморт: віник і відро з ганчіркою, в п'ятницю — театральна студія, в суботу — бібліотека, а в неділю — туга смертна, якщо не пішли на прогулянку в ліс, або ж стінгазета (але це вже за рознарядкою, а не за бажанням).

Ось так я лавірував, аби лишень не ходити цілими днями строєм і не вчити дурні речівки — вічна підготовка до якихось урочистих лінійок. Зараз це звучить дико, але тоді в 70-ті в СРСР було для всіх звичним, а нелюбов до всього цього маразму викликала підозри. Ось так відсидівши в гуртках "умілі руки" я врятувався від "щасливого" комуністичного дитинства і багато чому навчився: розумінню форми і основам крою, любові до декоративно-прикладного мистецтва і дерева, конструюванню і розумінню устрою складних механізмів та електротехніці, а найголовніше, я зрозумів, що можу все що завгодно зробити своїми руками! Згодом це стало мені в нагоді.

Коли ж я подорослішав, закінчив інститут і почав працювати інженером, мені доводилося багато часу сидіти біля обладнання і стежити за приладами, в очікуванні завершення складних хімічних процесів у науково-дослідному інституті. Ось тут я і згадав про свої навички та став потихеньку вирізати з дерева. Це були невеличкі вироби, на кшталт нецке, і я зазвичай дарував їх друзям. Але кортіло чогось більшого. Дерево складний матеріал. Його складно знайти, зберігати, сушити. Воно вимагає обладнання, верстатів, а вони створюють шум і таке інше. Аж раптом я відкрив для себе можливості кераміки, глини. Відсутність обладнання, ось що зазвичай зупиняє ентузіастів, та для мене в цьому не було проблеми, адже печі були основним обладнанням в моїй лабораторії.

Я почав, за найменшої нагоди, якщо дозволяв технічний процес, підкладати в печі для спікання свої вироби з глини. Це були маленькі фігурки людей і тварин, на зразок тих, що я різав по дереву. А ось гончарного круга у нас із колегою Танею, про яку я вже згадував, не було. Таня десь відшукала, перероблений зі старого програвача пластинок, саморобний круг. Ось так з'явилися перші крихітні пляшечки, глечики та всілякі інші гончарні вироби. Вони були розміром з наперсток — цей саморобний круг просто був неспроможний на більший розмір — потужності не вистачало. Потім, коли ми вже познайомилися з керамістами, ми показали їм ці вироби, і вони, м’яко кажучи, були в шоці! Ті дрібнички я теж роздаровував, але щось залишилося. Технології тоді я не знав. Читав книги, пробував. Щось виходило, щось — ні. Були успіхи і розчарування. Ось так все і почалося.

 


Фантастично! А розкажіть-но, з якими матеріалами ви зараз працюєте? І де їх знаходите? Навряд і досі копаєте в кар’єрі…

Дякую за це запитання. Незважаючи на згадану простоту, це питання є ключовим у нашій справі. Від властивостей матеріалу, з якого виготовлені наші вироби, залежить їхня якість: чи будуть вони довговічними і будуть служити своїм господарям вірою і правдою століття, чи розсиплються від першого дотику або необережності.

Якщо це посуд, то важливим є питання наскільки матеріал безпечний, чи не шкодить здоров'ю, адже ці предмети знаходяться в дуже тісному контакті з їжею і самою людиною. Все це дуже важливо! Здавалося б, що може бути простіше глини? Людство користується нею споконвіку. Та що там людство, сам Бог, створюючи Всесвіт і, власне, людину, використовував цей матеріал. (сміється) Тож це у всіх сенсах матеріал сакральний і досвід спілкування з ним — колосальний! Ну, от, привіт Тарантіно! І мені вдалося використати це слово — "колосальний"! Здавалося б, які тут можуть бути сюрпризи? Але, ви не повірите, чи не кожна моя сива волосина — це наслідок переживань з приводу властивостей матеріалу і його якості. Для розуміння розповім одну історію з життя.

Я вже не пам’ятаю, в якому це було році, звернувся до мене дуже статечний пан із проханням взяти участь в оформленні його нового ресторану. Його дизайнерське бюро розглянуло мою кандидатуру і це було дуже весело! Всі напевно пам'ятають гумористичний ролик про кастинґ на відповідальну посаду офісного працівника. Уявіть собі — в самому центрі Києва величезний скляний будинок навпроти Театру оперети, на вході охорона, величезні приміщення з дуже дорогими меблями, довгий стіл, суворі обличчя, всі погляди звернуті на мене, перехресний допит: чи розумію я складність завдання, чи усвідомлюю, як це зробити, чи вмію я, чи не підведу, які гарантії повернення передоплати в разі невдачі, і хто оплатить витрати в разі форс-мажору? А потім тремтячими руками один з директорів відлічує гроші передоплати, я підписую стоси якихось паперів і все це під іронічним поглядом господаря ресторану, який тут мовчки присутній.

Це було дуже складне і цікаве замовлення. Нам треба було виготовити дев'ять квадратних метрів панно, поцяткованих складним емалевим розписом у мавританському стилі, а це складно не лише в технічному плані, але й композиційно — там складний математичний розрахунок багатокутників, плюс рослинний орнамент — арабески. Складність цієї роботи полягала ще й у тому, що головний дизайнер — французка марокканського походження. До слова, молода і надзвичайно красива жінка, постійно перебувала в Парижі, а в Київ потрапляла час від часу. Мови не знала ні вона, ні я. Спілкувалися ми за допомогою перекладача, який не розумівся на термінології і мистецтвознавчих специфікаціях. Тобто ми пили чай, посміхалися, їли східні солодощі й абсолютно не розуміли одне одного.

Зрештою, вона передала мені з Парижа зразки драпірувань крісел і диванів майбутнього ресторану і висунула умову, щоб розмір одного елемента майбутнього панно майбутньої барної стійки був 80х50 см, адже під цей розмір будуть замовлені в Марокко, тамтешнім майстрам, золоті пластини зі складним арабським візерунком, виконаним дрібною перфорацією, які обрамлятимуть кожну деталь майбутнього панно. Ці пластини, завдяки підсвічуванню зсередини, утворювали коло світла навкруг кожного елемента панно, створюючи при цьому просто-таки казкову картину. Дизайнерка також мала прохання, щоб кожна керамічна деталь панно відрізнялася за кольором, але при цьому не втрачала спільності колориту, утворюючи своєрідну легку вібрацію кольору.

Отже, ми стали до роботи. Для того щоб обпалювати панно такого розміру, я побудував нову піч. Возити його куди-небудь на випал було неможливо — все просто розтрощили би при перевезенні. В сирому вигляді глина абсолютно неміцна, а тут ще й такий розмір — хоч би й власну вагу витримало! Наступна складність — висушити все, щоб не повело. Для прикладу, змочіть водою аркуш паперу, а потім покладіть на стіл і спробуйте висушити так, щоб лист залишився ідеально рівним! Ось так і глина — її веде, викручує, корчить! Далі малюнок-розрахунок, прорізання ліній по сухому і перший випал на утиль. Потім складне фарбування різними емалями, якому передує велика кількість пробних випалів для визначення колірної гами. Ми їх ще називаємо пробник на колір. Адже в сирому вигляді глазурі мають інший вигляд і колір.

Додам ще про лінійні та об'ємні розміри виробів. Справа в тому, що, висихаючи виріб зменшується. Потім він зменшується під час випалу і остаточний розмір стає зрозумілим тільки після останнього випалу, а випалів багато, адже ми випалювали не всі кольори одразу — це було просто неможливо, бо ж у кожного кольору — своя температура випалу. Ми випалювали в напрямку зниження: спочатку колір з найвищою температурою випалу і так до самих низькотемпературних. Тому навіть обчислити кінцевий розмір готового виробу було складним завданням, але необхідним, за умови заздалегідь домовленими чіткими розмірами.

У зв'язку зі складністю задачі ми вирішили перестрахуватися і купили готовий матеріал у фірми, що спеціалізувалася на виготовленні шамоту (спеціальної глини для скульпторів), і на той момент себе добре зарекомендувала. Почали роботу. Набрали, потім висушили панно. Вийшло 18 плит розміром 80х50 см, плюс дві запасні, про всяк випадок. Почали фарбувати, потім обпалювати. Все йшло чудово. Ми чітко вписувалися у встановлені строки, аж раптом одного разу я помітив у місці, де зберігалися вже готові вироби, якісь дивні блискітки на підлозі. Придивившись, я побачив, що це не випадкове сміття або пил, а частинки нашого емалевою розпису, які вирвало зсередини панно і наша робота постала мені у вигляді ніби її розстріляли з автомата, вся поцяткована дірками дутиків!

Жахливо! Але чому так сталося?

Розумієте, глина — матеріал, який утворився на Землі мільйони років тому з осадових порід. Вони осідали на дно стародавніх океанів у прачаси, тому в ній багато вапняних домішків, що являють собою залишки стародавніх молюсків. А вапно може виявитися досить підступним в процесі випалу, бо під дією високих температур зазнає ряд змін, пов'язаних із перекристалізацією і зміною гранецентрованої кристалічної решітки в об'ємноцентровану і навпаки. Це пов'язане зі зміною об’єму і розтягнуте у часі — по суті, це нескінченний процес, співвідносний із молекулярно-атомарними силами. Все це призводить до того, що частинка вапна при потраплянні всередину обпаленої кераміки виявляється замкнутою в об’ємі, що зменшився в результаті випалу глини. Відбувається мікровибух, і ми маємо, так званий, "дутик" — у всій його непривабливій красі.

Тільки уявіть собі мій жах! Половина роботи завершена, половина готова в матеріалі та фарбується. Термін замовлення стікає! Нічого вже змінити неможливо! Аж тут вибухнула Перська криза. Хуссейн напав на Кувейт. Почалась війна. Через загрозу терористичних атак і можливих провокацій транспорт, що прямував з Марокко з вантажем, замовленим для ресторану, затримався на невизначений час в порту. Мені подзвонили з вибаченнями з адміністрації ресторану і попросили не везти панно, а потримати його в майстерні до прибуття вантажу з Марокко. Я помчав на виробництво, де ми купили шамот, привів директора в майстерню і наочно показав, як він мене підвів. Він, до його честі, погодився терміново замінити партію глини за свій рахунок. І ми переробили все як слід. Прийшов вантаж. Ми змонтували панно на барну стійку, зробили посуд для ресторану. Дизайнерка була у захваті. По Києву розвісили білборди. Щасливий фінал. Але могло статися інакше, тож питання про матеріал — одне з ключових!

Уже багато років ми купуємо і глину (червону і білу), і шамот в Слов'янську, що в Донецькій області. Там прекрасне українсько-американське виробництво і проблем, подібних до вищезгаданого випадку, не виникає. Щоправда, довелося понервувати в 14-му році, коли російські терористи захопили місто. Було прикро до сліз! Але, слава Богу, їх звідти швидко вибили. Тож глина у нас хороша, із найвищими стандартами якості та має всі необхідні сертифікати. Глазурі ми купуємо і використовуємо для посуду тільки харчові, без вмісту свинцю і тільки провідних світових виробників, зазвичай, це Німеччина.
 


Ніколи б не подумала, що прозаїчне питання про матеріал може розгорнутися в захопливу історію. Але давайте про піднесене. Звідки беруться ідеї для створення виробів? Що вас надихає?

Для мене це складне, комплексне питання. Бачте, тут все дуже індивідуально. Взагалі я маю кілька джерел натхнення: по-перше, це враження, своєрідна рефлексія на все що оточує — тут і текстильні відчуття фактур, наприклад кори дерева або річкової гальки; тут і гармонія кольору та форм осіннього листя або метеликів — абсолютно все! Музика, поезія, архітектура, гра світла і тіні, плями на іржавому аркуші металу або лишайники на гілках старого дерева, роса на траві, іній на паркані. Перераховувати можна нескінченно, адже світ такий прекрасний!

Ще одним джерелом натхнення є — "надивленість", свого роду ерудиція, коли ти звертаєшся до витоків — до робіт давніх майстрів. Це і фрески, і скульптури, і кераміка, і прикраси ювелірів — майстрів Стародавніх Індії, Китаю, Японії, Африки, Греції, Риму, доколумбової Америки (культури Інків, Ацтеків, Моче, Майя тощо) Одним з моїх найулюбленіших є період Середньовіччя. Люблю мистецтво кельтів і північних народів. Вишивка, посуд, різьблення по дереву, іконопис, кування, гобелени, ткацтво. Мені подобається все. Все мене надихає!

 


Ви обмежуєтеся власними задумами чи також виготовляєте вироби на замовлення?

Власне, найнесподіваніший і складний варіант — це замовлення. Чужа душа, як кажуть, — темний ліс. Зрозуміти що саме хоче від тебе замовник буває непросто, а проте завдяки їм (замовникам) доводиться залишати знайомі стежки, й відправлятися у незвідані краї шукати невідомо що! Інколи це болісно. Немов вивернутися навиворіт. І в творчому, і в технологічному плані. Адже ми часто беремося за дуже складні завдання. Це і каміни (оздоблення), і оформлення інтер’єрів ресторанів (в Києві: "Конкорд", "Марокана", "Пантагрюель", "Мікадо", "Мамбо", мережа ресторанів швидкого харчування "Пузата Хата" та ін. У Москві — "Гетьман"), приватних будинків і садиб (тут і паркова скульптура, і фонтани, і світильники, і декоративні вази, пляшки, тарілки, кашпо, панно, сервізи, траплялося робити кальяни і таджини).

Доводиться вирішувати складні технічні завдання, працюючи в тісній співпраці з дизайнерами та архітекторами. Загалом будь-яке замовлення — складна річ, навіть якщо це чашка або сервіз на певну тему. Люди звертаються до нас непрості. Як правило, це успішні у своїй галузі персони, що прагнуть мати абсолютно унікальні, особливі речі. Деякі чітко, аж до найдрібніших деталей, уявляють собі чого хочуть, інші взагалі не мають про це ані найменшого уявлення. Це завжди несподівано, завжди важко, проте дуже цікаво!

Завдяки професії я спілкувався з надзвичайними людьми — це і політики, і дипломати, і редактори газет, журналів, власне, журналісти, музиканти, художники, кухарі бізнесмени і колекціонери, представники різних країн і національностей. Траплялися люди, про яких у мене складалося враження, що їм не потрібна моя кераміка, а що їм просто не вистачає в житті любові або спілкування. Були і рідкісні зануди, яких просто хотілося задушити. Та загалом, люди до нас приходять виняткові, й мені іноді здається, що наші роботи — це заклик, і на нього відгукуються лише люди певної душевної чутливості. І як же втішно бачити наскільки вони — прекрасні!

 


Чи берете ви участь у виставках або інших мистецьких заходах?

За ці роки ми побували на різних ярмарках і заходах, де виставляли наші роботи, у нас було кілька персональних виставок в Києві (в галереї "Триптих", "Гончарі", "Срібні Дзвони" та ін.) Спілкування з найрізноманітнішими людьми дуже наснажує мене. Це ще одне джерело натхнення! Я завжди знаю, що десь є той, для кого я зараз творю. Навіть якщо я працюю просто для себе. А наша зустріч — це лише питання часу.
 


Цікава думка. А розкажіть-но, як проходить ваш звичайний робочий день, чи є усталений графік у кераміста?

У нас не існує якогось розкладу чи графіка. Це важко пояснити для того, хто ніколи не був фрілансером або не працював на себе. У нас немає керівників. Є тільки зобов'язання перед самим собою і перед роботою, яка розпочата в даний момент. Звичайно, якщо це замовлення, то виникають ще зобов'язання перед замовником.

Робота з глиною вимагає певної дисципліни: її не можна ні прискорити, ні відкласти. Глина не прощає недбальство. З випалом потрібно бути гранично уважним — не дотримав — брак, перепалив — брак, дуже перепалив — зіпсував піч! Іноді це питання п'яти хвилин. Гончарні вироби вимагають регулярності: якщо створив виріб, потрібно вчасно його обробити. Це і проточити денце, і приклеїти носик або ручку. Процес немов веде тебе. Перериватися чи зупинитися тут не можна аж до завершення. Краще вже не починати.

А є ще така річ, як роздуми. Справа в тому, що бути художником — це не те, що відпрацював зміну або свої години, і пішов додому, це нескінченний процес, що не зупиняється ні вдень, ні вночі. Ні на роботі, ні вдома. Художник — він, в першу чергу, мислитель, він працює головою, а вже потім руками. Він своєрідний деміург. Цього не вимкнеш як світло в кімнаті, не залишиш на роботі. Це завжди з тобою. А якщо замовлення серйозне, то вплив цієї "священної хвороби" лишень посилюється, і захоплює у коло невтомного пильнування навіть замовників.

 


Наскільки важливе у вашій роботі оточення? Чи є якісь особливості у створенні відповідного настрою?

Знаєте, з досвідом, а можливо, з віком, я все менше і менше потребую якихось специфічних умов. Все менше мені потрібно інструментів. Необхідний порядок на робочому столі. Тиша, або радше, спокій. Працювати я завжди починаю з прибирання. Це зароджує певний настрій. Кожна річ повинна знати своє місце! У роботі це дуже допомагає. Тоді не думаєш, не витрачаєш час на пошуки — все завжди під рукою. Коли на столі або на турнетці робота, відволікатися на пошуки не можна: один необережний рух — і все безнадійно зіпсоване, адже глина в сирому вигляді м'яка як масло, вона пливе, не тримає форму. Її треба весь час підтримувати.

Коли фарбуєш виріб — важливе світло. Відіграє також важливу роль, наскільки зручно ти сидиш, чи правильна постава. Фарбування іноді займає години і тримати предмет буває дуже важко, руки німіють, все тіло затікає, а торкатися до вже пофарбованих чи глазурованих фрагментів не можна — фарба обсиплеться або змаститься. Часом і дихати боїшся. Раніше я слухав музику під час роботи. У мене була величезна фонотека. Я в цій справі всеїдний і слухав усе починаючи з класики, року, джазу та бардів аж до народної музики, на кшталт "Тріо Мареничі" або Ніни Матвієнко.

Втім, музика це взагалі окрема тема. Занадто багато, про що хочеться сказати, стількох згадати, тому краще я промовчу. Проте саме музиці я багато чим зобов'язаний. Я не про творчість навіть. Ні. Це більше, ніж комфорт під час роботи. Це благодатний напій, що зрощує душу. Середовище, що формує особистість. Проте зараз музики я практично не слухаю. Ні, я її не розлюбив. Просто шкода часу. Наразі, під час роботи, а це практично весь мій час, я слухаю, тільки не смійтеся, уроки англійської. Накупив собі купу самовчителів і вчу з ранку до ночі. На музику просто немає часу. Я все життя мріяв вивчити англійську, та весь час відкладав. Думав все потім, потім. Але одного разу зрозумів, якщо не зараз, то вже ніколи. Склав усі диски з музикою в коробки, відвіз усе на дачу і засів за словники і самовчителі. Ця епопея з англійською триває вже декілька років.

Якщо ж говорити про натхнення і про те чи потрібно мені щось особливе для натхнення, то відповідь — ні. Не потрібно. Коли я починаю роботу, сама робота стає тим, що мене надихає, а якщо я бачу в ній якусь ваду — буду її виправляти, аж поки не відчую: "все — робота виконана"! Доки цього не побачу, буду мучити і себе і її (роботу). І час або кількість випалів не мають для мене ніякого значення.

 


Володимире, розкажіть, де можна придбати ваші вироби?

У нас є кілька традиційних місць продажу — це ярмарки в Києві на Андріївському узвозі, які влаштовують кілька разів на рік, а також галереї. Втім, доведена до жалюгідного стану недбайливими, злодійкуватими і неосвіченими політиками й чиновниками, економіка нашої країни, а ще війна, розв'язана Росією на Півдні та на Сході, в сукупності призводять до того, що традиційні методи і місця вже не працюють. Хто під час кризи і війни буде витрачати останні гроші на "непотрібні" твори мистецтва? Звичайні люди — їм би вижити, а заможні, які стали ще багатшими, за рахунок інших та війни (на якій вони наживаються, користуючись нагодою, як мародери) хочуть скупити все за безцінь. Становище незавидне.

Та в цьому є і позитивні моменти: життя змушує освоювати нові ринки, шукати нові можливості. Ми освоюємо інтернет. Я повсякчас демонструю вироби нашої майстерні на своїй сторінці у Facebook. Ми намагаємося виставляти наші роботи на ресурсах для майстрів хендмейду, зокрема Etsy. Сподіваємося, що весь інший світ живе в іншій парадигмі, і є ще люди, яким цікаво те, що ми робимо. Ось так і живемо, розіславши листи у Всесвіт, чекаємо відповіді і продовжуємо працювати.

 


Щодо Всесвіту. Чи маєте ви замовників за кордоном?

Так, ми маємо досвід роботи з замовниками з-за кордону. Як я вже згадував раніше, ми оформляли ресторан "Гетьман" на Старому Арбаті в Москві. Дистанційно. Нам надсилали завдання, креслення і розміри й ми по ним виконали герби різних областей України 18-19 століття, придумали і зробили герб ресторану, вивіску, світильники, керамічні панно у вигляді картин в багетах на козацьку тему, великі глеки на вході, номерки вішаків у гардеробі та багато іншого. Ресторан "Гетьман" еклектично поєднує стилі кантрі та українського бароко. Всі герби, картини-панно, вивіска були виконані монохромно в техніці барельєфу по червоній, жовтій, рожевій і сірій глині ​​із затиркою фактур оксидами металів.

Працюючи над цим замовленням, я познайомився зі співробітниками Українського музею декоративно-прикладного мистецтва, що знаходиться на території Печерської Лаври. Був допущений до фондів. Тримав у руках предмети того періоду: козацькі керамічні трубки, порохівниці, різне начиння і предмети одягу.

Таким же чином ми оформляли будинки у Будапешті та Лондоні. Для приватного будинку в Будапешті ми зробили кілька паркових скульптур і фасадних панно у давньоруському стилі, а для будинку в Лондоні — декор сходів, оздоблених керамічною плиткою. Тут ми виконали підсходинки із підглазурним розписом в стилі модерн. Наші роботи є також в Австралії, Франції, Німеччині, Бельгії, Голландії, США, Мексиці, Японії, Китаї, Кореї — по всьому світу. Колись я намагався відзначати цятками на мапі місця,
де поселилися наші роботи, але давно це облишив.


Чимало ваших виробів являють собою справжні витвори мистецтва, на створення яких ви витрачаєте багато годин кропіткої праці. Чи не шкода з ними потім розлучатися?

Звичайно бувають такі роботи. За якимось збігом обставин або якимось дивом, а таке з нами, керамістами, трапляється, адже в те, що ми робимо, втручається Вогонь — наш особистий Керамічний Бог, тож не все в нашій роботі підвладне контролю, іноді виходить щось надзвичайне! Бувають випадки рідкісної удачі. З такими роботами дійсно не хочеться розлучатися. Вони назавжди залишаються з нами, стаючи недоторканним виставковим фондом — вони не продаються. Я ставлюся до цього простіше, безтурботніше. Готові роботи мене пригнічують, тож я розлучаюся з ними легко, просто продаю дорожче. А от Юля в цьому питання — кремінь! Вона як сталь. І якщо вона вирішила залишити роботу у себе, переконати її неможливо.
 


Якщо не секрет, розкажіть, які етапи виготовлення окремого виробу, скільки триває сам процес?

У нас є кілька основних технік, якими ми користуємося в процесі виготовлення виробів. Перш за все, це гончарний круг і точіння на ньому. Про цю технологію, більш-менш відомо всім, тому я не буду зупинятися на ній занадто докладно. Скажу лише, що цією технікою досконало я не володію і гончарить у нас в основному Юля. Я можу виконати на гончарному крузі якісь прості речі — чайник, чашку, вазу або таріль, але віддаю перевагу іншій техніці, про яку розповім докладніше. Це робота з пластом.

Суть цієї техніки в тому, що на столі я мов тісто, розкочую тонкий пласт глини, а потім починаю його кроїти як тканину і клеїти зі шматочків, поступово від низу вгору, фрагменти майбутнього виробу. Він з'являється не одразу. Контур або обсяг майбутньої роботи, всередині порожній, як яйце. І складність цієї техніки полягає в тому, щоб весь час під час роботи чітко собі уявляти майбутній виріб, але в перевернутому стані. Хто в інституті вивчав накреслювальну геометрію, той зрозуміє про що мова. Тут важливе уміння уявляти собі поєднання різних об’ємних фігур, наприклад, перетин шестигранної піраміди та усіченого паралелепіпеда під кутом 132 градуси до горизонту, тільки догори дригом.

Коли глина приймає стан, так званої, шкірястої вологості, себто предмет достатньо підсох, щоб не осідати під власною вагою, але ще досить пластичний, щоб його змінювати, можна рухатися далі і, за необхідності, витискати форму зсередини або доклеювати необхідне, допрацьовуючи і оздоблюючи його дрібницями. Тут і прорізування отворів, і дрібний рельєф або фактури, і закладка для майбутньої фурнітури спеціальних технічних пристосувань, якщо в цьому є необхідність. Потім предмет відправляється на сушку.

Сушка — дуже відповідальний процес. Якщо виріб погано висушився, то в процесі випалу він може вибухнути в печі. Все через пари води, що нагнітаються у замкненому об’ємі виробу. Не слід забувати про лінійну та об’ємну деформацію, що призводить до розтріскування, появи тріщин, спотворення початкової форми.

Такі викривлення можуть бути досить значними, аж до декількох сантиметрів і їхня непрогнозованість збільшується із розміром виробу. На жаль, ця залежність не лінійна. Тож питання правильної сушки дуже важливе і відноситься до таємниць технології. Тут у кожного майстра свої секрети і говорять вони про них неохоче. Промовчу про них і я.

Далі надходить черга обробки по-сухому. Це відповідальний і небезпечний момент, бо виріб у цьому стані дуже крихкий. Головний девіз цього процесу — не нашкодити, або — "краще — ворог хорошого"! Безліч виробів було знищено на цьому етапі. За тим настає черга фарбування сирої поверхні. Слід зазначити, що в нашій роботі ми користуємося різними видами керамічного розпису. Серед них ангобний (розпис сирого виробу кольоровими глинами), під- і надглазурний розпис (цей вид розпису наноситися на виріб після випалу), розпис кольоровою глазур’ю і емалями. Також ми використовуємо у своїй роботі оксиди різних металів, зазвичай, міді, але іноді це залізо, срібло, золото. Та що там казати — майже всю таблицю Менделєєва!

Існують і певні маленькі таємниці, зазвичай їх називають авторською технікою. До них приходиш із досвідом, отримуєш це знання іноді випадково, шляхом помилок і невдач, а іноді свідомо, збагнувши певні закономірності процесу і властивості матеріалів. Після першого випалу на утиль, слідує другий і так далі, аж поки виріб не набуває закінченого вигляду. Якщо говорити про терміни виготовлення найпростішого з наших виробів, то одне горнятко з розписом Юля робить протягом двох тижнів за умови, що все вийшло одразу і немає необхідності переробляти. Мої, або Юлині, складніші вироби створюються протягом місяця чи більше. А останнє велике замовлення ми робили десять років, почавши його в серпні 2005-го року і закінчивши у вересні 2015-го.
 


Десять років? Це просто неймовірно! Відверто кажучи, я в абсолютному захваті від того, що ви розповідаєте і як ви це розповідаєте. Впевнена, що ви, Володимире, як гуру гончарних див ще й маєте власну філософію. Чи могли б ви окреслити свій світогляд?

"Всі ми родом з дитинства" — говорив Екзюпері. Моя філософія являє собою мозаїку розмаїтих фрагментів, зібраних мною, протягом життя з різних і, часом суперечливих, джерел. Замислюватися про сенс буття я почав давно, ще не розуміючи, що зі мною відбувається. Якась спрага, голод, внутрішня незадоволеність всередині мене, робили мене сприйнятливим до певних впливів. При цьому виникало і жорстке відторгнення певних речей.

Так рубаї Омара Хаяма: "Я б краще вороном копався у ріллі, ніж у негідника живився при столі. Сухим окрайчиком задовольнятись краще, ніж губи мазати в чужому киселі…" визначала моє життя. Сенека промовляв до мене, що "боги ведуть того, хто хоче і тягнуть того, хто не хоче", а Книга Екклезіястова: "Слова з уст премудрого милість, а губи безумного нищать його". Бусідо закликало: "Прагни власної смерті", а Арсеній Тарковський: "На світі немає смерті. Безсмертні всі!". Ісса, син рибалки казав: "Тишком, тишком повзи мов равлик схилом Фудзі. Вгору — до самих висот!" 

Життя навчило мене довіряти своїй інтуїції і тим кого любиш, а вислови на кшталт: "Слово — закон! Сказав — зробив!" вели і ведуть мене й сьогодні. Гуманісти та екзистенціалісти, поети і художники, християнство й буддизм — все це дивовижним чином переплелося в моїй голові та стало… мною. Оккуджава та Іскандер, Гессе й Річард Бах, Бродський та Пастернак, Ахматова і Мандельштам — всі вони ведуть мене.

Знаєте, ми живемо у дуже цікавий час. Час тектонічних зламів епох. Світ стрімко змінюється, змушуючи змінюватися і нас. Останньою найпотужнішою подією, що вплинула на мою філософію і ставлення до життя, своєрідним катарсисом, став Майдан. Стояння всю осінь і зиму на Майдані. Вдень я був там, а вночі працював, адже жити якось треба і ніхто не відміняв моїх зобов'язань перед замовником, який знав про все і сміявсь: "Усе Майданиш!", а сам потайки передавав гроші на… Майдан. В ту зиму на Грушевського я раптом усвідомив, що немає нічого дорожчого за Свободу, Гідність, можливості вільного Вибору і Совісті. Все своє життя я жив з оцим, але усвідомив це остаточно тільки тут. І я щасливий, що поруч був мій народ, моя країна, про які, якщо чесно, я був невисокої думки. Я такий радий, тому що люди прийшли. Прийшов весь Світ. Завше будучи по суті своїй інтровертом, який ненавидить і з дитинства уникає натовпів, я раптом відчув свою причетність і спорідненість з усіма. Стільки красивих, натхненних облич як на Майдані, я не бачив за все своє життя. Тут ствердився мій світогляд.

Загалом же, мою філософію буття і життєву позицію можна окреслити японським словом "Гамбару", що в перекладі означає "триматися за щось із завзятістю".

 


Дякую, Володимире! Фінальне питання: які у вас плани на майбутнє?

Я вже згадував, хочу вивчити англійську. Давно мріяв почитати Діккенса і Хемінґвея в оригіналі. Років десять тому в селі під Києвом ми з Юлею купили незакінчений будинок. Дуже хотілося б його добудувати, довести до пуття. Побачити результати наших зусиль в саду і винограднику, які ми заклали в чистому полі обіч будинку. Це не просто сад. Ми намагалися втілити тут наше уявлення про садовий дизайн і наш сад чимось схожий на парк. Тут багато хвойних і декоративних рослин, величезна кількість квітів. Ця заміська оселя стала осередком наших плекань, за найменшої нагоди ми поспішаємо туди. Іноді, щойно я прокидаюся вранці, то не можу згадати де я — в Києві чи в селі.

Кортить якось відкласти всі справи і засісти за книгу про нас і про кераміку. Згадати всіх, з ким довелося поспілкуватися — всіх наших братів по цеху — художників-гончарів, що стали історією Андріївського. У нас накопичився величезний архів фотографій робіт. Є що згадати. Так само хочеться втілити певні творчі задуми. Є ідеї виставок. Думка про них давно не дає спокою, стукає, всіляко нагадує про себе і проходить рефреном крізь всі мої щоденні справи і міркування. Давно вже дібрані слова, концепції і назви робіт. Задумані графіка і слогани…

А ще, чекаю пропозицій, нових замовлень, адже у нас накопичений величезний досвід і вміння — хотілося б їх застосувати. Раніше кортіло мандрувати. Зараз менше. Так мало часу — шкода розсіюватися.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Чудернацькі професії Стародавнього Риму
Люди бувають вельми чудернацькими. Іноді взагалі не вкладається в голові те, що у світі існує стільки різних культур. З одного боку, агов, це ж нормально, так і має бути! А з іншого — дивина. Рим завжди захоплював своєю багатою історією, митцями й краєвидами. Та чи знали ви, якими нетиповими професіями послуговувалися мешканці Стародавнього Риму?
Читати більше
Олена Теліга: поетка, патріотка, модель
Ця жінка була унікальною: українкою по духу і за походженням, хоча і народилася в Російській імперії та спілкувалася довгий час російською. Вона знала, що таке багатство і не зламалася у бідності. Вона була однією з багатьох і єдиною у своєму роді.
Читати більше
15 місць на Землі, які виглядають, як пейзажі з інших планет
Наша планета – справжнє джерело сюрпризів. Ми думаємо, що знаємо про неї все, але часом нам зустрічаються такі місця, потрапляючи в які, складно повірити, що це та сама планета. Запрошуємо вас у подорож до різних куточків Землі, де все виглядає настільки незвично, що здається, ніби ми покинули межі нашого космічного дому.
Читати більше