Каштанова мудрість

Жив собі в одному великому місті каштан – високий, дужий, із широкою кроною, що здіймалася над покрівлями будинків та всіма іншими деревами, які мешкали на тій же вулиці та за рогом у парку. Щовесни каштан рясно вкривався біло-червоними пірамідками суцвіть; потім квіти перетворювалися на м’якенькі зелені кульки, які впродовж літа наливалися соками, наїжачувалися голками та підростали, а у вересні з них виходили каштанові діти – лискуче важке насіння. Лусь! Торох! Грюк! – вибивало насіння по бруківці, покрівлях та автівках, що рухалися вулицею.

Якось навесні каштан зацвів, як завжди, ба навіть рясніше, - він стояв над рідною вулицею уквітчаний, наче до свята. Перехожі дивилися на квітучий каштан і справді відчували святкове піднесення, хоча єдиним святом, що завітало в місто, була весна. А вона того року видалася такою веселою, квітучою та запашною, що містяни й справді частіше посміхалися та навіть інколи вигукували подумки або вголос: «Життя прекрасне!»

Але те весняне свято раптом закінчилося. Вночі здійнявся буревій; вітер безжально ламав гілля, дощ із градом щосили сікли дерева й трави, а під ранок на місто дмухнув мороз. Негода тривала всього лише кілька годин, та за цей час вона знищила весняний цвіт дощенту. Дерева стояли понівечені, сумні й пригнічені; містяни, коли вранці вийшли з домівок, одразу відчули: свято закінчилося.

Каштан тієї ночі також втратив свій цвіт; лише одне маленьке суцвіття, що ховалося за листям і більшими й гарнішими суцвіттями, пережило негоду. Та й на тому жалюгідному залишку вижила одна-єдина квітка – всі інші були знищені ранковими приморозками. Зажурений каштан зрозумів, що цього року його лискучим діткам не бити бруківку та не котитися навсібіч в пошуках притулку, аби в належний час луснути, пустити коріння й пагони та прорости поруч із батьком або деінде. Каштан важко зітхнув та як міг огорнув посіченим листям свою останню квітку: може, хоч одного каштанчика зможе викохати до осені?

Все літо каштан невтомно дбав про свою дитинку, а вона також старалася як могла: перетворилася спочатку на крихітну зелену кульку, а далі, напоєна батьковими соками, підросла, випнула голки та поважчала. Каштан, який гірко сумував за втраченим поколінням нащадків, з того єдиного насіння мав гідну втіху: каштанчик ріс старанним і наполегливим, а батька любив і поважав.

Коли прийшов вересень, каштан промовив до свого єдиного сина:

- Ну, синку, готуйся, скоро тобі в світи подаватися.

Каштанчик здригнувся та від страху навіть очі заплющив:

- Батьку, але ж я такий малий! Ти – великий і дужий, а я геть на тебе не схожий. Як же мені такому в світи подаватися?

Каштан пригорнув свою дитинку та прошелестів:

- Синку, я також колись був таким, як ти: просто мала кулька на дужій батьковій гілці високо-високо над землею. Та подивись на мене тепер: я величезний, як мій батько, як наші діди-прадіди, вищий за всі дерева на цій вулиці та в парку за рогом. І ти таким будеш. От тільки…

- Що? Що «от тільки»? – запитав каштанчик, миттєво відчувши надію та вже без страху дивлячись довкола.

- От тільки починати доведеться від самого початку. Ти вже зробив чимало: пережив буревій, вистояв у мороз, підріс і вже ось-ось залишиш батьківську домівку. Але багато ще в тебе попереду. Так вже влаштований світ, синку. Для того, аби стати великим, треба спершу стати малим, зменшитися, змалитися. Хто зміг стати найменшим, зможе стати й найбільшим. Але з найбільшого навряд чи хто починає.

- Добре, батьку, - прошепотів каштанчик, знову відчувши страх і хвилювання. Хіба він ще недостатньо малий? Невже попереду в нього нове зменшення-змалення?

– А яке воно оте… меншання буде? – запитав він батька.

Каштан лагідно торкнувся сина гладенькою гілочкою та відповів:

- Коли ти відірвешся від мого гілля, тобі доведеться пережити чи не найщасливішу мить життя. Ти полетиш. Ми, каштани, не літаємо, ми міцно стоїмо на землі, наше коріння глибоко занурюється в ґрунт, і жоден вітер не може зрушити нас з місця. Але наш шлях починається з польоту.

- Я літатиму! – в захваті вигукнув каштанчик.

- Так, - вів далі каштан, - ти полетиш. Для тебе ця мить і найпрекрасніша, і найнебезпечніша. Тому що летіти тобі доведеться в невідоме, і ніхто не знає, що тебе зустріне внизу: тверда бруківка, об яку ти можеш розбитися на смерть, або м’яка пухка земля, що прийме тебе в обійми, дозволить вирости та високо здійнятися над нею – так високо, як я, або й вище… Пам’ятай оту коротку мить польоту, вона додаватиме тобі наснаги, а ще мій заповіт: аби стати великим, треба спершу стати малим. Це – наша споконвічна каштанова мудрість.

Аж тут щось раптом тріснуло – і каштанчик відірвався від батькової гілки та стрімко полетів назустріч невідомому.

Біль, страх, захват, свобода, радість, щастя – все це одночасно відчув каштанчик під час свого польоту, який виявився таким коротким, що його вигук «лечу!» пролунав лише тоді, коли каштанчик приземлився. Йому пощастило: він упав на смугастий тканинний навіс над терасою вуличної кав’ярні, покотився ним, підстрибуючи, втрапив у якесь заглиблення, тоді прогуркотів вузьким темним жолобом, де загубив свою зеленкувату наїжачену одежину, та викотився на тротуар. Високо над тротуаром під поривами вітру коливалася батькова крона, ніби прощалася з єдиним сином.

Каштанчик роздивився: овва! Якби не щойно пережитий політ, було б від чого засумувати. Адже під ним і довкола – суцільне щире каміння, як тут прорости, аби стати великим, таким, як батько? Аж тут чиясь рука підхопила каштан, і дзвінкий голос радісно вигукнув:

- А я знайшла! А ви казали, не буде цього року каштанів! А в мене є!

Потім маленькі теплі руки довго обмацували каштанчика з усіх боків, швидкі пальці досліджували його гладку поверхню, а хтось навіть боляче вдарив твердим нігтем йому просто в лоба. Далі каштанчик опинився в темному й тісному просторі – той, хто знайшов каштанчик, поклав його в кишеню.

У кишені каштанчик пролежав доволі довго; майже щодня кишеня кудись вирушала, а потім її починало трусити так, що каштанчику аж в голові паморочилося: адже той, кому належала кишеня, любив бігати та стрибати. Каштанчик вже зрозумів, що прорости в кишені неможливо, але втішався згадкою про короткий політ та батьковим заповітом: аби стати великим, треба спершу стати малим. Мабуть, саме зараз він зменшувався.

Згодом кишеня перестала будь-куди вирушати, і всі стрибки та струси припинилися. Кишеня зберігала повну нерухомість, а каштанчик дрімав у її затишку, уві сні раз у раз переживаючи політ та мріючи про майбутнє, коли він, нарешті, стане великим, як батько… Та одного дня швидкі пальці вхопили каштанчика та витягли на світло – той аж очі замружив та чхнув, таким те світло здавалося яскравим після кишенькової темряви! – і його кудись понесли. Він нашорошив вуха: щось відбувалося, можливо, це, нарешті, воно – омріяне збільшення!

Скоро каштанчик опинився в доволі дивному товаристві: поруч лежали мушлі, жолуді, намистини, нитки, ґудзики, стояли якісь баночки, коробочки та клякнули кольорові маси непевної форми. Після галасливих і бентежних потрясінь каштанчик виявився з’єднаним глевкою пахучою речовиною з кількома жолудями та блискучою мушлею; хтось промовив «чоловічок», а тоді каштанчика разом із новими сусідами кудись перенесли та поставили. Каштанчик звернувся до сусідів; та жолуді пихато мовчали, а мушля вислухала каштанчика, пхекнула та проскреготала:

- Чому це батько не сказав тобі, що той політ – не політ, а падіння? – і замовкла назавжди.

Далі каштанчику довелося напружити усі свої сили, аби не занепасти духом та взагалі зберегти уявлення про те, хто він є та для чого існує. Невідомо для чого сполучений із пихатими жолудями та мовчазною мушлею, він існував абсолютно нерухомо; геть нічого з ним не відбувалося впродовж тривалого часу – такого тривалого, що каштанчик вже втратив йому лік і навіть відчуття, що час взагалі тече. Він вже здогадався, що став частиною чогось, але чого, не розумів; мабуть, ота штука мала якийсь сенс, але для каштанчика він був незбагненним. І він підтримував себе думкою, що обіцяне батьком зменшення все ще тривало. Якби батько не попередив, якби батечко рідний не навчив, якби не було в його житті того короткого польоту… І каштанчик тихенько мурмотів: «аби стати великим, треба спершу стати малим… аби стати великим, треба… аби стати великим… великим… аби…»

Минуло чимало часу. Каштанчик вже навіть не існував – він ніби жеврів, і оте жевріння було не більше, ніж думка, а думка була не довша, ніж «аби». Коротеньке слівце «аби» обмацувало світ довкола каштанчика та самого каштанчика зсередини, шукало, до чого долучитися, та знаходило лише кволий прозорий спогад про політ. Якби не той спогад, каштанчик вважав би себе мертвим.

Аж ось його слабка жевріюча свідомість щось помітила. Рух. Ще рух. А потім – ще рухи, багато рухів, рухи-рухи-рухи: вгору, вниз, праворуч, ліворуч, сторчголов! Глевка маса відділилася від потьмянілих зморшкуватих боків каштанчика, він опинився в новому місці, прокинувся та одразу запитав себе: певно, це вже почалося збільшення? Звідусіль його тисло – тверде, гостре, гладке, ребристе; каштанчик відчував запахи – різкі, солодкі, гнилі, гіркі, терпкі, порохняві. Десь здалеку хтось сказав: «От і позбулися сміття. Ходімо назад до класу».

Каштанчик у думках своїх помертвів: зменшення все ще тривало й навряд чи колись закінчиться. Він відчув повну безпорадність: він дедалі зменшувався, майже не пам’ятав, чим був і для чого існував, він перетворився на ніщо! – нащо це все? Нащо? Навіщо взагалі будь-що, коли він – ніщо?!

Аж тут його нове оточення трусонуло так, що йому аж подих забило, а тоді все полетіло сторчголов і догори дриґом. Всі тверді, гострі, гладкі, ребристі речі, усі різкі, солодкі, гнилі, гіркі, терпкі та порохняві запахи – все це кудись сунуло. Каштанчик сказав собі «це кінець» і помітив, що взагалі нічого не відчув; тоді він остаточно переконався, що це дійсно – кінець.

Раптом каштанчик провалився в якійсь отвір та покотився твердою горбкуватою поверхнею, а тоді боляче вдарився й зупинився. Удар виявився таким потужним, що його коричнева шкіра луснула, і від болю він втратив свідомість.

За деякий час каштанчик прийшов до тями й знову відчув самого себе. Щось холодне проникало в тріщину в його шкірі та торкалося його серцевини. Що це? Холодне, проте… солодке? Каштанчик раптом відчув непоборну жагу всотувати це холодне й солодке – і він дійсно почав його всотувати, пити, ковтати, а жага все не вгамовувалася, вона зростала з кожним ковтком, а кожен ковток сповнював каштанчик новою, нечуваною силою. Йому неодмінно треба було щось зробити, якось поширитися, роздатися, вийти з самого себе, збільшитися…

І тут всі його потужні бажання злилися в одне та набули такої міці, що каштанчик аж напнувся зсередини, напнувся так, що, здавалося, ось-ось вибухне! – І раптом із його тіла випнувся товстенький білявий пагін. Щось пухке й грудкувате прийняло його, наче в ласкаві обійми, і було в тих обіймах стільки сили й любові, що каштанчик миттю згадав, хто він є та для чого існує, пригадав і знову пережив свій давній миттєвий політ, а в його вухах пролунав батьків голос:

- Аби стати великим, треба спершу стати малим, - і каштанчик зрозумів, що його зменшення завершилося, і настав йому час зростати, і відтоді він вже тільки те й робив, що зростав, дужчав і збільшувався.

Далі були й веселі весни, й щедрі літа, й дощові осені, й суворі зими, були буревії, посухи, зливи та завірюхи, - усе було, що в звичайному каштановому житті трапляється. Згодом каштанчик перетворився на величезний каштан, такий же високий і дужий, як і його батько, ба навіть більший, а там і сам став батьком.

Виряджаючи щороку своїх лискучих діток у світи, він навчає їх споконвічній каштановій мудрості:

- Аби стати великим, спершу треба стати малим!