Іврит: Воскресіння з мертвих

Історія єврейського народу багато в чому порушує звичні закономірності історичних процесів. Зокрема це стосується питомої мови цього народу – івриту, або ж староєврейської. Ревіталізація останньої дотепер залишається унікальним прикладом повернення до повнокровного земного буття ідіома, який перед тим протягом щонайменше 2 тис. років не був рідним для жодної людини в світі. Прикладом, який доводить, що палке бажання відродити мову здатне подолати тисячі об'єктивних обставин та суб'єктивних перешкод.

На схилку 2-ї пол. ІІ-го тис. до н.е. кочові протоєврейські племена вторглися в маленьку країну на східному узбережжі Середземномор'я, що згодом стане відомою як Палестина. З собою вони принесли семітську мову, яка протягом кількох наступних століть залишалася розмовною та "офіційною" в створених ними державах і, що відіграло найважливішу роль в її історії, – стала мовою оригінального віровчення та священних книг; через багато століть комплект відредагованих перекладів цих книг утворить християнський Старий Заповіт.

А вже на зламі ІІ-І тис. до н.е. Близький Схід заповнили інші кочові семітські племена – арамейці. З плином часу їхня мова запанувала на теренах від дельти Нілу до Іранського нагір'я, замінивши собою десятки місцевих мов. Давні євреї теж мусили опановувати арамейську, надто під час вавилонського полону та після нього. Поволі вилучений з побуту іврит перетворився на мову релігійного культу та пов'язаних із ним практик, як от філософія, законодавство тощо.

Після зруйнування римлянами Другого Храму (70-ті рр. І-го ст. н.е.) стало очевидним, що більшість юдеїв муситимуть чекати на прихід Машіаха* поза межами рідної країни. Мудреці епохи намагалися виробити для вигнанців правила поведінки в цій ситуації й для мовного питання знайшли наступне рішення: іврит залишиться мовою релігійного культу, для повсякденних же потреб слід користуватися мовами країн перебування. Обов'язкова релігійна освіта, принаймні теоретично робила кожного чоловіка-юдея знавцем івриту; в галуті** ним молилися, писали розмаїті твори, спілкувалися з одновірцями з інших країн тощо. Але івритом не користувалася жодна адміністрація, в жодному війську ним не віддавали команди, юнаки не освічувалися цією мовою в коханні, а розбійники – не сварилися нею за здобич… 

Так тривало до настання доби Просвітництва, яке в єврейських середовищах Європи набуло форми т. зв. Гаскали. Її прихильники обстоювали перетворення єврейства на модерну націю, а івриту – на повнофункціональну мову цієї нації на кшталт англійської, французької, німецької тощо. На івриті почали виходити художні твори, газети, журнали, однак у Західній Європі цей рух невдовзі почав занепадати. Новій івритській літературі тут бракувало читачів, оскільки емансиповані світські євреї івритом уже не володіли, самі ж автори наражалися на величезні труднощі, намагаючись мовою Святого Письма передати поняття, яких у ній "за визначенням" не могло бути, як-от "виделка", "пістолет", "вексель", "електрика", "чемпіон" і сотні інших… В Східній Європі, де традиційна єврейська освіта зберігала свої позиції, література на івриті продовжувала виходити, однак її перспективи залишалися непроясненими.

Проблема браку модерних термінів постає перед кожною мовою, яка після періоду обмеженого застосування намагається розширити свої функції; різні автори пропонують свої, не раз взаємовиключні способи її розв'язання. Але якщо цей період протривав понад 2 тис. років!.. Відтворення розмовного івриту багатьом видавалося неможливим – приміром, засновник сіонізму Т. Герцль відповідав на таку пропозицію "риторичним" питанням: хто з нас спроможний замовити залізничний квиток на івриті?

Навесні 1879 р. у віденському журналі "Га-шахар" ("Світанкова зоря") побачило світ есе "Жагуче питання", підписане нікому ще не відомим іменем Еліезер Бен-Єгуда. Просякнуте сіоністським пафосом, воно також дихало переконанням у тому, що єврейський народ має власну мову, що нею можна заговорити й що саме вона, а не жодна інша мусить перетворити розкиданих по засвітах вигнанців на єдину націю. Хоча журнал видавався на івриті, його редактор супроводив публікацію численними критичними зауваженнями, а в післямові висловив власну незгоду з позицією автора.

…Історія відродження національних мов знає багато видатних імен, однак у випадку з івритом ми в повному сенсі можемо вказати "хрещеного батька" цієї мови, непересічній особистості якого варто приділити дещицю уваги.

Лазар Перельман народився в 1858 р. в містечку Лужки тодішньої Віленської губернії (нині це Вітебська область Білорусії). В дитинстві він отримав традиційну єврейську освіту, однак від свого вчителя перейняв заочну закоханість в Ерец-Ісроель*** та зовсім не традиційний інтерес до граматики івриту (його співучні засвоювали мову, механічно заучуючи священні тексти). Замолоду Лазар пережив хвилю захоплення російською культурою, мріяв працювати на її позірно розлогому поприщі, але російсько-турецька війна, яка пробудила масові симпатії до болгарського народу, своєрідно вплинула на свідомість юнака: побачивши, наскільки важливою може бути справа малого народу, він гостро відчув себе представником одного з таких…

Аби поїхати в Палестину, слід було забезпечити своє там існування – наприклад, опанувавши професію лікаря. В Росії євреїв не допускали до вищої освіти, тож Лазар подався в Париж, де завів низку корисних знайомств. Есе в "Га-шахарі" належить саме до цього періоду, як і псевдо Бен-Єгуда, "син Юдеї", та початок праці над словником розмовного івриту… Тут однак у нашого героя відкрилися сухоти, що унеможливило подальше навчання в Сорбонні.

Розраховуючи на те, що сухий гарячий клімат Палестини буде йому корисним, Лазар приймає запрошення на посаду вчителя івриту в єрусалимській гімназії. Красуня Дебора Йонас, дочка його опікуна з Віленщини, погодилася вийти за харизматичного юнака, який, не маючи за душею нічого, ще й поставив жорстку та незвичну умову: вони стануть першою за багато століть сім'єю, чиєю повсякденною розмовною мовою буде іврит. Молоде подружжя почало спілкуватися цією мовою просто на кораблі, який віз їх до Палестини.

В Єрусалимі прибулець розгорнув бурхливу діяльність одразу в кількох напрямках. По-перше, почав за новаторськими методиками навчати дітей івритові, по-друге – вперто збагачував стародавню мову новітніми термінами. Після певних коливань Бен-Єгуда твердо постановив утворювати такі терміни лише з івритського лексичного матеріалу та за притаманними цій мові законами словотворення. По-третє, заснував низку видань, здебільшого недовговічних, в яких усіляко пропагував використання івриту.

Харизматична особа, реб Еліезер умів завойовувати симпатії і вербувати прихильників, та навіть найвідданіші з них не поділяли його погляди повною мірою. Між тим Дебора вже була при надії… Всупереч відмовлянням друзів, майбутній батько твердо вирішив, що народжена нею дитина буде першою в світі, для якої іврит стане справді рідною мовою. Протягом перших років життя маленький Бен-Ціон перебував у суворій ізоляції від усіх чужомовних чинників – навіть його прогулянки були жорстко обмежені стінами сімейного подвір'я.

Діти, як відомо, ідеально відчувають закони тієї мови, якою вони вперше заговорили. Коли Бен-Ціон почав говорити, батько ходив за ним із блокнотом і ледь встигав записувати доти незнані форми слів, відмінкові закінчення, звороти тощо. Аж ось малий почав питати, як звуться різні предмети – й татусь не раз мусив чухати потилицю та похапцем заповнювати чергову прогалину в івритському словнику.

"Мілон", тобто "словник" був першим новим словом із тисяч, створених Бен-Єгудою. Дослідник аналізував старовинні тексти, добуваючи звідти терміни, які надавалися для наповнення новими сенсами. Приміром, словом "аніва" в середньовічних гебрайських трактатах позначали бант особливого типу – новим значенням цього слова стало "краватка". З комбінації "мігдаль" ("вежа") та "ор" ("світло") постало "мігдальор" ("маяк"). Термін "хашмаль" - "електрика" - став переосмисленням біблійної назви срібно-золотого сплаву, який греки називали "електрум"… Особливо складною проблемою було створення військової термінології – як, приміром, сказати на івриті "лейтенант"? Бен-Єгуда зауважує, що початково у французькій мові так звали заступника командира, потім з книг Танаху дізнається, що заступника коменданта фортеці філістимляни називали "сеген" – і вирішує, що в Армії Ізраїля (до створення якої він не дожив) так зватимуть наймолодшого за рангом офіцера…

Нові слова Бен-Єгуда поширював усіма доступними методами – через газети, друзів, бакалійну крамницю, куди дружина ходила за покупками… Людина нерелігійна, в Єрусалимі реб Еліезер почав дотримуватися міцвот**** та відвідувати синагогу, аби розширити свої контакти з місцевим єврейством. Згодом однак реформатор івриту та його родина стали об'єктом ненависті й переслідувань. На той час нечисленна єврейська громада Єрусалима складалася переважно з релігійних осіб, які прибували в Святу Землю, аби завершити життя в молитвах і плачах "серед рідних руїн". Утримувані громадами свого виходу, вони й чути не хотіли про побудову власної держави, а використання священної мови в буденних практиках вважали святотатством.

Фанатики нападали на оселю реформатора, цькували його дітей, позбавили праці й навіть донесли на нього турецькій владі, через що Бен-Єгуда на певний час опинився в буцегарні за звинуваченням у шпигунстві. Й до того обмежені матеріальні статки родини тепер впали до нуля. Сухоти, яких сам Єліезер майже позбувся під палестинським сонцем, звели в могилу Дебору, а невдовзі епідемія дифтерії скосила трьох з п'яти їхніх дітей.

Аж після цих жорстоких випробувань в житті невгамовного подвижника івриту намітилися зміни на краще. До краю прибула молодша сестра Дебори, яка стала новою дружиною Бен-Єгуди та матір'ю його осиротілим дітям. На відміну від небіжчиці, Хемда не лише провадила господарку, а й допомагала Еліезерові в його мовних практиках, завершила по смерті чоловіка деякі проекти й сама стала івритською письменницею та журналісткою. Майже до 20 років Бейла Йонас мешкала в Москві, дихала російською культурою й не знала жодного слова на івриті. Прийнявши нове ім'я, вона різко обірвала всі попередні знайомства та зацікавлення й сміливо ступила у нове, перед тим незнане життя.

Матеріальна ситуація сім'ї також змінилася на краще, але головне – в Ерец-Ісроель почали прибувати емігранти нового типу. Вони марили розбудовою власної країни, мріяли заселяти її та обробляти її землю, не боялися суворого клімату та розбійників-бедуїнів. Вихідці з нужденних містечкових гетто Східної Європи, нові прибульці воліли будувати нове, цілком вільне від гіркої спадщини галуту життя; здебільшого атеїсти за переконаннями, вони шанобливо святкували єврейські свята та ретельно дотримувалися традицій. Це покоління піонерів радо взяло на озброєння мову іврит та ідеї Бен-Єгуди.

                                                                                (закінчення буде)

* Машіах – месія (гебр.)

** Галут – діаспора (гебр.)

*** Ерец-Ісроель – Земля Ізраїлю, традиційна єврейська назва Палестини.

**** Міцвот – 613 заповідей, виконання яких є обов’язком релігійного юдея.