25 березня 2020 року
Іван Верстюк, журналіст
Ми живемо в демократичній державі Україна, а не в рейхскомісаріаті Україна

Український уряд турбується про політрамки для боротьби з коронавірусом замість того, щоб забезпечити фінансування медицини, яка вимагає грошей, а не надзвичайної ситуації.

Коронавірус відрізняється від звичних епідемій лише тим, що він може торкнутися кожного. І це треба визнати. Але навіщо за таких сильних карантинних заходів ще й вводити режим надзвичайної ситуації? Навіщо влаштовувати транспортний колапс, коли пацієнти не можуть навіть дістатися до поліклінік і лікарень, щоб поспілкуватися з медиками?

Ллойд Бланкфейн, колишній гендиректор американського банку Goldman Sachs, нещодавно сказав: якщо економічні заходи боротьби з пандемією коронавірусу будуть в сотні разів дорожче, ніж вартість боротьби на медичному рівні, то це означає, що ми щось робимо неправильно. Президент США Дональд Трамп уже заявив, що не дасть американському карантину тривати занадто довго, тому що загрузнути в бідності та безробітті — це нічим не краще, ніж захворіти на коронавірусну хворобу.

Але українська влада чомусь вирішила йти шляхом найбільш негативного сценарію, який навіть не підтверджується існуючою статистикою. В діях керівництва країни помітна паніка, і це дуже погано. Треба не політичні рамки шукати для боротьби з пандемією — будь-то режим надзвичайної ситуації або надзвичайного стану. Треба передусім забезпечити фінансами і всім необхідним українські лікарні.

А для цього необхідно якомога швидше домовитися про нову кредитну програму з МВФ. Якщо прем'єр Шмигаль вважає, що витрачати 70% робочого часу на розробку параметрів надзвичайної ситуації — це нормально за нинішніх умов, то він помиляється. Краще витрачати 70% робочого часу на переговори з представниками МВФ, щоб забезпечити таке необхідне Україні фінансування потреб бюджету і, відповідно, державної медицини.

Зеленський, недовго думаючи, сів на шию бізнесу, щоб той профінансував закупівлю тестів, обладнання та масок з Китаю. Гаразд, добре. Іншого вибору, напевно, не було. Але якщо ти сідаєш на шию бізнесу — то ти маєш подбати про те, щоб бізнес міг нормально працювати. А багато бізнесів навряд чи переживуть тримісячний карантин. Зрозуміло, що поки карантин потрібен. Але потрібна і комунікація того, коли і за якого сценарію він буде закінчений. Бізнесу хочеться бачити хоч якийсь горизонт планування, а не жити невизначеністю.

Невизначеність — це страшна річ для бізнесу. Влітку 2017-го я відвідав конференцію TEDx в Копенгагені, присвячену темі невизначеності — Living in times of uncertainty. Спікери, що виступали зі сцени, представники датського бізнесу і різних стартапів, говорили про те, що за високої невизначеності необхідно звертати увагу на фундаментальні й історичні тренди.

І ось український уряд зробив все можливе, щоб ці фундаментальні тренди були заховані на саме дно скрині під назвою «українська політика». Якщо бізнес чітко розуміє, коли буде закінчено карантин, він може залучити боргове фінансування, щоб закрити касовий розрив і поповнити оборотні кошти під час карантину. Якщо бізнес нічого не розуміє — він звільняє співробітників, банкрутує і стає сумним спогадом про те, як чудово ми все-таки жили в 2018—2019 роках.

У складному рівнянні боротьби з пандемією Covid-19 присутня не тільки кількість інфікованих людей. У цьому рівнянні також присутній показник ВВП, курсу гривні, інфляції та інвестиційної активності. Кабмін Шмигаля вирішив скористатися спрощеною версією цього рівняння, закресливши в ньому всі економічні параметри. Але Кабінет міністрів — це не Олександрівська лікарня, не Червоний хрест і не Всесвітня організація охорони здоров’я. Завдання Кабміну — утримати економіку від падіння в умовах, коли по країні активно поширюється коронавірус, а лікарні увійшли в цей період непідготовленими — ані кадрово, ані фінансово, ані ресурсно.

Ми живемо в демократичній державі Україна, а не в рейхскомісаріаті Україна. Зеленський і Шмигаль — це президент і прем'єр, а не всенародні коменданти особливої комендатури на період надзвичайної ситуації. Варто ще почати з’являтися на засіданнях Верховної Ради чи Кабміну в формі цивільної оборони з вишитими над лівою нагрудною кишенею прізвищами — і все, поширення паніки забезпечено.

Введення надзвичайної ситуації лише підсилює паніку в суспільстві, а зрештою цю паніку ще й доведеться лікувати медикаментозно. Працездатність людей — це дуже важливо, і якщо Кабмін думає, що збільшує працездатність українців, які працюють віддалено, своїми наджорсткими заходами — то і в цьому він теж помиляється. А під час пандемії бажано не помилятися. І не винаходити в черговий раз особливий український велосипед для подорожі дорогами розвитку в ситуації суворої невизначеності.

Уряду під силу дещо прояснити цю невизначеність. Провести правильну комунікаційну роботу. Показати реальні цифри смертності від коронавірусу, а не рахувати її нашвидкуруч на калькуляторі, сидячи на Банковій, при цьому незримо множачи отриманий показник на коефіцієнт роздутої владою паніки. Якщо ми дозволимо коронавірусу втягнути країну у річну стагнацію — цього не пробачить суспільство, і не пробачать виборці. Поговоріть з простими людьми, вони чекають закінчення карантину. І якщо з об'єктивних причин карантин потрібно подовжити, що і було зроблено сьогодні Кабміном, то треба чітко сказати, що зрештою він все ж буде закінчений, а влада зробить все, щоб це сталося якомога раніше.

Це не перша криза, яку переживають українці. Під час кризи прийнято аналізувати помилки і прораховувати, що, як і коли можна було б зробити інакше. Так ось уже цілком очевидно, що дії та комунікацію українського уряду можна було б проводити інакше. Як? Хоча б так, щоб в українців не складалося враження, що вони потрапили в концтабір.

Скорочений текст Валерія Зміївського

Інтернет-видання «Новое Время»