"Поважний" статус: внутрішній переселенець

13 червня 2016
Nataliya Filimonyuk

Війна, біженці та постійна допомога армії — цими темами жила Україна впродовж 2 років. Гарантом допомоги для жертв цієї ситуації мусить бути держава, але, з якихось причини, влада не виконує своїх обов'язків перед громадянами. Тому все, що їм залишається — це допомагати собі самостійно і надіятись, що війна закінчиться якнайшвидше.

Тема біженців з кожним днем набирає своєї актуальності. В Європі вже говорять про "міграційну кризу", проте існує також внутрішня міграція як, наприклад, в Україні. За даними ООН, невизначена ситуація на сході країни спричинила вимушене переселення близько 1 325 тис. осіб. Але найгіршим є те, що держава не була готова до такого розвитку подій ні на правовому рівні, ні матеріально. "Внутрішньо переміщені особи" — так їх називає українське законодавство. Однак постає питання — що ж дає їм цей статус і як в такій ситуації мають діяти люди, які втратили все?

Конфлікт на Сході, в Луганській та Донецькій областях, розпочався в квітні 2014. Збройний виступ сепаратистів, які прагнули відокремити дані території від України, послідував за березневими проросійськими мітингами та кримською кризою, які настали після Євромайдану. І якщо спочатку здавалось, що все швидко закінчиться, то з першими пострілами мешканці Сходу зіткнулись з моторошною реальністю.

Луганськ — Київ. Боротьба за власне майбутнє

Стала зарплата, дім, велика родина. Мали час як на працю, так і на відпочинок, час на друзів і особистий розвиток. Мали ідеї та плани на майбутнє. Були впевнені в завтрашньому дні, — так описує своє життя перед війною Андрій Н., один з вимушених біженців. З великим сумом і болем йому згадується момент, коли була захоплена влада в місті...

В Луганську в березні 2014 з'явились "чужі" люди, які не були схожі на типових мешканців міста. Злі, агресивні, неадекватні та сильні фізично. Андрій Н. пробував серед своєї родини, друзів та знайомих організувати хоча б якийсь супротив у вигляді мирних мітингів підтримки України. Проте бачив лише суцільне ігнорування ситуації з боку місцевої влади та зраду з боку "збройних сил". — Було надзвичайно важко бачити захоплення тими людьми кожного нового будинку. Усвідомлював свою безсилість в даній ситуації. Але не міг бездумно ризикувати своїм життям, бо маю дружину і дочку.

Коли ситуація різко погіршилась, він вивіз з міста родину, а сам лишився працювати до 24 липня, поки можна було не наражатись на занадто великий ризик життю. Вибір міста не виявився проблемою. — Тому що столиця, бо в Києві легше знайти роботу. Тут були мої знайомі, які запропонували помешкання, доки не знайдемо власне. Тоді нам здавалось, що до кінця 2014 все виясниться і зміниться. І ми повернемося додому.

На жаль, вже 2 рік триває війна, а допомога для біженців від держави так і не була організована. Як говорить Андрій Н., єдиною допомогою від влади була довідка про статус переселенця, яка допомогла швидше записати дочку в 1 клас. — Було також декілька поїздок до Луганська, організованих владою, щоб забрати теплий одяг. В Києві, за винятком волонтерів та друзів, всім було байдуже. Шукаючи житло, деякі просто кидали слухавку, коли дізнавались, що ми з Луганська.

Дуже важливим в цій ситуації є явище толерантності або ж проста допомога від інших громадян. Найчастіше, коли держава не може виконувати своїх обов'язків, їх переймає на себе суспільство. Як вийшло у випадку з армією. Та, на жаль, те "найчастіше" зазвичай трапляється лише в теорії. — Задоволені, ліниві, байдужі, без ініціативи. Тут у них немає війни. У них все добре. Для них немає поняття "цілісної" України, про яку постійно говорять в медіа. Більшість живе за правилом — "моя хата з краю". Саме в таких випадках проявляється безпорадність влади, але також і нестримне бажання людей жити в мирі та спокої.

Важко. Хотілося б якнайшвидше виїхати з України. І назавжди. Єдина проблема — вік та мова. Бо наше життя в Україні перетворилось в постійне виживання, в якому розраховувати можна тільки на себе. Боротьба. Усвідомлення того, що "гарне та світле" майбутнє може бути у твоїх дітей, але вже не в тебе. Суцільна байдужість держави. Це як життя в паралельних світах — постійний пошук чогось, розчарування та знову боротьба за майбутнє.

Луганськ — Львів. 1360 км розчарування

Люблю Львів. Гарне місто. За перший рік свого перебування тут, відчув, що воно мене прийняло. Живуть тут різні люди, хоча в більшості милі. Львів — багатонаціональне місто, тож важко оцінити загальне враження. Думаю, що найголовніше, щоб людина була добра — так починає свою історію Денис К., ще один мешканець Луганська, який мусив виїхати до Львова для захисту родини. Просто мусили, бо ніколи не приховували свого відношення до конфлікту: сам часто ходив з родиною до пам'ятника Т. Шевченка, дочка відвідувала українську школу.

Коли до нас почали підходити незнайомі люди й викрикувати: — Ну, і що? За що нас твоя Україна вбиває? Фашист! Найбільш боявся за дітей, тому відразу вирішили, що мусимо виїхати, — говорить Денис К. Зараз він не підтримує контактів зі знайомими звідти. Вважає, що немає чим перед ними похвалитись. Всі лишились ошуканими. Навіть більше, він тепер для них зрадник.

Хоча не мали у Львові знайомих, допомогла їм жінка, з якою сконтактувались у Фейсбуці. Пообіцяла допомогти знайти їм житло. Проте кошмарний сон продовжувався. — Ніхто не хотів здавати нам помешкання, бо приїхали з Луганська. Вдалося лише завдяки тій жінці зі Львова, яка поручилась за нас. Всім говорила, що ми її родичі, і квартира знайшлась. Але вона була такою жахливою! Перед нами там жили якісь алкоголіки з собаками. Все виглядало, як у фільмах жахів. Не хочу того навіть згадувати. Було ще кілька умов: діти на подвір'ї мусили розмовляти тільки українською, а всім іншим говорили, що приїхали з Криму.

Родина Дениса мала у Львові всього по трохи. Був час, коли справді були готові "лізти у петлю". Коли виявилось, що 2 місяці закінчуються, а вони лишились в "шортах і тапках". Дочка мусила йти в школу. Було дуже важко з працею — ледве заробляли на їжу та житло. А тут ще й школа. Взагалі думали, що все-таки дочка не піде. А допомоги від влади так і не було. Тож допомогли звичайні люди: хтось дав рюкзак для школи, хтось кросівки, хтось куртку. Також дочка не могла розпочати заняття в музичній школі, бо не мали при собі потрібних документів. Їм сказали зачекати рік, може ще повернуться до того часу. — Було важко, але ми впорались, піднялись з колін на скільки могли.

Здається, що немає меж людському терпінню. В Луганську — мусять жити і ненавидіти Україну, у Львові — жити, щоб вижити. І ніхто не питає, що ж ці люди хочуть насправді. — Не жилось нам погано. Працювали на 2 роботах, 10 років будували будинок, в якому навіть вдалося півроку пожити. А решта — все як в інших. Раділи життям, виховували дітей. Радість, любов і ненависть. Взагалі, як у вас. Я маю на увазі тих, які не отримали "поважного" статусу внутрішнього переселенця.

"Ми лише заручники ситуації"

Зараз державна система повністю мобілізована для потреб війни та не має часу на жертв наявної ситуації. А суспільство на разі ніяк не реагує. Все тому, що актуальнішим питанням є забезпечення армії, яка впродовж багатьох років служила створенню нових корупційних схем, а не захисту державних кордонів. Люди, які й без того мають упередження стосовно України, переборюють свої страхи і їдуть на Захід, очікуючи на допомогу. Але в результаті розуміють — кожен має власні проблеми, і ніхто крім них самих їм не допоможе.

Важко повірити, що така ситуація складається в самому центрі Європи. І ускладнює її те, що нічого не можна змінити одразу. Мусимо просто пам'ятати, що всі ми люди, що не можна ігнорувати ситуації, де порушуються першочергові права людей. Найпростіше — допомагати тим нещасним людям. Чому нещасним? Бо ніхто їх не питав, що вони хочуть від життя. Бо ніхто б не хотів побачити і пережити те, що бачили і пережили вони.

* Імена вигадані для забезпечення анонімності та безпеки переселенців

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Пам'яті Степана Пушика
Прикарпатський університет імені В. Стефаника. Перший курс. Розгублена студентка з великими мріями. Навколо метушилося безліч людей. Почалися пари. Одним з викладачів став Степан Пушик. Суперечливий, злилася на його насмішкуваті закиди, що не знаю повстанських пісень. Але завжди розуміла велич людини, яка переді мною. Час — надмінний, смерть — крадійка. Легенди — вічні, як і пам'ять.
Читати більше