Із мандрівного записника: "Бгарата - духовне серце планети"

 Особисто для мене Індія розпочалася  не з аеропорту, а … з піднебесся. Саме там, над Мумбаєм, перед самісіньким приземленням боїнга, несподівано відчула густий аромат спецій і сандалу. Відчуття й справді дивовижне. Небо над багатомільйонним мегаполісом… пахло Індією.

Внизу – море розмаїтих різнокольорових грайливих вогнів, а зовсім поруч, на відстані витягнутої руки – уповні соковитий  місяць. Такий, як на картинах сина і батька Реріхів.

     Несподіванки починаються відразу після приземлення: ми опиняємось у паркому теплому повітрі. Одним словом – сауна. Теплий одяг стає відразу  зайвим. Забираємо його із собою, оскільки один із пунктів подальшої довгої мандрівки тягнеться аж до Гімалайського кряжу. Туди, де знайшли прихисток у 1954 році тибетці, рятуючись від китайських комуністів. 27 градусів тепла – класична груднева  індійська ніч. Побачивши нас біля виходу у місто, миттю виростає великий натовп смаглявих і низькорослих чоловіків – це таксисти. Усі вони готові вести нас куди завгодно, аби заробити бодай яку копійчину. Перемовини заходять у безвихідь. Ніяк не можемо дійти спільної згоди із ціною. Минає дві години, коли ми нарешті витягуємо свої валізи на подвір’я аеропорту, щоб вперше ступити на індійську землю. Водій таксі хвацько прикручує наші сумки мотузками…  у багажному відділенні, оскільки кришка не закривається. Ми рухаємось у напрямку іншого аеропорту, який призначений для внутрішніх перельотів, щоб летіти до Бангалору, наступне місто нашої подорожі. Звідти рукою подати до знаменитого Путтапарті, містечка на півдні штату Андхра Прадеш, яке прославилось тим, що подарувало світові непересічну особистість, святого – Аватара Бхагавана Шрі Сатья Саї Бабу.

       Давня назва Індії  – Бгарата. Це дивовижно-містична країна. Країна ніжності і водночас – різких контрастів, махараджів і йогів, таємничих культів і потрясаючих ландшафтів, старовинних храмів і монастирів. Країна, в якій мирно вживаються різні духовні школи і різні релігії. Так, перше враження оманливе: нецивілізована, брудна, переповнена злиднями. Але ж згадаймо, що білосніжна квітка лотоса зароджується глибоко під водою в болоті. Її стебло тягнеться через водяну товщу все вгору і вгору, туди, де світло, де сонце. Понад двадцять метрів! Тому й не дивно, що саме ця земля впродовж п’ятитисячолітньої  історії дала світові найбільше святих імен і духовних учителів. Мені імпонує вислів Саї Баби: “У багатьох країнах древня культура зникла багато років тому. Лише культура Бхарати збереглась з давніх часів до наших днів. Причина? Божественні корені цієї культури дійшли до серця землі і остаточно вкорінились там. Цю культуру підтримує сама божественність”.

   У маленьких містечках  прямісінько під ноги викидають шкірки з бананів, апельсинів та мандаринів. Але тільки тому, що скрізь вільно блукають священні в Індії тварини – корови. Для них це справжня знахідка – пожива. Корови залишають після себе “дещо”, і це “дещо” бідні верстви населення підбирають, аби утеплити свої халупки (іншим словом їх не назвеш). Індія займає друге місце в світі після Китаю за кількістю населення. У результаті трьох війн була ослаблена економіка. Третя припинилась тільки в сімдесятих  роках минулого століття. Та й як не згадати Індію в статусі колонії Британської імперії… Остання практично виснажила цю країну, грабуючи і вивозячи абсолютно все.

   Індійські безхатченки сплять на міських тротуарах просто неба, лякаючи своїм виглядом туристів. Свого часу прем’єр цієї країни Індіра Ганді виділила навіть будиночки для їхнього постійного проживання. Однак з цього проекту нічого не вийшло. Тому що новоспечені мешканці взяли та й попродавали їх. Річ у тім, що ці люди – вихідці племен, які постійно жили в джунглях…

     Західній людині, яка звикла до цивілізованих норм життя, надзвичайно складно вживатися в індійський побут. Скрізь, куди б ви не заходили, треба обов’язково знімати взуття. Але не всередині приміщення, а на вулиці, на тротуарі. Можете не хвилюватись – його ніхто не візьме. Тут, на півдні, спека робить свою справу – здебільшого місцевий люд ходить босоніж. А якщо й взувається, то в звичайні капці, які у нас називають “в’єтнамками”. Втім,  якщо би капці зникли, то з цього не треба робити особливої трагедії, а тільки тішитись, адже це означає, що вашу карму хтось «почистив», перебравши на себе частину гріхів. А ще ж ота гострющо-пекуча їжа!

    Сьогодні в Індію їдуть тисячі людей з країн колишнього Союзу, з Америки,  Африки, з Європи. Їдуть хто за чим: хтось просто як турист, а хтось як пілігрим – у пошуках істини. Адже Індія, згідно ведичних манускриптів – це духовне серце нашої планети. І місія в неї особлива – пробуджувати свідомість людини до духовного поклику і і праці над внутрішнім вдосконаленням кожного.  Саме на цій території отримали просвітлення тисячі людей зі всього світу.
 

Як у Бога за пазухою

    На півдні Індії  багато зелених кущів і дерев обрамлені  червоно- багряним цвітом. Рідше можна зустріти жовтий  або білий. Іноді трапляються дерева, які рясно вкриті кількома кольорами одночасно, наприклад:  і червоним, і білим. Це видовище не може залишити будь-кого байдужим, навіть найзапекліших скептиків. Дивишся і думаєш: це реальність чи індійське кіно? Поміж цього багатоколір’я вражають на клумбах своєю простотою наші рідні чорнобривці. В Індії їх вирощують великими плантаціями впродовж року. Адже це основні квіти у гірляндах, якими прикрашають храмові вівтарі. А взимку до них вплітають ще й ніжні квіти жасмину.

    До речі, про міську вулицю – це суцільний галас, безперервні сигнали  місцевих водіїв, вигуки вуличних продавців, перекрикування, настирливе і монотонне чіпляння жебраків… З поміж цього хаосу несподівано може вигулькнути  худоребра корова і йти прямісінько на вас. Вона священна, її ображати не можна. Але… будь-якої миті (все залежить від вашого бажання) ви можете непомітно пірнути у ворота місцевого ашраму і врятуватись від реалій аутсайду. Це вже аура іншого світу, як ковток живильної  рідини у пекельній, розпеченій сонцем пустелі. Тут – як у Бога за пазухою. Саме так з нами й було в Путтапарті, містечку на півдні Індії, що неподалік промислового центру Бангалору. Одним словом пояснити, що таке ашрам, все одно, що не сказати нічого. Територія, де проживає вчитель і його учні. Але це також не роз’яснення, бо сучасні ашрами в Індії давно не такі, як були колись і відрізняються один від одного. «Прашанті Нілаям» - назва згаданого ашраму, мовою санскриту означає обитель найвищого спокою. Велика територія, де є всі необхідні соціальні установи і структури: телеграф, їдальні (індійська, пенджабська та європейська), музеї, торгівельні кіоски, супермаркет класичний і окремо – книжковий, готельні приміщення на зразок наших гуртожитків - норди. Але головний об’єкт – це величезний мандір (місце, де відбуваються ведичні піснеспіви, бгаджани). Там одночасно може розміститись близько 20 тисяч осіб. Він розділений на дві половини: жіночу й чоловічу. Даршан, що у перекладі із санскриту означає споглядання святої особистості, розпочинається о восьмій годині. “Існує тільки одна мова – мова серця, існує тільки одна каста – каста людства, існує тільки одна релігія – релігія любові, існує тільки один Бог і Він – Всюдисущий”.

     У цій країні народжувалось і продовжує народжуватися багато духовних лідерів і святих. Наприклад, у штаті Керала, який називають країною Богів або земним раєм. Розташований він на березі Індійського океану. Це сюди колись плив Васко да Гама, а опинився…в Америці. Тут є іудейські синагоги і португальські фортеці, голландські палаци і сірійські церкви, індійські храми.  Стовідсоткова грамотність і стовідсоткова чистота. Тут живе дивовижна жінка – свята Амма. Вона відкриває людські серця до любові і гармонії в дуже дивовижний спосіб, обіймаючи людей. Амма зробила вже понад мільйон обіймів, навернувши в такий спосіб людей на духовний шлях істини.

    На території ашраму в Путтапарті живе й працює багато волонтерів, які присвятили себе духовному служінню під час виконання звичайних господарських робіт (приготування їжі на кухні, вирощування овочів та фруктів, догляд за квітами і деревами, прибирання території). Їх називають сєвадалами. Сєва (санскрит) – безкорисне служіння. Якщо хтось міркує, що тільки через молитву можна з’єднатись з Богом, то він глибоко помиляється. Виконання своїх обов’язків на благо інших – це також служіння Всевишньому. Яскравий приклад – Мати Тереза.

                          Чайтанья Джьотіш

             Так називається архітектурний музей духовного пробудження людської свідомості. Його дах виконаний в китайському стилі, готичні вікна, римські арки, мавританські куполи, індуські релігійні скульптури.   

    Автор проекту Саї Баба. У центрі подвір’я – дванадцятиметрова колона. На її верхівці Божественна рука, вказівний палець якої тримає величезну кулю, що символізує собою увесь Всесвіт. А п’ять лебедів – уособлюють п’ять головних людських якостей: істину, правильну поведінку, любов, спокій і не насилля. По обидва боки два басейни з неймовірно великими декоративними різнокольоровими рибами. Черга до музею дуже довга, бо працює він тільки кілька годин на день. Однак нудьгувати не доводиться. Наприклад, чого варті гранітні кулі вагою по 600 кг, які рухаються довкола своєї осі. А ось і вхід… Ми потрапляємо в тунель. У декого з присутніх відразу ж виникають асоціації із  випадками клінічної смерті (пам’ятаєте, про світло в кінці тунелю?), у когось – про перехід на вищий духовний рівень… Насправді ж, у цьому тунелі-коридорі розповідається про виникнення п’яти елементів побудови Всесвіту: вогонь, воду, землю, повітря, ефір, які в свою чергу виникли із священного звука Ом, символу Вічності. Саме з Ом була створена вся система світобудови. “Я відділив Себе від Себе, щоб я міг полюбити Себе. Ніхто не знав, хто Я є… Аж поки для Свого задоволення я не створив цей світ… Одним Своїм словом – ОМ”. Ось така цікава історія. А в результаті гри людського розуму, який приносить у цей світ і добре і погане, всюдисущий Творець неодноразово втілювався на Землі для корекції світу. У різних народів по-різному: Крішна, Будда, Ісус Христос, Зороастр, пророк Мухаммед та інші. Коли поміж різних (скульптурних)  постатей представлених у музеї побачили постать Ісуса Христа, повірте, було таке враження і відчуття, що зустріли в далекому краї найріднішу людину у світі. Напис англійською звучить так: “Співчуття і терпіння. Посланець любові і жертовності. Ісус пожертвував своїм власним життям для встановлення правди”. І яким було наше здивування, коли на виході з музею (на першому поверсі) на нас чекала різдвяна шопка. До Різдва залишалось два тижні.

                  Екстрім на індійських дорогах

    Індійський транспорт –  не для слабкодухих. Тут практично  мало світлофорів… На індійському “автобані” одночасно рухаються швидкісні машини,  і ті, що ледве тримаються купи, здається, ось-ось в один якийсь момент розсипляться… Одночасно  їдуть мотоциклісти, йдуть люди з якимись візками, їдуть рікші-екстремали, ледве ступає стара-престара корова (слава Богу, слони йдуть обабіч шляху), несподівано в цьому хаосі може вигулькнути віз запряжений круторогими волами. Якісь безхатченки невідомо звідки виринають посеред дороги як марево – і починають  переходити просто перед машиною… Від цих несподіванок терпнуть ноги і стає моторошно. До речі, у мегаполісах автомобілі їдуть настільки близько один від одного, що висунути лікоть з вікна дуже небезпечно – можна залишитись без нього. Правобічний рух в Індії – це наслідок довготривалого перебування країни під колоніальним гнітом Британії. Дороги чудові, а от водії та правила дорожнього руху… Про таксі. В Індії це найдешевший вид транспорту на далекі відстані. Таксі можна винаймати і на 13 годин, і на чотири доби. Якось під час мандрівки почули збоку тріск розбитого скла. Роззираємось довкола, а в нас вже нема правого дзеркала! Наш водій навіть не подивився  на те, що сталося, а сусід, що зачепив – тим паче, спокійнісінько погнав уперед, нахабно і віртуозно маневруючи поміж всім іншим транспортом. Після того випадку стали звертати увагу: майже кожна автівка мала якийсь ґандж, була без одного, а то й двох бокових дзеркал. Водії шикарних авто (бачили й таке) вирішують ситуацію по особливому, спеціально винаймають чотирьох мотоциклістів. Один їде попереду, другий позаду, а третій і четвертий по обидва боки. Це стовідсоткова гарантія, що автомобіль буде цілим і неушкодженим.

                     У гості до Далай-Лами

     Повернувшись з півдня Індії, де в грудні було +27+30, ми добрались до Делі і почали переформатовувати свій одяг. У столиці відчутно похолоднішало, особливо увечері. Місцевий люд рятувався довгими кашеміровими шарфами. Жахливо змучені від багатогодинного перельоту (а це через всю Індію), ми з групою поїхали влаштовуватися на нічліг у заздалегідь домовлений готель. Реєстрація, поселення – все це забрало трохи часу. Вранці взяли в оренду одну кімнату (замість камери схову) і залишили там всі великі речі. Справа в тім, що додому мали летіти через деякий час  з Делі.

    Невеличка екскурсія столицею і ми вже прямуємо рейсовим автобусом до Гімалайського кряжу. Кінцева зупинка – містечко Маклоргандж (штат Хімачал-Прадеш). Саме там знаходиться офіс глави тибетського буддизму Далай Лами ХІV Тензин Гьяцо. У цьому штаті живе і працює тибетський уряд у вигнанні.

   Сівши в автобус, навіть не підозрювали, що на нас чекало попереду…А попереду була ніч і круті карколомні підйоми вгору. Чим вище, тим складнішою була дорога, практично кожний її кілометр. Заснути вже ніхто не міг, сиділи й трусилися з переляку, як ті  руді миші. Подумки повторювали все, хто що знав: молитви, мантри. І було чого… Дорога місцями так звужувалася і різко звертала вбік, що наш автобус рвучко розвертався на всі 360 градусів. Колеса праворуч місцями не мали вже опори…

   Під ранок, коли почало розвиднятись, напруження трішечки знялося від споглядання довколишньої  і неперевершеної краси гір. Першим нас привітало сонце. Спочатку його промінці ніжно торкнулись найвищих  гірських шпилів. Укриті снігом, вони здавалися недосяжними й холодними. Однак сонце зробило неймовірне: вершини гір відразу немов ожили, засяяли кришталевою білизною, заструменіли дивним сяйвом. Світ довкола заграв срібними барвами. І відразу в уяві постали  картини великих Реріхів. Хтось навіть згадав, що неподалік знаходиться місцина, де вони жили й працювали. Сиділи приголомшені красою, затамувавши подих… Аж раптом Сонце… Величезне! І не таке, яке ми знали досі. Воно плавно вивершилось над небокраєм і світ вибухнув Світлом. Це були індійські Гімалаї. По той бік ховався Тибет із своєю правічною столицею Лхасою. Несподівано для нас автобус в’їхав у багатолюдну містечкову вуличку. Навіть не встигли оговтатись, як водії поставили нас перед фактом: приїхали! Місцеві жителі здивовано і з цікавістю нас розглядали. А ми й собі – їх.

    Вулички вузесенькі. Багато продавців з крамом. Чого тут тільки нема! Можна купити все, починаючи від свіжих овочів (особливо багато молодої картоплі!) і закінчуючи дорогими коштовностями. Будиночки, немов ластів’ячі гнізда, кумедно поприліплювались до підніжжя гір. Перша ненав’язлива думка: сміливо! А якщо землетрус? Знайти місце для нічлігу не складає особливих труднощів. Достатньо вистачає приватних готельчиків. Місцеві з цього тільки і живуть. Поряд нашого будинку будувався ще один. Всі роботи тільки вручну: гори. І цим все сказано.

     Не гаючи часу, вирушаємо до буддійського монастиря…

Тим часом,  трохи історії. У 50-х роках китайські комуністи вторглися в Тибет. А в 1959 році вибухнуло всенародне антикитайське повстання. Народ прагнув Незалежності. Армія жорстоко розправилася з тибетцями. У результаті конфлікту понад 80 тисяч людей разом з Далай Ламою покинули Тибет, попросивши політичного притулку в Індії (по той бік Гімалайського кряжу). Далай Лама означає – вищий, океан мудрості. Прийнято вважати, що всі чотирнадцять лам – це одна й та ж людина, яка пам’ятає своє попереднє втілення. Розповідають про теперішнього Далай Ламу, що коли йому було два роки, в їхнє село прийшла особлива група лам з іграшками і реліквіями попереднього тринадцятого лами, шукаючи нове втілення лами. Той відразу впізнав і радісно закричав: “Це моє, це моє!”. Існує переконлива версія, що лама свідомо втілюється знову і знову. Навчання відбувається ще змалечку. Це п’ять великих наук (логіка, тибетське мистецтво і культура, санскрит, медицина, буддійська філософія)  і п’ять малих наук (поезія, музика і драматичне мистецтво, астрологія і словесність). До речі, екзамени з логіки Далай-Лама здавав тридцятьом вченим, проводив філософський диспут з п’ятнадцятьма вченими. А тридцять п’ять вчених екзаменували його з питань чернечої дисципліни та метафізики.

    Далай – Лама всі свої сили віддав на організацію і створення вже нової системи освіти та розвитку економіки на новому місці проживання: тибетський інститут драматичних мистецтв, Центральний інститут вищої тибетології. У вигнанні було відтворено понад двісті монастирів. Ця людина постійно в русі: він відвідав вже понад 43 країни світу. П’ять разів зустрічався з Папою Римським Іоанном Павлом ІІ. Його план миру був схвально зустрінутий всім світом. Мета поїздок – пропаганда мирного вирішення будь-яких конфліктних ситуацій. У 1989 році був нагороджений Нобелівською премією.

    На подвір’ї монастиря дізнались, що днями Далай – Лама повернувся з чергової подорожі додому в офіс. І ми ризикнули. Відправили делегацію з трьох осіб… Перемовини проводились через секретаря. Далай – Лама радісно відреагував, коли почув, що є група з України. Але з’ясувалось, що в нього дуже жорсткий графік (офіційні зустрічі, аудієнції, релігійні навчання і церемонії), робочий час вже розписаний на 25 днів наперед. Тоді він почав переглядати свій графік, щоб нас туди “втиснути”. Запропонував через п’ять днів. Але через п’ять днів ми мали вже сидіти в літаку Делі-Київ. Тоді ми почали проситися тихенько посидіти в його “полі” під час медитації. Далай – Лама дуже вибачився, сказав, що настільки завантажений останнім часом, що навіть не встигає звично медитувати. Але ми все одно були щасливі від перебування на його території. Надалі відбувались дивні речі, скрізь, куди б ми після того не заходили (жіночий буддійський монастир, музей) нас радісно зустрічали. Мало того, було таке відчуття, що на нас тут не просто чекали, а виглядали. Отак Далай – Лама опікувався нами навіть на відстані. Його невидима присутність супроводжувала нас аж до штату Пенджаб, куди ми згодом поїхали, щоб зануритись у води Золотого храму в місті Амрітцар.

Зустріч у тибетському монастирі

   Тибетці, які не так давно пустили своє коріння в індійських Гімалаях, пам’ятають і ревно оберігають свої народні і релігійні традиції. Вони радісно сприймають інші релігії світу, розуміючи, що «набагато краще, якщо у нас буде широке різноманіття релігій, широке різноманіття філософій, аніж одна релігія або філософія. Це необхідно в силу того, що у людей різні ментальні нахили. У кожної релігії є свої унікальні ідеї і методи. Вивчаючи їх, ми збагачуємо власну віру». Ця думка належить тибетському духовному лідеру сучасності Далай  Ламі. А що це саме так, ми переконались, коли з цікавості попросились зайти в жіночий буддійський монастир, що знаходиться у містечку Маклорганджі, там де й офіс Далай Лами. Черниці чудово знають англійську мову, тому у нас не виникало особливих труднощів у спілкуванні. Спочатку нас завели у храм, де відбуваються молитовні служби. Дозволили без поспіху зосередитись і все добре розглянути. Тибетські черниці невеличкого зросту (не тому, що там дівчата різного віку), така природна конституція тіла цього народу. Оскільки всі пострижені голомозо, то спершу навіть важко зорієнтуватися, якої статі людина перед тобою стоїть. Одягнуті всі в сукняні туніки вогняного кольору. У храмі є велика скляна шафа, де зберігаються священні письмена, записані на дерев’яних дощечках і обгорнуті помаранчевою тканиною. Коли черниці приходять сюди, щоб духовно працювати, кожна з них дістає таку свою книжку і вчитуючись у філософські трактати, поринає в роздуми про людське буття, про оточуючий світ, про будову Всесвіту, про принципи людського співіснування. В принципі ми зрозуміли одну просту річ: усі традиції, всі релігії говорять про одне й те ж , тільки різними мовами. От, наприклад, вам нічого не нагадують ці буддійські заповіді: не можна нікого вбивати, починаючи від комахи і закінчуючи людиною; не можна красти; не можна займатися розпустою; не можна обманювати; не можна про когось погано говорити; не можна грубити іншим; не займатись пустопорожнім базіканням; не можна заздрити; мати злий намір відносно іншої людини; не можна видавати бажане за дійсне.

         Черниці напрочуд загартовані. Як на нас, то погода в горах нагадувала нашу ранню весну, але без сонця і з приморозками вночі. Після півдня Індії, з її тридцятьма градусами в грудні, нам було дуже холодно, а буддійські черниці та ченці ходили на короткий рукав і з непокритою головою…

Здавалось, що й мавпи яких тут дуже багато, також здригались від холоду і пересувалися зграйками, тулячись одне до одного – так було тепліше.

У монастирі розговорились з однією черницею (можливо, то була найстарша за статусом, бо вона перша зголосилась на спілкування). Непомітно (через перекладача) наша бесіда перетворилась на своєрідну прес-конференцію. Дівчина з охотою відповідала на всі наші запитання…

Бог для людини є основоположником матеріального всесвіту, і всього того, що її оточує. Він є Творцем всіх живих форм у своїх Всесвітах. Бог створив людину, Землю, безліч форм і світів. Він Творець матриці душі і п’яти типів матриць у нашому Всесвіті. У нього є багато помічників (по-нашому архангелів, ангелів, святих, блаженних, великомучеників тощо), яких він навчає творінню. Але вони працюють тільки в межах Його планів і цілей. До речі, про творчість. Це допоміжна сила від Всевишнього (ми називаємо це натхненням), яка розвиває мислення з допомогою матриці, без участі фізичного мозку. Від того, якої якості енергії набрала людина в свої матричні лунки, залежить її духовний стан. Процес творчості недоступний Дияволу. У його Системі все це відсутнє. Творення нового у нього побудовано тільки на розрахунку. А де холодний розрахунок, там немає Серця. У Тибеті буддою називають людину, яка завершила свій життєвий цикл, відробила свою негативну карму і готова перейти на інші рівні буття. Дві з половиною тисячі років тому в Індії жив дуже багатий  юнак, який був принцем, а потім відмовився від усього, що мав. Його звали Сіддхартха Гаутама. Він досягнув просвітлення. Але його частіше люди згадують не по імені, а – Буддою. Тут переконані, що всі люди повинні прагнути стати «буддою», щоб досягнути цього стану. Будда – це не ідол, це нагадування нам, ким ми можемо стати, якщо будемо духовно вдосконалюватись. Дива та й годі! А люди із західним типом мислення вважають буддизм релігією, хоча самі буддисти так не думають, вони кажуть, що це в них такий стиль життя.

      На подвір’ї монастиря  ніяк не могли розпрощатись, хмари на небі нарешті розступились і ми опинились в сонячних обіймах. І тільки тоді я помітила, що збоку, в  ущелині камінної огорожі, зацвів кущик наших рідних чорнобривців. І де? Аж поблизу Гімалаїв! Насінинку, мабуть, заніс високогірний вітер. Він дбайливо заховав її колись поміж камінням аби вона дочекалася свого часу. Надзвичайно витривалі квіти! Та крім нас на них ніхто не звернув уваги…

     Ближче до полудня містечкові вулички ожили й завирували: торговці, які повиставляли свій крам, прагнули привернути увагу кожної людини із європейським типом обличчя. Останні ж, навпаки, задерши голови вгору, розглядали химерні дерев’яні дахи і піддашки, мережені дивовижної краси візерунками. Зосередитись на чомусь одному було надзвичайно важко, оскільки раз у раз увагу відвертали то місцеві жителі, одягнуті в колоритний національний одяг, то віслюки, які невідомо як сюди забрели і навіть не збирались вступитись перед вами на вузенькій дорозі.

    Несподівано ми пірнули у бокову вуличку, яка вивела нас до чергового буддійського храму. Ченці, які зустрілись нам на східцях цієї величної споруди, люб’язно погодились з нами сфотографуватись…

А зовсім поряд, не звертаючи на нас уваги, ревно молились дві  сивочолі «парафіянки». Молитва відбувалась у дивний спосіб. На землі лежала довга дерев’яна дошка. Піднявши високо догори руки, жінка проказувала молитву. Після цього відсувала на вервичці намистинку і швидко (вісім разів!) лягала на дошку на повний зріст і відразу вставала. На східних вервичках  є сто вісім намистинок. Стільки, скільки людина має чакр (головних чакр є сім, а допоміжних – сто вісім). Довкола храму біля зовнішньої стіни є 21 золотистого кольору металева діжечка, яка від дотику руки починає крутитися довкола своєї осі. У ритуал щоденної молитви тибетця входить обов’язковий обхід довкола кожної діжечки за годинниковою стрілкою. Розкрутивши її, промовляють мантру на санскриті «Ом мане падме хум», що в перекладі на українську означає «Бог в мені вітає Бога в тобі».

   Одного разу я побачила біля такої стіни стареньку жінку, яка, тримаючись руками за золоту діжечку, щось шепотіла і гірко плакала. Біля неї стояв старий чернець. Низько схиливши голову, він уважно її слухав, щоразу скрушно хитаючи головою і прицмокуючи: «Ая – яй!». Цей дивовижний чернець був надзвичайно терплячим…Принаймні, про це «говорила» вся його постать. Так мимоволі стала свідком тибетської  сповіді. Відбувався священний момент лікування душі. І я зрозуміла, що незалежно від віросповідання, чи від місцезнаходження країни на планеті, цей ритуал є і він необхідний людській душі, бо очищає її і зцілює.

«Лєпакші – індійське село, у якому пуджарії оживляють храм».

Індійський штат Андхра Прадеш славиться старовинними історичними храмами. Один з них знаходиться у невеличкому селі Лєпакші неподалік містечка Хіндупур.  Найближчі відомі орієнтири національного значення це головна траса Бангалор – Хайдерабад (65 км від Путтапарті). Якщо чимало храмів зараз існують тільки як туристичні об’єкти, то цей  вважається ще й «живим». Там є пуджарії (браміни-священики), котрі проводять пуджі. У них індійці замовляють службу за здоров’я або за упокій душі. Текст пудж звучить мовою санскриту.

Мова про храм Веєрабхадру (гнівний аспект бога Шиви). Збудували його ще за вказівкою імператорів останньої індуської династії Віджаянагара. Подвір’я храму (якщо його можна так назвати) доволі велике. Дорога веде за годинниковою стрілкою. Вона вражає, бо коли йдеш нею, то починаєш розуміти, що камінний храм «виріс» на камені, правильніше – з каменя, ще не так – зі скелі, яка десь там, глибоко внизу – під ногами. Приміщення самого храму із вівтарями невелике, фотографувати, як завжди, заборонено. Однак вистачає «об’єктів» для фотографування поза храмом. Камінні колони, які підпирають стелю, мають численні ведичні зображення та з міфологічних сюжетів епічного мистецтва Індії. А ще стоїть величний кількаметровий Ганеша, до якого індуси моляться, аби забирав перешкоди на шляху духовного і матеріального росту. Є тут камінна кобра з 7-ми капюшонами. Як нам розтлумачили, біля неї проводять ритуали тільки жінки. Саме цей момент у всіх нас викликав саркастичну усмішку. Відразу виникло чимало різних запитань. Найбільше всіх схвилювало, чому саме жінки, а не чоловіки? І чому саме біля кобри? Самі запитали, самі й відповіли: бо змія, та ще й із 7-ми капюшонами – символ мудрості. І знову нові запитання. Відтак прийшли до спільного висновку: перш, ніж кудись їхати, треба добре вивчити англійську.  Тим часом… захопилась санскритом.

    Дванадцять років поспіль відвідую цю країну і не перестаю дивуватись: її небо завжди  ніжно огортає мене неземними пахощами сандалу і спецій. Десять сторінок із мандрівних записок Індією – це лише невеличка часточка тієї сокровенної інформації, якою хотіла з вами поділитись.

Валентина СЕМЕНЯК

журналістка, письменниця

м. Тернопіль