Історія переходу на українську від Марини Мірзаєвої

Багатьом моїм знайомим, котрі перейшли на спілкування українською, важко назвати день, коли це сталося. Я ж пам'ятаю той момент, коли ми з подругою вирушили у мандрівку за кордон, і тоді вперше пролунало моє прохання: "не смійся з мене, я спробую розмовляти українською". Саме так, я вчилася розмовляти українською за межами України.

Проблема була у тому, що усе моє оточення спілкувалося російською і це ускладнювало спроби перейти на рідну мову, а друзі подекуди кепкували, на кшталт: "краще говори російською, бо ти якось смішно говориш українською". Це дійсно було кумедно, мабуть, якщо зараз мене попросити заговорити російською, то усі будуть твердити: "ні, говори ліпше українською". Тому уся справа у бажанні та звичці. 
 
За 10 днів у мандрівках іншими країнами я почала впевненіше почувати себе україномовною і, потрапивши у своє звичне оточення, вже не зважала на насміх і поради, як мені говорити. Втім, процес усвідомлення власної національної приналежності, методів його прояву стали з'являтися значно раніше.

У дитинстві я страждала знайомою мовною проблемою для багатьох дітей Центральної та Східної України — суржиком. Спричинений він був тим, що школи у нас були україномовні, а друзі та батьки спілкувалися російською. У мене цей суржик був загострений, бо серед оточення були діти, які спілкувалися рідною, на подив того часу, і однозначно впливали на мене. Я намагалася усім відповідати так, як до мене зверталися, але для дитини є важким безліч разів за день переходити на різні мови, не плутаючи часом їх. 

У старших класах почала вже замислюватися над тим, хто я є. Звичайно, сьому сприяла давня моя любов — історія. Ця наука супроводжує мене по життю. Кожен період нашої історії наповнював мене сповна, але зачепило ХХ століття, з яким працюю і нині. Саме Новітня історія України вивчалася у старших класах і події сього часу не могли лишати мене байдужою. Було дуже багато білих плям: я захоплювалося періодом УНР, але не розуміла його через призму цензури і лише мій викладач при підготовці до ЗНО на додаткових заняттях робила спроби пояснити мені невідомі речі. Але цього було так мало, тому я вирішила вступити на історичний факультет, аби розібратися у всьому самій. 

Весна 2013 року, 11 клас і мої шістнадцять: багато друзів, гулянь і уваги раптом набридають. До рук потрапляє література ХХ століття і між рядків там зчитується те, що є набагато важливішим і суттєвішим.

Пояснити це осяяння неможливо, адже це треба лише відчути. Згодом до рук потрапляє сучліт. І ти читаєш українською відверті та політичні речі. Ти питаєшся у людей про те, чи бачать вони навколо брехню і окупацію нашого внутрішнього простору давнім ворогом, утиски і цензуру нинішньої влади, у відповідь — мовчання. Це ще більше заводило і я розуміла, що потрібно щось змінювати.

Перше, що турбувало мене, це моя мова спілкування. Російська, яка була рідною для мене з дитинства, була гидкою для самої себе. Вже тоді для мене Росія стала окупантом, а не братньою сусідньою державою. Ніхто цього не розумів, а друзі насміхалися із подібних нецікавих речей. Отже, перше, що мені хотілося, це почати говорити українською і бути схожою на Симоненка і Стуса, Хвильового і Підмогильного, Шкляра і Винничука.

Згодом з'явилося усвідомлення того, що це абсурдно - в Україні говорити російською, коли її справжні носії гнобили і знищували мій народ протягом століть. Я і досі не можу зрозуміти, як, живучи в Україні, рідною мовою мої земляки вважають російську? Для себе я вивела це як зраду і досі так вважаю.

Третім етапом був протест. Протест говорити російською, навіть коли нею звертаються до тебе. Українцеві я відповідатиму українською і вимагатиму від них це також. 

Тоді життя змінилося. Здавалося, що усе пішло шкереберть, але, найцікавіше, мені це подобалося. Усе тоді було вперше: підпільні сходини, участь у товариствах захисту мови, перші протести і марші та, звичайно, перші потаємні сторінки історії і постаті, які у всіх сьогодні на вустах, тоді однодумці передавали один одному з надією, що воно буде не забуте. Там всі говорили українською і це мені дуже подобалося.

Але щодня мені доводилося повертатися до школи і додому, де за мене дуже турбувалися, адже зміни були кардинальними і можна сказати миттєвими, немов щось вибухнуло у мені. Однокласники і друзі, звинувативши мене у радикальних перетвореннях, уникали. Батьки дуже хвилювалися і сердилися, коли на мене находили агресивні прояви по відношенню до навколишніх. Але з часом вони зрозуміли мене і почали не тільки підтримувати, а працювати у тому ж руслі. І перше, що було зроблено, це кроки до спілкування українською. 

У якийсь час здавалося, що усі зрадники і брехуни, які замовчують і плюндрують історію та хочуть згубити цей край, за який не одне покоління у землю віддавало найкращих. Але коли шукаєш правди і підтримку, то знаходиш її: з часом на моєму шляху почали з'являтися нові україномовні друзі, навколо поставали цікаві організації та можливості. І найцікавіше, що усе стало так, як мало бути.

Я нині не живу в омані, мова навчила мене відрізняти брехню від правди. Мова мене ідентифікує і надихає. Моє життя наповнилося сенсом, адже не можу уявити себе деінде, із інакшим світоглядом. Я тут і моє поруч: моя земля, моя мова, мої земляки, рідні та коханий. Усе це уособлює якусь єдність у мені, сприяє новим звершенням, штовхає на нові проекти та ідеї. Я у мові знайшла себе, адже історія, якою я займаюся, говорить мені українською, вустами славних повстанців і козаків, літераторів і громадських діячів.

Усвідомлення себе українцем неможливе без української мови. Се має зрозуміти Схід України, адже війна, що є нині – то не тільки збройні протистояння, це боротьба культур.

Якщо ти хочеш говорити українською — говори нею, читай, поширюй, пиши і, головне, будь у середовищі україномовних. Одною із складових майбутньої перемоги є усвідомлення уроків війни і перший із них – це те, що єдині ми не тільки спільною землею, а й мовою, історією та культурою. Тому плекаймо своє!

#ПереходьНаУкраїнську