ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА. П’ятий уривок

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА

(Продовження. Початок дивіться у першому-четвертому уривках)

П’ятий уривок

29 жовтня 1878 року Іван Франко пише коротенького листа Ользі Рошкевич, в якому скаржиться на те, що його починають боліти очі, “але се байка – тре жити інтенсивно, коротко а дільно, раз, а гаразд, – се моя засада”.

Також він пропонує зустрітися з нею, запитує, коли це можна буде зробити.

10 листопада 1878 року Іван Франко пише: “Ах, любочко, коб нам побачитися, пожити разом без жури, бодай коротко, та що кажу – “без жури”, – нехай би і з журою і з лихом, так як тепер, щоб тільки разом, а відтак нехай би діялося, що би хотіло!”. Далі він розлого розповідає про свою літературну працю і просить Ольгу Рошкевич: “… спиши, якби мож, деякі оповідання, пісні, колядки, весільні, щедрівки”.

18 грудня 1878 року Франко зізнається Ользі: “Любко, моя сердечна, дорога! Сам не знаю, що мені такого було, що так нетерпеливо, з такою тоскою і тугою ждав я твого письма. І ось діждався, накінець, і не одного, а двох нараз! Серденько моє, як я врадувався, побачивши знов твоє миле письмо, прочитавши, – ні, почувши твої слова, твою бесіду, твої мислі! Яка ти добра, сердечна, щира! Я вчора цілісінький день ходив, немов на крилах. Сам не знаю, що се, що моя любов тими часами так зросла, зміцніла, просвітліла. Майже щоночі бачу тебе у сні, бачу в тих коротких, найщасливіших хвилях, коли ми були разом, коли ніхто вовком не дивився на нас і весь світ, бачилось, усміхався нашому щастю. Сесі то хвилі раз по разу відживають в моїх снах і додають мені сили і веселості”. А далі знову розлога розповідь про свою літературну працю.

Наприкінці листа Франко пише: “Я гордий твоєю любов’ю, о, безмірно гордий, такий гордий, що навіть перед тобою не клякну, ні перед ніким, – аби-с знала!”.

В останньому 1878 року листі від 26 грудня Іван Франко пише: “Знаєш, прочитавши вчора твій лист, я й справді розвеселився, мов дитина! Ми, закохані, справді діти, і то діти в найкращім (так мені здається) значенні того слова, хоть і не в ідеальнім. Що-небудь нас веселить і ще більше “що-небудь” смутить або роз’єднує між собою. Як то мило бути такою дитиною, от як, приміром, я вже років зо штири… Правда, ти, Олю, може, не така дитина – ти дивишся серйозніше на все діло, і для того в моїх очах ти видаєшся все якоюсь дозрільшою, розумнішою від мене. За се я й люблю тебе так дуже, так несказанно сильно”. І далі: “Любцю моя, я аж тепер чую, яка ти мені дорога, який би я був без тебе бідний, самотній, опущений”.

Він повертається до теми, започаткованої в попередніх листах. Мова йде про жінку-письменницю. “Ти боїшся, чи мій ідеал женщини не є женщина-писателька, – пише Іван Франко, – а ти, значить, не знати, чи зможеш стати таким ідеалом. Любцю моя, тим не журися ані капинку. Ідеал мій є  ж е н щ и н а  в повнім значенні слова, женщина – чоловік, женщина мисляча, розумна, чесна і переконана, а таким ідеалом ти можеш бути, – впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру – і се ввесь мій ідеал, а таким ідеалом ти, конечно, будеш”.

Розвиваючи цю тему, Іван Франко зазначає: “Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої – єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею. Ти се понімаєш, Олю?”. “Бачиш, проте, що не ідеалізування писательського життя (терни його ти пізнаєш опісля), але любов для тебе, бажання, щоб ти була якнайвільнішою, якнайщасливішою, щоб ти була чоловіком у повнім значенні, розвивалась і поступала раз у раз наперед, – ось що склонює мене до того бажання, щоб ти була писателькою”.

Розбираючи природу письменницького таланту, Іван Франко насамперед говорить про темперамент і працю автора. “… Оленько, кожний крок може бути хибний і кожний може вести до цілі, там, значить, ніщо казати: я дійду або я не дійду, – а сміло рушити в дорогу і не зраджуватися одним або другим хибним кроком”.

1879 рік Іван Франко розпочинає листом від 2 січня: “Вчора, на Новий рік, получив я твій лист у сам прикрий час. У нас втрьох вчора не було і цента грошей і не було надії получити їх аж до другого місяця. То погано, для того ми ходили як самі не свої. Але ось прийшов твій лист, твої кохані, сердечні слова – мені стало весело, і ми всі розвеселилися, і вечір пройшов благополучно”.

Ольга назвала Франка “пестієм”, а він спротивився тому: “Я пестій? Хто ж мене розпестив? Може Ви, ласкава пані? Чи не тоді Ви мене розпестили, як я від восьмої класи до другого року філософії вздихав, мучився і кляв сам себе, щоб сказати Вам одно “ти”, почути Ваше “люблю”, обняти, поцілувати Вас?.. Ех, Олю, Олю! Життя моє зложене з паперу та всякої погані, а й любов, той єдиний цвіт – також переважно паперовий! Доки воно так буде? Чи, може, навсігди? А ще до того мій нещасливий темперамент! Ти дарма боїшся, щоб я не полюбив другу. Ти думаєш, що се для мене можлива річ? Ні, серце моє! Я такий чоловік, що як привикну до чого, а ще радо, – то відтак нічо, бачиться, не може мя від того відірвати. Я не запалююся в хвилі”.

Іван Франко каже, що буде щасливим лише тоді, коли виконає бажання Ольги Рошкевич: “Замкнути тебе в вузьку клітку з собою, де ти, може, й охотно для мене, але навкірки своїх природних бажань мусила б сидіти та звільна в’янути, – ох, се було б для мене найбільшою мукою. Але що ж, – в тім згляді ще ніщо журитися – побачимо, що буде, і не перестанемо старатись. Може, і з нас будуть люди!”.

Ольга підписує свої листи: твоя наречена. Франко жартома зауважує: “Серце моє, якось собі не можу пригадати, коли-то були наші заручини. Коротку, бестія, пам’ять маю”.

Анатолій ВЛАСЮК

3 травня 2018 року

(Далі буде)