"Іван Марчук. Про силу характеру українського митця"

Окремі думки, навіяні спілкуванням з Іваном Степановичем Марчуком.

Скільки вже написано про Івана Марчука… Публікації, статті, розвідки, дослідження, ціла збірка віршів (О.Гончаренко ), будуть і томи монографій.

Хочеться підійти до цієї Постаті з того боку, з якого у нас чомусь не дуже люблять підходити. А який він, - як українець, якими рисами характеру володіє перш за все, завдяки чому досягнув таких висот?

Моторами, двигунами в історії ( у мистецтві – теж ) є одиниці, за ними йдуть інші, чи волочать ногами, є й такі… Моральна сміливість, мистецька відвага, послідовність, впертість (розумна), оці риси і складають поняття характеру. Історіософ Дмитро Донцов мав рацію: "Амбіція, навіть геніальність – ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці, розум – заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, лишається характер". Характер – це і витримка. Не просте очікування чого-небудь, а активна праця. Сильний характер, то вміння не дати себе завести у глухий кут, знати чого хочеш і дуже хотіти. Характер – це і патріотизм, не тільки до свого краю, держави, а й до справи усенького життя. Іван Франко цю думку висловив неперевершено: "Бо твій патріотизм – празнична одежина. А мій, то труд важкий - гарячка невдержима". Вміння не згинати спину, не плазувати, навіть перед страшною силою, це теж характер.

Вірність власним ідеям і переконанням, теж риси характеру. Залюбленість у пригоди, мандри, потяг до незнаного. В Іванові Степановичу є та сила, подібна до : "… сила, що гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризик". Та сила характеру, котра була у відкривачів нових земель. Він ніколи не задовольнявся сірістю повсякдення. Його приваблюють вершини Говерл і Гімалаїв. Іван Марчук із тієї людської породи духовних гігантів, у яких, коли щось не виходить тисячу разів, то зачне тисячу перший раз, знову, як перший… Ніколи не визнає себе переможеним. Це один із секретів його успіхів. Ніколи не нарікав на труднощі, він просто вміє по-чоловічому їх долати.

Він - той митець, який не має віку. Бо таку невситимість, спраглість до праці й творіння, рідко побачиш у молодих. Пан Іван сповнений молодечого духу і завзяття. Має сильно розвинене почуття честі, якщо каже так, то це – так, ні – то ні. Володіє правдолюбністю і почуттям відповідальності. Хто уміє продемонструвати силу характеру у малому, покаже її і у великому…

Він – характерник, адже так подібний до козацького типажу за зовнішністю, і не менше на мудрого волхва. Завзяття, тверда вдача, гострий гумор, він навіть небезпеці відповів би сміхом в очі… Це про такого гарту осіб писав Бернард Шоу: "Хто вміє що-небудь, робить це, хто нічого не вміє – вчить".

"Душу золотим мікробом виїв карбованець", - писав про своїх, та й про наших сучасників, російський поет українського походження В. Маяковський. Доба насправді виїдає душу. Доба виховує безлику людину з маси, егоїста – себелюба, людину без національної та особистої гідності. Від цих задавнених хвороб духу можуть зцілити особи крицевої сили характеру.

Велич Івана Марчука в тому, що світ пізнав, продовжує пізнавати, його творчість – малярство найвищого рівня. Це не провінція, а достойно представлена Україна у світі картинами Художника, що значить для нашого народу не менше, ніж Далі для іспанців.

Пасіонарним українцям випала місія бути носіями світоглядних засад нової цивілізації. Наш час – предтеча нових часів, віриться – інших. Тому потрібно виконувати духовну роботу, без вивищення себе над іншими народами, без істеризму, спокійно і впевнено несімо світло віри і нових знань у навколишній світ. Наша мова, на думку багатьох вчених-дослідників, є старішою за санскрит, а тому, являється КОДОМ УСІЄЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. Станьмо першими серед рівних, як це робить не одне десятиліття, Іван Марчук.

На мить повернімось до віршів українського поета з Мелітополя, Олега Гончаренка. Під впливом незбагненної творчості Марчука, він написав 420 (!) поезій. Збірка іменується "Катрени оголошених картин". Послухаймо самого "винуватця" появи цієї унікальної книжки: "… я чую Олега в "Голосі моєї душі". Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням здивувати. Інколи ми міняємося місцями: я скрипка – він скрипаль, він – скрипка, я скрипаль. Важливо – музика. Гармонія музики. Суголосся душ…". Годі втриматися, аби не процитувати хоч кілька рядочків справжнього поетичного слова:

"Коли гармонія була ще на землі
І золоті були не в моді руна,
То на вітрах, немов оголені шаблі,
Оголені звучали тихо струни".

З вірша "Тихо звучали оголені струни".

Андрій Будкевич, Львів