ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА. Третій уривок

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА

(Продовження. Див. Перший-другий уривки)

Третій уривок

У листі від 30 липня 1878 року Іван Франко зізнається Ользі Рошкевич, що намагається менше думати про неї – і не тому, що сумнівається в її коханні, а тому, що сумнівається в їхньому спільному майбутньому житті.

Франко цитує Ользі слова з її листа: “Пощо нам гризтися та турбувати одно одного? Хіба ми не можем любитися й так? Любімся, поки молоді, поки кров гаряча!”. Проте платонічне кохання, на відстані, не задовольняє Івана Франка. Та й розуміння кохання у нього специфічне: “Платонічна любов швидко навкучиться, іменно тому, що недостає їй того, чого іменно, конче вимагає розумна, правдива любов – зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існування!”.

Ольга просить його приїхати, але він не має часу, бо весь у роботі, та й грошей не вистачає. І все ж обіцяє побачитися з нею, коли отримає гонорар за статтю в журналі.

4 серпня 1878 року Іван Франко в листі до Ольги Рошкевич пише, що має потребу висповідатися перед нею, як перед близькою і щирою людиною. “Бажання побачити тебе у мене чимраз сильніше, хоть обставини спиняють мя насилу. Такі хвилі я переживав хіба в тюрмі, коли безконечно довгими зимовими ночами я лежав на сіннику в темній казні і старався живо викликати перед своїми очима тебе всю, якою бачив я тебе в найкращі, найщасливіші хвилі нашої любові. Чи вернуться коли тоті хвилі, ні, чи прийдуть коли подібні хвилі?..”.

Він знає, що Ольга кохає його і готова ділити з ним “не лише поезію, а й прозу життя”.

Франко пише, що готовий збожеволіти, щоб “міг бачити твоє лице – всміхнене так, як тоді, коли ти мене перший раз поцілувала, або покрите рум’янцем знову так, як тоді, коли я тебе перший раз поцілував”. Він визнає, що був профаном у коханні, але хоче повернути ті щасливі миттєвості життя, а це можливо буде, коли збожеволіє, тому й просить Олю молитися, щоб це настало.

“На мене находять такі хвилі, коли я рад би затерти в своїй голові всяку пам’ять о тобі, коли я лютий, пригадуючи собі кожде твоє слово, кождий жест, усміх, жарт, – ти не знаєш, який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, одна хвиля, котрої не можу з пам’яті витерти, не можу доразу осміяти, спрофанувати, – се тота хвиля, коли я в приступі злого гумору не відповідав на твоє питання: “чи ти мене не любиш?” – тямиш, сьому вже рік минув, – а ти зразу всміхнулася, а відтак заллялася сльозами. Пощо на світі ти тоді плакала? Якби не сльози, знаєш, – я би був досі тебе вигідно забув! Ті нещасні сльози, вони мене й досі печуть! Ех, ви женщини-женщини! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! І пощо було тобі тоді плакати? Чи, зачавши сміхом, не могла ти й сміхом докінчити, розреготатися наголос? А се було б … так хороше! Я би був досі забув тебе і забився в книжки, мов хробак, та не гадав о будущім. “Буде, що буде! Загину з голоду, то сам, – що кому до того!  Я свобідний!”. А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв’язали. Я шарпаюся то сюд, то туд і, розуміється, собі ж на страту, а не на зиск”.

Франко усвідомлює, що це був сміх Ольги крізь сльози. “Ти завважала, може, що в хвилях, коли любов або яке інше глибоке чуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль?”.

Він розповідає про випадок зі свого життя. Стає зрозумілим, що поділитися цим можна було лише з найближчою, найдорожчою людиною.

“Було се р. 1872, саме пополудні в суботу перед зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, – моя мама – лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув, – ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, – я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ми ось які слова: “Боже-Боже, – казали небіжка, – мій Іванко прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?”. Знаєш тепер, з яким страшним, важким чуттям вмерла моя мама? Але моя совість чиста – я тоді ще не знав тебе. Тільки ж хто знає, чи та причинка психічної муки, котру я завдав моїй мамі в послідніх хвилях життя, не схоче страшним способом відомститися на цілім моїм житті?..”.

Розповідає Франко і про Марисю, свою стриєчну сестру, яка була йому за няньку. Вона вмирала від холери і тричі посилала за Іваном, а він усе не йшов, хоча відвідував інших хворих. Коли Марися померла, посланець сказав, що небіжка дуже жаліла, що не побачила Івана перед смертю. “Ти знаєш, які важкі ті слова! Я аж тоді почув цілу їх вагу, як є-м на другий день побачив жалісне, болісно скривлене Марисине лице, на котрім немов пристав той жаль, який я причинив їй до послідніх, передсмертних мук!”.

“Видиш, я, – зізнається Іван Франко Ользі Рошкевич, – котрий не плакав коло вмираючої матері, тепер готов заплакати, кінчачи се письмо, готов заплакати, сам не знаючи, чого і чому, готов заплакати, коли думаю о тобі!”.

Через Ольгу він радить її сестрі Михайлині, що коли та закохається, “щоб не поступала так, як ми. Адже ж ми любилися майже два роки, а ходили побіч себе, мов чужі, – а скільки я натерпівся, – проклинаю  ті хвилі, котрі мали бути найкращими в моїм житті, – вони підгризли моє серце, знищили найкращі чуття. Ми тоді аж зблизилися, як огонь почав погасати. Се наслідки політики! Вчи ж принаймні Міню ліпше користати з золотих хвиль любові!”.

Іван Франко думав, що цей лист розгніває Ольгу Рошкевич, але нічого подібного не сталося. Це видно з його листа від 14 серпня 1878 року, в якому він жартома картає кохану за компліменти на свою адресу. “Що се Ви, панно Ольго, – відколи навчилися говорити компліменти, та й то ще кому? Хто Вам давав на то концесію? За якою порукою Ви пускаєте в курс таку монету? Ага, знаю! Се ми, грішні, винні. А чому ми не навчилися говорити женщінам компліментів? А то тепер маємо!”.

Він нагадує Ользі, що та “понаобіціювала мені з півтори копи поцілуїв! Сусе-Христе, то буде празник!”. Не оминає він і закид, що ніби її сльози його в’яжуть. “… я іменно вдячний тобі за ті сльози, що се одна з найкращих пам’яток нашої любви, що ті сльози прив’язали мене до життя і до тебе!”.

“Вже пізно, час кінчити се письмо, – пише він. – І чим би то скінчити? Хтів би я виповісти тобі короткими, поетичними словами свою любов, свою тугу за тобою, свої бажання – все, чим серце повне, та що ж, коли се такі речі, на котрі ще слів не повинаходжено, котрі говоряться очима до очей, груддю до груді, але не словами? А швидко прийде час і на таку розмову”.

Лист із кінця серпня 1878 року більше присвячений літературним здобуткам Ольги Рошкевич (зокрема, йдеться про укладені нею народні пісні), але все ж Іван Франко не оминає нагоди вкотре освідчитись їй у коханні. “О чім тобі ще писати? Чи о тім, що після нашої стрічі любов моя вдесятеро зміцніла і що тепер прибуло мені свіжих сил до дальшої праці?”. Він зізнається Ользі, що в його голові вона “вже так багато наробила революцій та переворотів…”.

Анатолій ВЛАСЮК

30 квітня 2018 року

(Далі буде)

*зображення-обкладинка - www.liveinternet

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Про синтетичний і натуральний пух
Складно собі уявити осінь чи зиму без теплої куртки чи пуховика. Чи не так? Щоб бути впевненим у тому, що верхній одяг для холодної погоди не лише виглядає стильно та оригінально, а й тепло, обов'язково варто звертати увагу на те, що у нього всередині.
Читати більше