"Я НА СТОРОЖІ КОЛО ЇХ ПОСТАВЛЮ СЛОВО": ШЕВЧЕНКО ТА ЙОГО МОВА

«Я НА СТОРОЖІ КОЛО ЇХ ПОСТАВЛЮ СЛОВО»

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.

                                                                  Т. Шевченко

Ми ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимем, - і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду.

                                                                П. Куліш

Что такое Шевченко? Одно из двух. Или надо смотреть на него как на курьезную игру природы, нечто вроде безрукого художника или акробата с одной ногою, нечто вроде редкостного допотопного экспоната в археологическом музее. Или надо смотреть на него как на яркий симптом национально-культурной жизнеспособности украинства, и тогда надо открыть пошире глаза и хорошо всмотреться в выводы, которые отсюда проистекают.

                                                          З. Жаботинський

Написане про Шевченка за обсягом перевищує написане ним самим, мабуть, у тисячі разів! Чого тільки нема в цій неосяжній шевченкіані: ґрунтовні наукові монографії – й наївні дитячі віршики; захоплені панегірики – й брутальні, присмачені «чорнухою» прокльони… У кількох абзацах тексту майже неможливо сказати щось принципово нове про Кобзаря, але тим більш неможливо оминути його постать в розважаннях про долю нашого слова – адже в ролі деміурга українського світу він, безперечно, не має конкурентів.

Стереотипи заводять… Як часто, приміром, портрети та скульптури зображують Шевченка сивим дідусем – а він пішов із життя у віці лише 47 років! «Символ української державності», сам Тарас Григорович ніколи на цю тему не висловлювався (інша річ, що різні чинники – від жандармів «ІІІ-го відділку» до сучасних націоналістів – приписували йому такі думки), а свою Україну фактично ототожнював із Наддніпрянщиною. Жорстокість покарання поета, зазвичай пояснювана національними чи «революційно-демократичними» мотивами його творчості, мала насправді більш «приземлену» причину – імператор не зміг пробачити образливі висловлювання про свою матір у поемі «Сон».

Образ Кобзаря оточений суцільною хмарою загадок. Загадка його викупу з неволі: ледве не ціла мистецька еліта імперії несподівано перейнялася долею юного кріпака, який на той час щонайбільше «подавав надії»… Загадка його самотності: добре вміючи завойовувати симпатії прекрасної статі, й то не лише творчими здобутками, митець послідовно терпів фіаско у всіх спробах улаштувати своє особисте життя… Загадка його поезії: дивовижно просту, нераз неправильну метрику Шевченкових віршів та поем нікому не вдалося наслідувати бодай із десятою часткою Шевченкової геніальності…

Але найбільша, найважливіша для наших пошуків загадка Шевченка – його українська мова*! Пригадаймо: майбутній поет полишив рідний край у віці 14 років, після чого відвідував його лише наїздами, сумарна тривалість яких не перевищила 2 років і 10 місяців. Додаймо сюди періодичні спілкування з земляками у Петербурзі, натомість «відмінусуймо» повну відсутність доступних представникам сучасної діаспори україномовних порталів, сайтів, телепередач, підручників та словників тощо. Зрештою, наш «класик» не мав філологічної освіти; майже весь його мовний запас був засвоєний у ході побутового спілкування «на слух», читання Котляревського та вкрай небагатьох інших українських авторів, виданих на той час.

Водночас російською мовою, яка оточувала Шевченка протягом більшої частини його життя, він володів досконало, говорив без акценту (якого «великий русский писатель» М. Гоголь так і не спромігся позбутися), писав нею повісті, поезії й навіть вів особистий «Дневник». Загалом у писаній спадщині найбільшого поета України дві третини, а з урахуванням листування – навіть три чверті становлять саме російськомовні твори. Свою прижиттєву популярність автор «Кобзаря» здобув насамперед серед російського суспільства, представники якого неодноразово витягали митця зі скрутних обставин та розмаїтих життєвих криз**… Тож як людина з такою біографією могла виносити в собі цілий рідномовний поетичний космос??? Адже лише тієї україномовної чверті написаного вистачило, аби зробити Шевченка Пророком і Генієм своєї нації, натомість численні тексти російською ми згадуємо лише через те, що вони вийшли з-під пера нашого Генія, а не через притаманні їм доволі посередні літературні достоїнства.  

«Я пригадав собі, - зауважував з цього приводу З. Жаботинський, - що Шевченко писав щось таке й російською. Літератори з газети «Киевлянин» убачають в цьому його велику заслугу й соромлять теперішніх мазепинців: дивіться, він не так як ви, він «не цурався загальноросійської мови»! Припустимо: проте дивним чином «загальноросійська» мова цуралася українського поета й не склалося в нього нічого путящого тією мовою» (виділення моє – В.).

Власні Шевченкові пояснення з приводу його мовної постави знаходимо в передмові до «Кобзаря», датованій 8 березня 1847-го, але лише на поч. ХХ ст. знайденій в поліційному архіві. З цієї плутаної записки ми дізнаємося, що на Шевченка справив враження стрімкий розріст національних літератур слов’янських народів. Він згадує Караджича й Шафарика (останньому присвячено поему «Єретик»), котрий першим серед світової слави науковців обстояв ідею мовного та національного суверенітету українства***. З болем зазначає негативний вплив «Енеїди» на формування національного іміджу; Гоголеві й Сковороді закидає піддатливість до російськомовних впливів, а Гулакові-Артемовському та Квітці-Основ'яненку – недостатнє володіння рідною мовою. Зрештою, очевидним впливом ідеології романтизму позначені згадування Шевченком народних дум та пісень, протиставлення «народного і великого» поета Р. Бернса англомовному аристократові В. Скотту та сприйняття міст (будь-то український Ніжин чи шотландський Единбург), як чужорідних та чужомовних утворень у національному тілі…

Але в тому й полягає загадковість та невідпорна принадність генія, що його неможливо «розкласти по поличках» впливів, течій, тенденцій! Перетоплені в горнилі неповторного світобачення творчої особистості, добре знані впливи й тенденції утворюють сплав із абсолютно новими та несподіваними якостями… Шевченків «Кобзар», ця правдива «Книга Буття» українського народу є одним  із найяскравіших тому прикладів. Шевченка нераз порівнюють із найбільшими геніями інших національних літератур – Пушкіним, Міцкевичем, Руставелі, Сервантесом тощо. Але, погодьмося, дивно звучить питання про те, чи існувала б російська література без Пушкіна чи, приміром, іспанська без Сервантеса. У випадку з Шевченком ствердна відповідь на схоже питання зовсім не є такою ж очевидною.

За висловом Чернишевського, після Шевченка українська література перестає потребувати чиєїсь «поблажливої уваги». Поява Кобзаря остаточно зняла з порядку денного питання про самобутність української літератури, а відтак – і мови, якою ця література послугується, й нації, яка цією мовою говорить, і країни, яку ця нація замешкує. На жаль, питання про подальше земне буття українства, яке так боліло Шевченка, навіть його титанічний геній зняти не спромігся. «Шлях Кобзаря», себто лінія на утвердження й розбудову мови та нації аж ніяк не перекреслив «шлях Гоголя», чий непересічний геній, навпаки, демонстрував можливість, ба навіть принадність асиміляції українства. Причому на користь того другого шляху промовляли потужні позалітературні чинники, а не самий лише геній Гоголя.

«Можна викинути – писав З. Жаботинський – усі демократичні нотки з його творів (що цензура довший час і робила) – а Шевченко залишиться тим, чим його створила природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству ухилитися від шляху національного ренесансу» (виділення моє – В.). Так, після Шевченка український проект вже розвивався неперервно – але далі в гострій конкуренції з іншими національними проектами, насаджуваними та плеканими на тому ж етнічному матеріалі. Далеко не завжди й не на всіх ділянках ця конкуренція була успішною для українства…

* Говорячи про мову Шевченка, мусимо визнати, що відомий нам текст «Кобзаря» був ґрунтовно відредагований П. Кулішем – зокрема й на предмет прибирання звідти «зайвих» русизмів...

** Для російських сучасників Шевченко був символом тих народних талантів, яким кріпацтво заступало шлях до самореалізації та визнання; «мужицька мова» радше підкреслювала драматизм цього образу, ніж сприймалася як національна ознака. Так, у відомому вірші Некрасова «На смерть Шевченко» зв'язок ліричного героя з українством не згаданий жодним словом – він тут є одним із «русских людей», «русской земли человек замечательный» тощо.

*** Словак П. Й. Шафарик писав свої твори німецькою та чеською мовами, що взайве доводить: сучасні межі між слов’янськими народами та їхніми мовами є творінням відносно недавніх часів, плинних обставин, а нераз і суб’єктивного вибору, який в окремі моменти буквально що «висів на волосинці».