Казимир Великий

23 лютого 1879 р. у Києві на вулиці Бульйонській, 15 у кімнатці на другому поверсі народився Казимир Северинович Малевич, автор "Чорного квадрату", один із основоположників супрематизму, український художник-абстракціоніст. Зараз на місці будиночка – корпус Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона.
  Казимир Северинович Малевич був старшим із 14 дітей. Батько художника, Северин, походив із польсько-шляхетського роду. Мати Людовіка Галиновська теж із шляхетської сім’ї. Перший крок Казіка й перші уроки живопису, останні заняття зі студентами й остання персональна виставка – усе це було в Києві.

Дитинство ж Казіка пройшло на Волині, Слобожанщині та Сіверщині, де батько працював управляючим на цукроварнях. Розмовляв вдома польською, на людях – українською, дорослим пересипав свою російську українськими та польськими словами й приказками. Разом із селянками Казимир розмальовував хати в орнаментальному стилі. Батькові не подобалося прагнення сина до малювання, тому віддав його до агрономічного училища в селі Пархомівка неподалік Білопілля.

Мати ж підтримувала бажання Казимира стати художником. Якось із Конотопа Людовіка поїхала із 15-річним Казимиром до Києва, повела сина до художньої крамниці, звідки юнак вийшов з етюдником і повним набором фарб."Цілу дорогу я милувався отими фарбами. Вони приємно бентежили мою нервову систему, як і уся природа". Свою першу картину Малевич продав за п’ять рублів.

Був якось Казимир із батьком у Києві, у вікні крамниці "побачив полотно, що на ньому було смачно намазано зображення дівчини, котра сиділа на ослоні і оббирала картоплю, картопля і лушпиння були вражаюче живі, і на мене це також справило незабутнє у пам’яті явище, як і від самої природи". Так "Київ ставав новим середовищем, котре впливало на мою психіку. Він розкривав мені нове буття мистецтва".
  У 1895 р. Казимир опинився в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, його першим учителем був Микола Пимоненко. Казік зумів запам’ятатися школярам-художникам і за півроку: гарно й охоче співав, знав слова багатьох пісень. Найулюбленішою ж піснею Казимира Малевича була "Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає", "При дорозі хрест високий, кров’ю обілляний", "крамольна" "Ще не вмерла України ні слава, ні воля". Запам’ятався й тим, що здоровань Малевич любив поїсти, часто уминав подвійну порцію, тішив себе стравами української кухні: сало, домашні ковбаси, часник…

Та через півроку сім’я переїхала до Курська й почалося самостійне життя Малевича. Казимир познайомився з художниками, влаштувався креслярем у технічному управлінні Курсько-Московської залізниці. Знайшов однодумців, серед яких був Лев Квачевський – теж з України, про нього Малевич написав у автобіографії: "Він та я були українці".

У 20 років одружився з полькою Казимирою Іванівною Згляйц, дочкою курського лікаря, у них з’явилася дочка Галина. Та родинне життя не складалося: Казимир із Казимирою розлучилися.

Казік часто чув "пане Казимире", особливо після того, як помер батько і Малевич взяв на себе опіку за матір’ю та чотирма малими. Малевич знову одружився з дочкою психіатра Зоф’єю Рафалович. Молодята оселилися в Москві, багато часу перебуваючи на дачі тестя в Німчинівці. Знайшлася у них дочка Уна.

Художник у Москві вивчав живопис у Ф. Рерберґа і тричі безуспішно намагався вступити до Академії. У той же час він виставляв у Москві перші "етюди", підписуючи їх ім’ям Броніслав. Відтепер Малевич почав виставлятися під власним ім’ям, переконано вважав себе новатором, кубофутуристом.

19 грудня 1915 року в Петрограді відкрилася виставка картин "0, 10", "Остання кубофутуристична". Виставка робіт десяти учасників (звідси 10), а нуль – їхнє прагнення звести всі предметні форми до цієї величини й "вийти за нуль" – у безпредметність, у ніщо, в Абсолют. "Чорний квадрат" і був абсолютом, очищеним від тимчасового та випадкового. Полотно висіло, наче ікона у божниці – так 37-річний автор демонстрував своє головне досягнення та 39 робіт.
​
  У 20-ті рр. стан був надто важким, інколи не було копійки на поштову марку. "Терпимо жахливий голод", – пише він своєму другу архітектору Ель Лисицькому за кордон. Новаторські ідеї художника обурюють ідеологів більшовизму – і вони вдаються до найкращого виховного засобу – голоду. У Комісії з покращення побуту вчених переглядають списки на подання матеріальної допомоги. Малевич сподівається отримати 75 рублів, але за ідеалізм і містику його позбавляють грошей. А дома ж вмирає від туберкульозу дружина, важко хворіє мати. Здається, вихід є: друзі прислали посилку з харчами з-за кордону, але на пошті вимагають податок у 300 карб. Де їх взяти? І Малевич відсилає продукти назад.

Нарешті він 20 днів у Варшаві, звідки пише: "Ставлення чудове. Слава ллється дощем". На виставці в Німеччині виставив близько 70 картин і гуаш, потім можна вивезти роботи в Париж, але тримісячну візу не продовжили. Залишитися на Заході? А вдома хвора мати, дочка Уна та молодша за Казіка на 24 роки Наталія Манченко, нове кохання. Він повернувся, але у Німеччині залишив заповіт, який починався словами: "Якщо мене вб’ють". Одружився і переїхав до Києва, у будинок свого дитинства.
 
Завдяки Миколі Скрипнику Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті українською на мистецьку тематику в журналі "Нова Генерація" (1928-1929) у Харкові. В 1927-1930 викладав тільки українською у Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян.
 
Сонячний етюд не ніс у собі передчуття близького краху українських ілюзій, але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича повернутись у Ленінград. Повернувся, але не уникнув арешту: восени 1930-го Малевич три місяці перебував у "Хрестах", як німецький шпигун. Щоб домогтися зізнання, до художника застосовували методику "Жити будеш, кохати не захочеш": йому впорскували воду під тиском до сечогінного каналу (це він потайки розповів своїй сестрі Вікторії). Смертельний кінець настав не одразу, онкологія розвивалася декілька років.

Хворий Малевич запустив бороду та іронічно називав себе Карлом Марксом. Після самогубства Маяковського Малевич написав: "Я не можу піти, як він, але й жити тут більше не можу". Передчуваючи, що скоро хвороба скоротить його вік, "Казимир Великий" (так він часом себе називав) Малевич сам готував ескіз домовини; для віка застосував квадрат, коло і хрест.

15 травня 1935 р. Малевич помер від раку, так і не отримав візи на виїзд за кордон для лікування. Мати художника Людвига померла під час блокади. Ігор, син Галини, загинув на фронті в 1943 р. Сама Галина померла в 1972 р. Вдова Наталія, яку регулярно викликали до НКВС – МДБ, потім до КДБ, хотіла єдиного, щоб її залишили в спокої. 25 серпня 1976 р після тиску та шантажу радянська влада придбала "Чорний квадра" у родини Малевича за 300 рублів.