Роксолана Жаркова – молода львівська літературознавиця і письменниця, літературна критикиня і поетка, есеїстка і, віднедавна, блогерка, дослідниця стихійності жіночого письма, любителька вживання фемінітивів. Авторка поетичної збірки «СлухаТИ – море» (2015), учасниця і переможниця численних мистецьких проектів і конкурсів. Виступала на «Львівському радіо» й на київському радіо «Культура», була гостею програми «Доброго ранку, Львове!» на львівському ТБ. А декілька поетичних фото-кліпів на тексти письменниці можна переглянути на YouTube.
З Роксоланою говоримо про творчість, любов і світ...
Роксолано, скажи, а в дитинстві ти думала про те, ким би хотіла бути, про свій можливий майбутній фах?
Так, звичайно. Думала часто, як усі діти. І фантазувала про те, що робитиму, яку професію оберу. Одна з перших мрій – стати художницею-модельєркою. Любила розглядати в журналах фото стильно одягнених жінок. Бачила, як шиє мама. Трохи шила сама, хоча не дуже вправно. В шкільні роки я багато малювала. Найбільше – звірят і казкових персонажів. Тому виникла ідея підрости і стати ілюстраторкою дитячих книг. А ще: журналісткою, радіоведучою, дикторкою новин, вчителькою мов… Були ще мрії про наукову лабораторію, де я могла б проводити досліди на рослинах…
А ти пам’ятаєш свою першу спробу пера? Як це було?
Це було одного затишного листопадового вечора. Цікаво вийшло: сіла малювати, а написала вірша. Ніхто спочатку не повірив, що його написала я. Навіть мама. Мені тоді було 11. Я захопилася поезією Сосюри. Мені був близький його стиль письма… Так вийшло, що дитячих текстів у мене дуже мало. Може, декілька. Одразу почала писати про недитячі переживання. Поетично міркувала про людське життя і те, що є у ньому. Я швидко подорослішала у своїх текстах…
Як ти зрозуміла, що література – це і є твоє покликання? Що порадиш тим, хто ще не знайшов своєї дороги?
Напевно, я це не зрозуміла, а радше відчула. Шкільні уроки літератури завжди чекала з особливим тремтінням серця. Читала всі рекомендовані твори, описувала свої враження від книг. Мені пощастило, у мене були хороші вчителі, які завжди могли дати пораду, підтримати, які надихали на саморозвиток і самовдосконалення. Спочатку хотіла вступати на факультет журналістики. Бо впродовж багатьох років була активною дописувачкою місцевих газет, публікувала свої вірші, статті, замітки і репортажі про шкільні події. Але в 11 класі я усвідомила, що прагну глибше вивчати мову, її функції, її структуру, що хочу бачити, як виникає художній текст, як він розвивається і прямує до свого читача, як текст стає твором літератури, книгою. Вступ на філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка визначив мою траєкторію. Філологія – це той компас, який провадить мене у житті. Це не тільки любов до слова, це любов словами й у словах… Мені здається, що пошук своєї дороги неможливий без «прислухання» до внутрішнього магніту, який вкладений Богом у кожному з нас. Знайти себе – це притягнутися-притулитися-прирости до чогось всією душею. І це магнітне поле треба намагатися зберегти між собою й тим, чим займаєшся…
Як вважаєш, письменницька діяльність, це ремесло чи творчість?
Це добре поєднання ремесла, коли ти щоденно працюєш над своїм словом, обточуючи його тонким різцем своєї думки, і творчого натхнення, коли ти намагаєшся відчути зв’язок земного різця-інструмента у своїй руці з божественною волею. Бо писати можна і без особливого натхнення, але тоді це матиме вигляд побутової записки, киненої мимохідь смс-ки, ділової заяви чи робочого звіту. Писати можна і без особливих знань чи вмінь – так, як відчуваєш, як підказує внутрішній голос… Але це краще, ніж коли ти закінчуєш черговий курс письменницької майстерності (таких зараз – сила-силенна), виклав трохи грошей, прослухав море лекцій про те, що і як писати, але пишеш текст за чужими формулами, послуговуючись чужими фразами, чужим олівцем чи маркером. Нині література, як і будь-яка інша галузь, комерціалізована. Це теж бізнес. А книги – товар. Тому написати бестселер – це забезпечити собі і славу, і добробут, себто матеріальну незалежність. Навчитися добре писати можна: будувати синтаксично правильні речення, користуватися лексичним і фразеологічним багатством мови, розставляти коми-крапки. Це так, як навчити дитину ходити – робити кроки правою і лівою. Це рух, пересування. Але якщо ти не вмієш дихати, то вміння ходити тут не допоможе, чи не так? Треба вміти дихати словом – цього не вчать, це природжене, це глибинне…
Роксолано, які мотиви твоєї творчості, чи ставиш ти собі питання: «для чого»?
Так, завжди. І бачу, що сама не знаю відповідей… Ось, наприклад, з приготуванням їжі якось простіше. Люди готують щось смачненьке, проводять годинами на кухні, обмінюються досвідом, пробують якісь нові рецепти випічки чи консервації. А все тому, що попросту ними спочатку керував голод. А потім вони захотіли почастувати й інших смаколиками зі свого столу. Думаю, у людей творчих теж щось схоже: внутрішній голод вражень та емоцій скеровує їх до себе-слухання й себе-писання. Це письмо втамовує їх голод і дозволяє поділитися собою з тими, хто поряд, з тими, яким теж це потрібно, теж це важливо… я пишу, бо хочу ділитися почутим, побаченим і відчутим з іншими. А вони – діляться зі мною чимось своїм навзаєм. Тому, ми ділимося, все-таки залишаючись цілими, ми доповнюємо когось, а хтось – нас. І це фантастично!
Ти брала участь в різноманітних літературних конкурсах, неодноразово займала перші місця, можна сказати, що у Львові ти досить відома авторка. Чи маєш зворотній зв'язок зі своїми читачами?
Так, у мене немалий досвід участі у різних конкурсах, фестивалях, літературниках, поетичних читаннях, завдяки цьому в моєму житті з’явилися нові приятелі, з якими ми спілкуємося, обмінюємося творчими новинами. Вірю у схожість наших внутрішніх магнітів, у силу полюсів притягання. А ще участь у конкурсах додала мені витримки і творчого неспокою, адже надихають не тільки перемоги, а й поразки... З перемогою все просто: радість, окриленість здобутком. З поразкою – все складніше: самоаналіз і пошук сил рухатися вперед. Люди не можуть бути увесь час переможцями, тоді цей титул швидко зношується…
Львів – це місто моєї студентської юності. У мене тут чимало дорогих і рідних людей. Саме вони були і є моїми першими читачами. Коли з’являються нові – це добре. І коли після якихось конкурсів чи виступів хтось каже «Мені подобається те, як ви пишете», то я радію не тому, що у мене з’явився ще один читач чи шанувальник, я радію, бо між нашими внутрішніми магнітами є притягання…
Хто твоя аудиторія, для кого ти пишеш?
Аудиторія – це надто голосно звучить. Аудиторія, в моєму уявленні, це велика зала, а я ніколи не прагнула збирати зали, майданчики. Це не для мене. Я люблю камерність, затишне спілкування з тими, кому близьке те, що я роблю. Не приховую, мені подобається виступати перед людьми, читати їм те, що я написала. Але не думаю, що з поезії варто робити постановочне шоу. Тоді творчість може перетворитися на продуманий піар чи виборчу кампанію. Для мене творчість – надто інтимний процес, особистий простір. Пишу передусім для себе, бо не можу не писати. А якщо це торкає когось, якщо хтось співпереживає зі мною – це означає, що я не сама, що Світ відповідає на моє письмо…
Роксолано, у тебе дуже романтичні прозові твори та вірші. Ти часто закохуєшся?
Увесь час знаходжуся у стані закоханості. У Світ. У те, що навколо. У тих, що поруч. У те, що роблю. Щодо почуттів, якими переповнюються мої тексти, то ці почуття не завжди усміхнені чи сонячні, часто вони засмучені чи дощові. Але все одно вони мене супроводжують.
Як творяться твої сюжети? Звідки черпаєш натхнення?
Мої сюжети підказані життям, всією його складністю і водночас простотою. Все, що навколо нас – сюжети. Лишається їх озвучити, надати їм форми. А натхнення, воно завжди зі мною!
«Ні дня без рядка» – це про тебе? А чи був у твоєму житті період, коли ти перестала писати?
Пишу майже щодня. У маршрутці, по дорозі на роботу. У перервах. Під час обіду чи вечері. Відкрито і крадькома. Повільно і швидко. І завжди – спонтанно. Дякувати Богові, затяжних періодів «не-письма» у мене не було. Були паузи на кілька днів чи тижнів, такий собі «тайм-аут». Мабуть, щоби по тому взяти рестарт, щоб оновити свої думки і відчуття, щоб заново смакувати письмом…
Ми всі стараємося когось наслідувати, кимось захоплюємося. Ким захоплюєшся ти?
Захоплююся людьми, які мають більше чогось такого, що для мене важливезне... Не можливостей, чи грошей. А, наприклад, витривалості, сміливості, самовідданості, мають добрий тайм-менеджмент, вироблену чітку мотивацію, хорошу фізичну підготовку. Захоплюються людьми, які легко долають свій страх, упевнено досягають вершини, попри усі труднощі. Захоплююся людьми, які самі себе створили. Вони не витрачали море часу, щоб себе знайти, а одразу взялися себе створювати, часто з нуля, не маючи надійного стартового капіталу. Поважаю людей, які діють за принципом Станіслава Єжи Леца – «Не показуй пальцем – покажи собою!».
Чи є у тебе секрети вдосконалення письменницької майстерності? Якщо так, поділися ними, будь ласка.
Знаєш, про майстерність хай говорять майстри. А я поки ще відчуваю себе ученицею. У мене, на щастя, є в кого повчитися, як треба писати і як треба жити. Є геніальні автори. Є неймовірно чуйні і душевні люди. І коли це поєднується воєдино – тоді це справді майстерність. Як писала моя улюблена Ліна Костенко, «при майстрах якось легше. Вони – як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота»…
Тягнутися рукою і серцем до висоти – у цьому, думаю, основний секрет…
Чим, окрім письменництва, ти ще займаєшся? Що тобі подобається?
Окрім того, що я – авторка, я ще й читачка. Змалку затята й невиліковна букловерка (як це нині модно говорити) чи бібліофілка. Ділюся з іншими своїми книжковими враженнями на інтернет-сайтах «Буквоїд», «Читай.UA», на сторінках першого українського інформаційного ресурсу про видання для дітей та юнацтва «BaraBooka. Простір української дитячої книги». Займаюся науковою діяльністю, досліджую теорію і практику жіночого письма, гендерні студії, проблематику літературної освіти, соціокультурні аспекти читання, дитячу літературу.
До друку готується твоя вже друга книга, цього разу – прозова, під назвою «Він пахне тобою». Розкажи, як вона писалася.
Пишу здебільшого вірші. Проза пишеться мало. Просто іноді моїм словам тісно у поетичному рядку, їм треба ширшої території. Тоді й народжуються фрагментарні замальовки, нариси, емоційні образки… Не сприймала серйозно своєї прози, хоча неодноразово тексти були надруковані у популярних львівських журналах і газетах, навіть отримувала невеличкі гонорари. Ключовий момент у моїй творчості – минулорічна перемога у Всеукраїнському конкурсі рукописів прози на кращу книгу року «Крилатий Лев» (Львів, 2016), я мала приємність стати лауреаткою ІІІ премії. Дуже вагомою для мене була висока оцінка журі мого прозового доробку. Це заохотило до подальшої праці, ревізії давно написаних текстів. Книга новел і напівновел «Він пахне тобою» готується до друку. Це досить клопіткий і тривалий процес. Тексти, які ввійшли до цієї збірки, писалися упродовж десяти років…
Про що ці новели і напівновели?
Про нас. Про людей, які щоденно борються зі собою ж, зі зовнішніми і внутрішніми бар’єрами, зі своїми комплексами й фобіями, зі стереотипами, зі своєю долею. Яким для щастя треба небагато. Трохи неба і любові.
Розкажи про свій індивідуальний авторський стиль. Це, взагалі, важливо для письменника – мати власний стиль?Стиль – то щось таке, що відрізняє одного автора від іншого. Це коли береш в руки книгу і вже відчуваєш: це – Маркес, а оце – Бредбері, а це – Леся Українка… Мій стиль – «живе» в тому, що я пишу і в тому, як я це пишу. А пишу я завжди стихійно, в моменти хвилюючих духовних кульмінацій. Захоплююся, коли все щиро, по-справжньому, напружено, емоційно і кульмінаційно. Таке люблю читати. Так намагаюся писати.
На твій погляд, що письменника відрізняє від інших людей?
Нічого не відрізняє. Може поїсти фастфуду і поспати на кілька годин довше. Може уважно спостерігати, зовсім мовчати чи надмірно говорити, рахувати гроші, купити на останні гарну книжку, зайти в бібліотеку чи в книжковий магазин вранці і вийти за хвилин десять до закриття. Письменник може бути трохи знервованим, невиспаним, втомленим, заклопотаним, заплаканим чи смішним. Письменник може бути всяким і робити все, як всі. Єдине, що дається йому важко, болісно чи смертельно – не писати.
Роксолано, творчість допомагає тобі переживати труднощі у житті?
Так, творчість – це те, що рятує мене, навіть від себе самої. Письмо дозволяє мені відчувати свободу слів. Взагалі, будь-яка творчість – це спосіб любити цей світ, любити всупереч і завдяки…
Коротко ПРО:
улюблені фільми: З французьким шармом Софі Марсо
улюблена музика: Лара Фабіан, Стінг, Zaz, Imany, Океан Ельзи, The Hardkiss
улюблені автор(к)и: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Маргеріт Дюрас, Ельфріде Єлінек, Паоло Джордано, Юстейн Гордер
улюблений відпочинок: Серед книг, або серед квітів і трав
улюблена цитата: «Натуру тяжко одмінити» (Леся Українка)
Розмову вела Яна Ємченко.
Фото з особистого архіву Р. Жаркової.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
