ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА. Сьомий уривок 

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА

(Продовження. Початок дивіться у першому-шостому уривках)

Сьомий уривок

У листі від 22-23 лютого 1879 року Іван Франко пише: “Твій лист дуже мене втішив, а особливо порадував мене твій ясний і розумний погляд на цілу історію наших “пахаждєній”. Так, серденько моє, треба дивитися на життя, так треба дивитися передовсім женщині, а ще женщині образованій і емансипованій від нашого звичайного вузькоглядства і передсудів. Ти знаєш, що такою женщиною  я все уважав тебе і гордився твоєю любов’ю…”. І продовжує: “Ти ж і сама казала, що якби я був не той, що є, то ти би й не любила мене”.

Він зізнається Ользі Рошкевич: “Любцю моя, як то рано, скоро встанеш, сей час перша думка, перше слово о тобі, а ще краще – до тебе!”. 

У листі від 13 березня 1879 року Франко скаржиться, що довго чекав на відповідь Ольги. Він просить її: “Пиши мені як можеш найчастіше, хоч би й я не міг тобі так часто відписувати”.

Втім, як і в попередньому листі, мова йде не про кохання, а про літературні справи Франка, й Ольга допомагала йому збирати різні матеріали.

Лист від першого квітня 1879 року знову присвячений лише літературній праці.

У листі від 6 квітня Франко дає поради Ользі щодо її журналістської та літературної діяльності. Але тут уже звучать нотки тривоги. Франко боїться втратити Ольгу, бо її хочуть видати заміж за священика Озаркевича. Франко навіть надумав написати йому листа, щоби розставити всі крапки над “і” в тому значенні, що він кохає Ольгу, а вона – його. Він таки пише цього листа, в якому є такі слова: “… дізнавшись, що Ви стараєтесь о її руку, я через брата радив їй забути про мене і йти за Вас, раз, для того, що з Вами все ж таки жити можна по-людськи і краще, як з ким-небудь другим, а відтак і задля тої обезпеченої будучності. Яка була відповідь на ту раду, я Вам не маю права сказати – вона може. А щодо моєї будучності, котра ні з сього ні з того стала тут, мов баран у парастасі, – то можу сказати Вам, що я не трачу ще надії і не смію її тратити, поки живу і держусь на ногах, бо знаю добре, що, щó роблю – роблю для неї, для її колишнього щастя”.

На початку червня 1879 року Іван Франко пише Ользі Рошкевич: “Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз сильніше, сто раз глибше, щиріше, сердечніше, відколи знаю… роби як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду тебе любити, і вічно буду тобі вірний, і потрафлю для твого добра так само терпіти, як ти для мого… Вважай, що моя доля – вітер в полі і що хто знає, куди мене кине. Вважай, оскільки різниця межи долею моєю і Озаркевича, і рішай… Прочитавши сесь лист, напиши мені, як рішаєш, – а тоді будемо далі бесідувати. Коли б ти рішилась за Озаркевича, то я буду мав один варунок, – не бійсь, не страшний”.

Написаний наприкінці червня 1879 року лист до Ольги Рошкевич уже повний розпачу: “Люба! Я не гніваюсь на тебе, бо і до чого се придасться… Я не знав, що гадати о тобі; я враз з надією на будучність стратив був і віру в доброту і чесноту; я почув, що єдина опора, на котрій я держався стільки літ, самохіть усувається переді мною. Пощо ти писала той лист, та і в такий спосіб, що то і добре, тебе ніхто не силує, тільки забаглося тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа. Люба, подумай собі, які думки мусив насунути мені той лист!.. і дай Бог, щоб скоро було по всім, волю здохнути, ніж жити в такім отупінні і ідіотизмі, в якім тепер находжусь. Ану, але се моє діло, уже мене втішило то, що пишеш, що полюбиш Озаркевича і будеш щаслива. Я не сумніваюсь о тім, з щирого серця бажаю ти щастя за всі ті муки, перенесені дома; тільки що ти говориш о моїм щасті, видається мені іронією. Наші шанси нерівні, ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і з часом буде більше. Але мені нема вибору, я нікого не знаю, стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а при тім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю. Пощо ж ти мені говориш о щасті, і чи ти думаєш, що хоч би і найшлася така женщина, що і найдуться, але пізніше, то я міг би полюбити її так щиро і глибоко, як тебе, я чую, що сила мого чуття підтята, і мені здається, що ожити наново не може, та й, впрочім, нащо мені його тепер!.. Я надіюсь, що ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо “формального брака”… Не бути нам разом, а затим ніщо і рватись, мучитись ілюзіями, для того прошу тебе, як коли будеш писати дещо до мене, не пиши нічого о своїм поводженні, житті, щасті, а тільки о ділі, котрим занімаєшся, чи то о літературнім, чи науковім, особистих своїх справ не тикай, бо все те дуже болить і ослаблює мене. Я з свого боку зроблю те саме… Ітак, ще раз прощай і не поминай лихом свого Івана”.

6 липня 1879 року Франко пише: “Твої письма … я одержав і дякую ти сердечно, вони роз’яснили ми то, чого я вперед ніяк не міг вирозуміти, вони вспокоїли мене, т.є. радше довели до повної резиґнації, вказали ми, що для таких людей, як я, єдине щастя в житті – не надіятися щастя, такого щастя, якого доступають усі люди. На то й поскрибований! Правда, рік тому назад ти сміялася з тої оклички, а тепер бачиш і сама, що вона не пуста”. І далі: “Правда, люблячи тебе, я повинен і терпіти враз з тобою, але ти не забувай, що моє давнє місце в твоїх особистих ділах зайняв другий і до нього все те належить в найближчій степені. Між нами можуть бути тепер тільки зносини ділові, не інші, і чим скорше ми – по моїй думці – відкинемо всі особисті споминки, чим скорше уладимо такі чисто літературно-наукові зносини, тим менше прийдеться нам терпіти непотрібного жалю, тим повніше будем могли повернути всю свою силу в діло, котрого домагається від нас наше переконання”.

У листі від 14 вересня 1879 року Іван Франко пише: “Признатись тобі по правді, я за ті часи старався вибити собі з голови все, що тикалось тебе та нашого стосунку, і не раз лютився на Ол., коли той вечорами починав заговорювати про Лолин. Я старавсь увесь затопитися в роботі, але бачив, що коли йде ми яка робота, то лиш механічна – переводити, компілювати, а взятися до повісті я не міг”.

Після розриву з Ольгою Франко серйозно захворів, але написав, що все вже позаду.

Він зізнається їй: “Але коли прийшов твій лист, то я, дурень дурний, зрадувався, й сам не знав, чого. В мене вступила якась глупа надія, що ось я, чень, побачу тебе, хоть здалека, коли приїдеш восени з мужем сюди, – ти, здається, приїдеш на його посвячення? Правда, се чуття дуже сантиментальне, нерозумне, – ну, але що ж робити, в кожнім з нас сидить, хоть і що дій, частка первісної дикості і первісної глухості. Та й, крім тих надій, мене зрадувала твоя постанова працювати, де і як зможеш, для доброго діла, для люду. Се хорошо, так треба. А притім і самій учитися”.

Франко пише, що старається “виправити якнайбільше своїх людей на твоє весілля”. При цьому він не забуває і практичну сторону, бо хоче на весіллі зібрати гроші на “Дрібну бібліотеку” і “Нову основу”.

Наприкінці листа Іван Франко ніби прощається з тією Ольгою Рошкевич, яку знав, яку кохав: “А мав я так багато говорити тобі всякої всячини, та, здається, тре лишити на потім. Одно тільки скажу тобі: не гнівайсь на мене за все то, що я міг тобі в попередніх листах написати глупого, а то й нечесного. Чоловік не раз сам не знає, що пише, а особливо в зрушенні і слабості. Тепер я роздумав трохи докладніше ціле діло, і здається ми (з жалем признаю се), що воно ліпше, що так сталося, як сталося”.

Анатолій ВЛАСЮК

7 травня 2018 року