ШЛЮБНІ МЕШТИ*

Дощ періщив за вікном, здавалося, що він ніколи не закінчиться. Потужні, сильні краплі начебто з відчаю гупали в шибку. «Відчайдушний дощ», - подумав Северин. Він сидів за столом, підперши підборіддя рукою, і всі його помисли були звернені у минуле. Згадувалися переважно сумні сторінки книжки його життя.  Мріяв у молодечі роки,- стане відомим скульптором,  створить видатні мистецькі витвори…

            Хоча здібностями і навіть талантом не був обділений, проте популярності у широких колах  здобути не вдалося. Правда, створив за багато років один – єдиний цикл робіт – «Українські жінки». Довести ж до повного ладу ці скульптури не зумів… Знайшов розраду для себе у праці педагога. Вервечку літ працював спочатку викладачем, потім старшим викладачем в одному з університетів. Проводив практичні заняття із студенством, навчаючи їх секретам скульптурної справи. Вкладав увесь запал душі у кожну зустріч з майбутніми архітекторами, скульпторами, дизайнерами.

Северин, то направду   унікальний бібліофіл, як на день нинішній, так, так, саме бібліофіл, не бібліоман. Значну суму коштів щомісяця витрачав на книжки і альбоми по мистецтву. Книжками було заповнене усеньке помешкання.  І, що найважливіше, більшість з придбань, котрі з любов’ю були розставлені на полицях, він читав…

                   Сім’ї створити не вдалося, хоча прагнув до цього, і в роки молодості, та й дотепер. Нещодавно стукнуло 65… «Мабуть уже запізно…», - зблиснула гадка і він сумовито зітхнув. Спогади напливали, один випереджував другий, нібито у ретроспективному фільмі. Перед очима проходили дівчата, жінки, в яких закохувався в різні роки. Задивлявся переважно на найвродливіших, адже тонка мистецька натура, а вони, аж ніяк не помічали ці палкі погляди. Було, правди ніде діти, кілька випадків, коли симпатизуючі  дівчата, подавали чисто дівочі сигнали очима, що ось: «Я тебе Северине вподобала, придивись і ти до мене…». Але він на ці сигнали не реагував. Глибоко набрав повітря в груди, видихнув…  «Може, треба було тоді інакше себе повести? Хто зна… Та що там, минуле не зміниш», - спомини шарпали, ранили єство Северина.

Дощ як несподівано почався, так і скінчився. Надворі розпогодилося. Він ніби прокинувся від тяжких помислів. Усміхнувся, прийшла рятівна думка: "Живу ж у найкращому місті на Землі, у Львові…". Мріяв про це з часів далекого дитинства. Ще один привід не сумувати, - не доведеться купувати нові осінні черевики. Адже є, ретельно заховані, шлюбні, якими так і не скористався за призначенням. Нічого, зате тепер знадобляться….  Нехай і не модні, але надійні, добре пошиті, і колір темно бордовий, був йому завше до вподоби. "Невдовзі повернуся до улюбленої праці, буду крокувати вулицями давньої галицької столиці, кожного разу як вперше… Чекають нові знайомства з майбутніми творцями, та й треба зізнатися, було в житті чимало і радісних, світлих днів і подій. Тому, не все так і погано, а життя, яке б не було, продовжується….", - ще раз усміхнувся Северин, і встав із – за столу.

Андрій Будкевич (Буткевич).

*«УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА», 17.02. 2021 року.

На фото: картина Оксани Свіжак (Київ) "ВІЧНІСТЬ".