Караванський Святослав

Святослав Йосипович народився 24 грудня 1920 р. в Одесі. Дитинство Славка пройшло на березі моря "в чаду футбольних мрій". Як сталося, що юнак із міста, де частіше лунав ідіш, ніж українська мова, заговорив мовою свого народу? Чому Славко, який писав вірші російською, робив спроби перекладу англійською, захопився українською?
 
wikipedia.org
 
По-перше, "співочий грім батьків і досі лунає в моїх вухах"; батько любив рідну пісню й рідне слово. "Батьки мої переїхали до Одеси з Києва – як я тепер розумію, то була майже еміграція (після справи СВУ та двох арештів). Мої сестра і брат народилися ще в Києві. Батько скінчив у Києві Політехнічний Інститут. За часів Відродження працював на деяких посадах нової української влади." "Мати моя Пелагея Юхимівна була козацького роду, походила з Козельця Чернігівської губернії. Освіта – 4 класи церковно-парафіяльної школи. З батьком моїм Йосипом Григоровичем вона познайомилася в Києві. Мій дід був до революції дяком, тож сина послав учитися до Київської семінарії. А Йосипа у Києві захопила техніка – паротяги; потай від родини він кинув семінарію і подався на Політехніку. Коли дід довідався про це – перестав батькові помагати. Тож цю повинність узяла на себе моя мати. Вона й помогла батькові скінчити Політехніку 1914 року".

"Попервах батьки воліли спілкуватись українською. І згодом, уже у 20-ті роки, батько не раз говорив до мами по-українськи, та й у розмовах з іншими закидав українські слова. І все ж моєю рідною мовою треба вважати російську – з поправкою на "гекання" та ряд українізмів". "Жили ми в комунальній квартирі: шість родин на одну кухню, один на всіх туалет… У таких умовах – цілком зрозуміло – виникали конфлікти, які часом переростали навіть у бійки. У таких гарячих епізодах нерідко можна було чути на нашу адресу епітет "петлюрівці". Будинок наш стояв на розі Сабанського завулку та Маразліївської вулиці (пізніше Енґельса). А в трьох будинках від нас (Енґельса, 42) містилося Одеське обласне управління ҐПУ (перед тим – ЧК). Якось мати казала мені, що вночі з ҐПУ виїздила вантажівка, накрита брезентом, а після її проїзду на дорозі лишалися сліди крови. Двірникові було наказано засипати ці сліди пісочком."

У школі дітей моряків викладання велося російською мовою, української мови як окремого предмету не було. Російською мовою діти українських батьків спілкувалися між собою. "Але діти просили в учительки дати лекцію українською мовою. Учителька вволяла нашу просьбу: вона витягала українську книжку, і ми по черзі читали з неї українські тексти… І не дивно, що мої ровесники тягнулися до української мови".

Щоб слухати живу мову, 17-річний Славко ходив на Привоз, запитував тлумачення незнайомих слів і писав у щоденнику: "Тут, на базарі, знайомлюся в Одесі з живою українською мовою…". А потім заговорив українською, про що свідчить запис у щоденнику: "Я більше не червонію від того, що я пишу або говорю українською мовою".

Татко Караванського був для Славка ідеалом:
 
Батьку рідний! За подих можній
Чим віддачу, скажи, тобі?
Чим віддячу, що в рисі кожній
Я тебе пізнаю в собі?

 
Коли С. Караванський закінчив середню школу, пішов дорогою батька – до індустріального інституту. Майбутній інженер, який одночасно навчався на заочному відділі інституту іноземних мов, занотував у щоденнику: "Під впливом читання книг і підручників здорово спеціалізувався в українській мові. Багато допомагає радіо".

У 1940 р. Святослав добровільно пішов до армії, щоб відслужити й поступити на літературний факультет, а у липні наступного року його частина в Західній Білорусії потрапила в німецьке оточення. С. Караванський вибрався з оточення, повернувся в Одесу і поступив на літературний факультет університету.

Студіював літературу, зійшовся з нелегальним гуртком української молоді, організував українську друкарню "Основа", прибуток із роботи якої віддавав українському театру. Тоді ж він зазнав переслідувань від румунської сигуранци. Та, коли прийшли визволителі, виявилося, що такі дії Караванського трактуються карним кодексом як "буржуазний націоналізм", і військовий трибунал Одеської області засудив Святослава на 25 років радянських концтаборів. З 24 років Святослав Караванський відбував покарання на Півночі: будував залізницю на р. Печорі, добував золото на Колимі, рубав ліс біля Магадана, будував магістраль Тайшет–Лена, шив спецодяг у Мордовії.

Коли після смерті "великого Торквемадо" умови в таборах трохи пом’якшали, взявся за літературну роботу: писав вірші, казки, п’єси, робив переклади. Послані з таборів твори друкувалися в "Літературній газеті". У 1954 р. Святослав Караванський розпочав роботу над "Словником українських рим". У 1958 р. було ухвалено Закон про мову, яким запроваджувалося викладання у вищій школі російською мовою, а в школах українську мову можна було вивчати за бажанням батьків. С. Караванський із в’язниці подав позов до Прокуратури СРСР на міністра освіти УРСР Ю. Даденкова, вимагаючи, щоб того покарали за порушення положень Конституції СРСР, бо мовний закон вніс дух національної та расової дискримінації. Караванський назвав новий закон про мову лінгвоцидом – убивством мови.

Указ про амністію було ухвалено 17 вересня 1955 р., але тільки 19 грудня 1960 р. до Святослава Караванського його було застосовано. Після 16 років і 5 місяців неволі Караванський повернувся до Одеси, де не міг влаштуватися на постійну роботу; мав тільки тимчасові праці: слюсарем, механіком, книгоношею.

 
wikipedia.org
 
За цей час Святослав знайшов друга і кохану: випускниця МДУ, вчений-мікробіолог одеситка Ніна Строката, з 1961 р. свідомо обрала шлях декабристки. У 1962 р. С. Караванський вступив на заочне відділення філологічного факультету Одеського університету. Він завершив роботу над "Словником українських рим"; підготував збірку гуморесок і фейлетонів, уклав низку поезій, переклав із англійської роман Шарлоти Бронте "Джен Ер", здійснив 12 перекладів поезій Байрона, Шеллі, сонети Шекспіра, Кіплінга.

С. Караванський був переконаний, що "До першого поверху української культури належить затвердження справді українського правопису, видання десятків словників (високоякісних, а не під патронатом "дядьків отечества чужого"): правописних, синонімічних, орфоепічних, термінологічних, двомовних перекладних. Тільки маючи такий "фундамент", можна будувати дальші поверхи". За чотири роки він опублікував у журналах понад 200 етюдів із біографії слів, 7 фундаментальних статей про мовну культуру, підготував книгу "Біографії слів".

У серпні 1965 року, коли почався покіс шістдесятників, Караванський виступив із письмовим протестом, де йшлося про порушення ленінських норм національної політики в Україні та про репресії. Листи він адресував першому секретареві ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії Гомулці та першому секретареві ЦК Компартії Чехословаччини Новотному. Після цього 13 листопада 1965 р. прямо на вулиці Одеси Караванського було арештовано. Генеральний прокурор СРСР Р.Руденко "помітив", що у грудні 1960-го Караванського було звільнено "помилково", тому амністію уневажнили і відправили на 8 років та 7 місяців до таборів суворого режиму. Коли Караванського позбавили передбаченого законом побачення з дружиною, думки з-за ґрат полинули до Чорного моря:
 
Серце дружини б’ється в Одесі,
Ну, а моє – двадцять літ у тюрмі!
Двадцять вже років щоніч я – професор,
Тони сердечні вивчаю в пітьмі.

Але серце дружини було ближче, бо за "антирадянську агітацію" вона відбувала чотири роки мордовських таборів. У цей час в Одесі помирав батько, але Караванського навіть на похорони не пустили. В’язень боровся: провів п’ять голодування поспіль по 8–10 днів. Нарешті, після 31 року неволі С. Караванського звільнили і відправили до Таруси, де відбувала заслання дружина. Дозволу відвідати Україну, попрощатися з могилами рідних Караванським не дали; їхній шлях прослався на Москву – Відень – Вашингтон. "Брат мій Ігор зрікся мене 1979 року, Коли КҐБ спитало його, чи не заперечує він проти виїзду брата на Захід, він відповів: "Якого брата? Я не маю брата".

У США подружжя Караванських дізналося, що їх позбавили радянського громадянства. Святослав Караванський та Ніна Строката-Караванська жили у Дентоні, працювали на українському радіо, у газеті "Шлях перемоги".
 
uahistory.com
 
У 1998 році Святослав Караванський овдовів і сам продовжив оборону Слова, бо:
 
Кинути слово, щоб бомбою стало,
Кинути слово, щоб мури трясло,
Кинути слово, щоб всіх хвилювало,
Кинути слово – моє ремесло.

 
Вранці 17-го грудня 2016 р у Балтиморі натомлене серце оборонця Слова – Святослава Караванського зупинилося.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Що можна дізнатися про себе на основі власних сексуальних фантазій
Наші сексуальні фантазії відображають, принаймні частково, особистісні риси та особливості. Доктор філософії Джастін ЛейМіллер, вивчаючи сексуальні фантазії понад 4000 американців для своєї книги, виявив, основні п'ять факторів особистості. А саме...
Читати більше