Ілюзії як втеча від реальності: як перестати ними жити

Ілюзії приваблюють нас тим, що позбавляють від болю,

а в якості заміни приносять задоволення.

За це ми повинні без нарікань приймати те,

що, коли ілюзії вступають в протиріччя з частиною реальності,

вони розбиваються вщент

Зиґмунд Фройд

Ілюзії – наш звичний безпечний прихисток від страшного несправедливого світу – дуже потрібні в ранньому віці, коли багато запитань, коли багато невідомого і непояснювального, багато страхів. За допомогою ілюзій в той період психіка просто захищає себе від дивної і жорстокої реальності.

Але з дорослішанням, коли розширюються свідомість і наші усвідомлення про оточуючий світ, коли накопичуються знання про себе і оточуючу дійсність, — реальність уже не видається незрозумілою і страшною, а навпаки, стає цікавою і захопливою для проживання.

Саме тоді, в ідеалі, ілюзії і мали б розвіятися з «вітром перемін», «канути в Лету», розбитися на маленькі шматки, падаючи в ту прірву, над якою буяє жито…

Але чомусь часто буває по-іншому: ми до кінця, до останку, ігноруючи всі можливі раціональні переконання, тримаємося за свої ілюзії, як за рятівну ниточку, яка мала б оберегти нас  від болю при зіткненні із такою непростою реальністю.

Що ж робити, щоб не згубити своє життя в намарних сподіваннях, живучи в ілюзорному вигаданому світу?  

«В казках добро, після виснажливої боротьби, завжди поборює зло. Що ж, на те, вони і казки. В реальності ж частіше всього все закінчується навпаки і люди з біллю поступово позбавляються від насаджених їм у дитинстві за допомогою казок ілюзій», — писав Алі Апшероні.

Ілюзії таки розбиваються об реальність: коли людині стає більше не по силам їх утримувати, бо раціональні закони тверді і непохитні; або коли ілюзорне сприйняття світу уже починає загрожувати певним аспектам виживання; або коли хтось раз за разом стає на ті самі «граблі», аж поки достатньо сильно не набивши собі чола, починає усвідомлювати, що щось тут таки не те і врешті знімає свої «рожеві окуляри».

І справжнє щастя, коли ті «рожеві окуляри» вдається зняти самому!

Бо часто вони таки розбиваються об непримириму з ілюзіями реальність… І, як відомо, розбиваються то скельцями досередини…

Нестерпно, жахливо та, на перший погляд, непереносимо буває, коли виходиш ніби голий на пронизливі вітри здорового глузду, раціональності, справжності після тихої спокійної теплої гавані ілюзорного світу. Ці вітри виривають з коренем все те, за що так натхненно і вперто трималися ми роками, відносять наші так ретельно і клопітливо вибудувані повітряні замки далеко-далеко за обрій, здувають геть і начисто ілюзорні оазиси в наших пустелях душі. Це все жахає своєю невизначеністю і нерозумінням.

І постають страхітливі, проте логічні, запитання: «А що далі?».

А далі: біль… Нестерпний жахливий біль… І саме в цей момент важливо не повернути назад, не дозволити собі знову втекти у виплеканий безпечний, але несправжній, світ.

Саме в цей момент важливо прожити і пережити все, що потрібно прожити і пережити.

Бо це проживання є не що іншим як новим відкриванням всього прихованого про наше справжнє життя. А це переживання є не що іншим як рухом вперед через біль, через безсилля, через зневіру до нашого справжнього життя, тобто до нас справжніх, до нас беззахисних, до нас сильних і до нас, якими ми завжди могли би бути і якими будемо, коли довіримося ось тій справжності, яку так довго ховали від самих себе…

Біль пройде… Рани загояться…

З часом ми вже не почуватимемося голими без наших ілюзорних уявлень про світ і життя. Поступово ми навчимося підбирати відповідний життєвій погоді одяг…

І світ знову заграє веселковими барвами щастя, натхнення, любові, віри і надії. Але це все вже буде в рази повнішим, глибшим і красивішим! Бо буде справжнім!.. І десь там ми таки відшукаємо нашу справжню гавань, тиху і безпечну…

І це буде як повернення додому!..