ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА. Третій уривок

ІСТОРІЯ КОХАННЯ ДО ОЛЬГИ РОШКЕВИЧ У ЛИСТАХ ІВАНА ФРАНКА

(Продовження. Див. Перший-другий уривки)

Третій уривок

У листі від 30 липня 1878 року Іван Франко зізнається Ользі Рошкевич, що намагається менше думати про неї – і не тому, що сумнівається в її коханні, а тому, що сумнівається в їхньому спільному майбутньому житті.

Франко цитує Ользі слова з її листа: “Пощо нам гризтися та турбувати одно одного? Хіба ми не можем любитися й так? Любімся, поки молоді, поки кров гаряча!”. Проте платонічне кохання, на відстані, не задовольняє Івана Франка. Та й розуміння кохання у нього специфічне: “Платонічна любов швидко навкучиться, іменно тому, що недостає їй того, чого іменно, конче вимагає розумна, правдива любов – зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існування!”.

Ольга просить його приїхати, але він не має часу, бо весь у роботі, та й грошей не вистачає. І все ж обіцяє побачитися з нею, коли отримає гонорар за статтю в журналі.

4 серпня 1878 року Іван Франко в листі до Ольги Рошкевич пише, що має потребу висповідатися перед нею, як перед близькою і щирою людиною. “Бажання побачити тебе у мене чимраз сильніше, хоть обставини спиняють мя насилу. Такі хвилі я переживав хіба в тюрмі, коли безконечно довгими зимовими ночами я лежав на сіннику в темній казні і старався живо викликати перед своїми очима тебе всю, якою бачив я тебе в найкращі, найщасливіші хвилі нашої любові. Чи вернуться коли тоті хвилі, ні, чи прийдуть коли подібні хвилі?..”.

Він знає, що Ольга кохає його і готова ділити з ним “не лише поезію, а й прозу життя”.

Франко пише, що готовий збожеволіти, щоб “міг бачити твоє лице – всміхнене так, як тоді, коли ти мене перший раз поцілувала, або покрите рум’янцем знову так, як тоді, коли я тебе перший раз поцілував”. Він визнає, що був профаном у коханні, але хоче повернути ті щасливі миттєвості життя, а це можливо буде, коли збожеволіє, тому й просить Олю молитися, щоб це настало.

“На мене находять такі хвилі, коли я рад би затерти в своїй голові всяку пам’ять о тобі, коли я лютий, пригадуючи собі кожде твоє слово, кождий жест, усміх, жарт, – ти не знаєш, який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, одна хвиля, котрої не можу з пам’яті витерти, не можу доразу осміяти, спрофанувати, – се тота хвиля, коли я в приступі злого гумору не відповідав на твоє питання: “чи ти мене не любиш?” – тямиш, сьому вже рік минув, – а ти зразу всміхнулася, а відтак заллялася сльозами. Пощо на світі ти тоді плакала? Якби не сльози, знаєш, – я би був досі тебе вигідно забув! Ті нещасні сльози, вони мене й досі печуть! Ех, ви женщини-женщини! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! І пощо було тобі тоді плакати? Чи, зачавши сміхом, не могла ти й сміхом докінчити, розреготатися наголос? А се було б … так хороше! Я би був досі забув тебе і забився в книжки, мов хробак, та не гадав о будущім. “Буде, що буде! Загину з голоду, то сам, – що кому до того!  Я свобідний!”. А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв’язали. Я шарпаюся то сюд, то туд і, розуміється, собі ж на страту, а не на зиск”.

Франко усвідомлює, що це був сміх Ольги крізь сльози. “Ти завважала, може, що в хвилях, коли любов або яке інше глибоке чуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль?”.

Він розповідає про випадок зі свого життя. Стає зрозумілим, що поділитися цим можна було лише з найближчою, найдорожчою людиною.

“Було се р. 1872, саме пополудні в суботу перед зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, – моя мама – лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію (в Дрогобичі), я почув, – ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, – я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ми ось які слова: “Боже-Боже, – казали небіжка, – мій Іванко прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?”. Знаєш тепер, з яким страшним, важким чуттям вмерла моя мама? Але моя совість чиста – я тоді ще не знав тебе. Тільки ж хто знає, чи та причинка психічної муки, котру я завдав моїй мамі в послідніх хвилях життя, не схоче страшним способом відомститися на цілім моїм житті?..”.

Розповідає Франко і про Марисю, свою стриєчну сестру, яка була йому за няньку. Вона вмирала від холери і тричі посилала за Іваном, а він усе не йшов, хоча відвідував інших хворих. Коли Марися померла, посланець сказав, що небіжка дуже жаліла, що не побачила Івана перед смертю. “Ти знаєш, які важкі ті слова! Я аж тоді почув цілу їх вагу, як є-м на другий день побачив жалісне, болісно скривлене Марисине лице, на котрім немов пристав той жаль, який я причинив їй до послідніх, передсмертних мук!”.

“Видиш, я, – зізнається Іван Франко Ользі Рошкевич, – котрий не плакав коло вмираючої матері, тепер готов заплакати, кінчачи се письмо, готов заплакати, сам не знаючи, чого і чому, готов заплакати, коли думаю о тобі!”.

Через Ольгу він радить її сестрі Михайлині, що коли та закохається, “щоб не поступала так, як ми. Адже ж ми любилися майже два роки, а ходили побіч себе, мов чужі, – а скільки я натерпівся, – проклинаю  ті хвилі, котрі мали бути найкращими в моїм житті, – вони підгризли моє серце, знищили найкращі чуття. Ми тоді аж зблизилися, як огонь почав погасати. Се наслідки політики! Вчи ж принаймні Міню ліпше користати з золотих хвиль любові!”.

Іван Франко думав, що цей лист розгніває Ольгу Рошкевич, але нічого подібного не сталося. Це видно з його листа від 14 серпня 1878 року, в якому він жартома картає кохану за компліменти на свою адресу. “Що се Ви, панно Ольго, – відколи навчилися говорити компліменти, та й то ще кому? Хто Вам давав на то концесію? За якою порукою Ви пускаєте в курс таку монету? Ага, знаю! Се ми, грішні, винні. А чому ми не навчилися говорити женщінам компліментів? А то тепер маємо!”.

Він нагадує Ользі, що та “понаобіціювала мені з півтори копи поцілуїв! Сусе-Христе, то буде празник!”. Не оминає він і закид, що ніби її сльози його в’яжуть. “… я іменно вдячний тобі за ті сльози, що се одна з найкращих пам’яток нашої любви, що ті сльози прив’язали мене до життя і до тебе!”.

“Вже пізно, час кінчити се письмо, – пише він. – І чим би то скінчити? Хтів би я виповісти тобі короткими, поетичними словами свою любов, свою тугу за тобою, свої бажання – все, чим серце повне, та що ж, коли се такі речі, на котрі ще слів не повинаходжено, котрі говоряться очима до очей, груддю до груді, але не словами? А швидко прийде час і на таку розмову”.

Лист із кінця серпня 1878 року більше присвячений літературним здобуткам Ольги Рошкевич (зокрема, йдеться про укладені нею народні пісні), але все ж Іван Франко не оминає нагоди вкотре освідчитись їй у коханні. “О чім тобі ще писати? Чи о тім, що після нашої стрічі любов моя вдесятеро зміцніла і що тепер прибуло мені свіжих сил до дальшої праці?”. Він зізнається Ользі, що в його голові вона “вже так багато наробила революцій та переворотів…”.

Анатолій ВЛАСЮК

30 квітня 2018 року

(Далі буде)

*зображення-обкладинка - www.liveinternet

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше