Є речі, покликані бути красивими. Це зазвичай
витвори мистецтва, які хочеться споглядати, тішитися побаченим, повертатися поглядом знову й знову. Є речі іншого ґатунку, навіть не речі, — нагадування про той чи інший факт. Ми визнаємо і їх право на існування, і їх значимість для себе. Але не більше. А є речі, здатні перевернути свідомість раз і назавжди. Донині у багатьох українців побутує усталена думка про вітчизняний кінематограф. Хто не кривився при фразі "українське кіно"? Напевно, хоча б один раз щось отаке гиденьке відчув кожен поціновувач кіномистецтва.
До "Поводиря". Напевно, дещо пафосно зараз прозвучить те, що слід-таки сказати. Бо подібного відчуття, коли говорить серце, а словам годі й братися, не було донині. Фільм
київського режисера Олеся Саніна покликаний не для простого споглядання. І не для нагадування. Перш за все він покликаний ламати стереотипні уявлення українців про рідне, але "біднувате" мистецтво. Якось так.
Цікаво, що фільм подається критиками і поціновувачами не інакше, як простенька розповідь про історичну правду. Кожен з нас хоча б кілька разів у житті чув подібну історію. Талановитий сліпець і маленький поводир, який є серцем і очима сліпця. Така собі класика жанру, незаковиристий сюжет. Це якщо приймати на віру. Але зовсім протилежні почуття огортають при виході з кінотеатру. Бо український кінематограф таки ожив. У цьому вишукано поставленому кадрі болю українського народу. Інакше сказати не можна.
Про нього говорять: "
фільм, що слід подивитися кожному українцю". Перш за все, радила би переглянути скептикам, що дуже хочуть заперечити цю тезу. Для експерименту. Бо до відвідин кінотеатру і сама була налаштована доволі скептично. Джамала? Ще й не дивина! Фільм, що створювався добрий десяток років? От-от, зараз переконаємось, що справжні шедеври далекі від марочного вина, якому конче необхідна витримка!
…А потім оце приголомшене, скупе: "Ох!" На кілька годин поспіль. Та на часі вже відійти від ліричних дифірамбів і розповісти про саму картину. Що воно за культова річ, яка заслуговує подібні овації?
"Поводир" тяжкий. Тяжкий настільки, наскільки може бути емоційно тяжкою гірка правда. Але він справжній. Настільки, що навіть сам режисер зізнається про нещодавній острах, аби прем'єра фільму не стала його кінцем. Ми бачимо реальні ілюстрації того, про що ніби й знали раніше. Але талант, з яким оце все показано, вражає.
Період тяжких 1930 років. Фільм починається з констатації нелегкої долі кобзарів, які у часи тоталітаризму часто й густо зникали безвісти або підлягали знищенню тодішньою владою. У другій частині постають картини жорстокої, нелюдської заготівлі зерна. Кожен українець тепер знає про ці злочинні факти поводження радянської влади з нашим народом. Але одна справа знати і йняти на віру, а інша — бачити.
Жорстокий розстріл радянськими військами музикантів, свідком якого стає десятирічний хлопчик-поводир. Це страшна правда як на те, щоб показувати. Але той, хто побачить, уже надовго, а може, і назавжди запам'ятає прізвище "Санін". Він того вартий. Робота його варта. Душа, вкладена в роботу. І ніяк не менше.
Головну роль зіграв маленький громадянин США. До речі, навіть це викликало такий собі скепсис перед переглядом: "Хіба у нас мало своїх десятирічних хлопчиків?!" Але потім, під час перегляду, таки доводиться визнати: такий хлопчик і справді один. Настільки професійна гра дитини видається чимось нереальним. Але з огляду на біографію маленького актора, з'являється думка, що то не зовсім і гра. Закрадається розуміння, що у Антона Святослава Гріна це генетична пам'ять.
І подібне твердження не далеке від істини. Бо головна роль, за міркуваннями Олеся Саніна, повинна була дістатися маленькому правнуку українського дисидента. Так зіграти роль неможливо. Подібні ролі проживаються. Хто не вірить — переконайтесь.
Ще один важливий нюанс, про який варто згадати: "Поводир" створювався настільки за Станіславським, що принцип життєвої правди тут присутній навіть у елементарній відсутності комп'ютерної графіки. Тим, що для зйомок відновлено навіть техніку тих часів, повага до творця фільму зростає в рази. І глядач змушений визнати: кожна хвилина, здавалося б, невиправдано витрачена при зйомках, себе виправдала. Як і виправдали усі десять років, покладені на створення картини.
Є речі, покликані бути такими, щоб тішити погляд. А є от такі, що їх місія
перевертати і навіть повертати свідомість. Саме в цю хвилину, проглядаючи вищенаписане, згадала підступну думку перед ознайомленням з "Поводирем". І подумки всміхаюся подібній підозрілості. Думалося, що річ, яка назбирала вже тонни схвальних відгуків і од у пресі, просто зобов'язана мати якийсь ґандж. За класикою жанру. Можна сказати й більше: дивилася стрічку з усією прискіпливістю скептично налаштованого глядача.
Ґандж у картини лише один: він надто реальний. Настільки правдоподібний, що мороз по шкірі. Якщо, звісно, це можна вважати недоліком. Але одне зрозуміло без зайвих суперечок: "Поводир" — неоціненний набуток української культури. Фільм, покликаний відродити віру в українське кіномистецтво. Фільм, який просто зобов'язаний стати першим у великій кількості майбутніх українських шедеврів.
Сам Олесь Санін, коли говорить про
українське кіно, не приховує роздратування. Напевно, тому йому і вдалося зробити те, що зробив. Тільки людина, яка хоче заперечити тезу про "низькосортне" українське кіно, здатна це заперечити так, як режисер "Поводиря". Однією стрічкою повернути віру кожного у цілу мистецьку галузь! Навіть виключно цей факт може бути причиною поцікавитися фільмом тому, хто донині зміг оминути його увагою.
А тоді й слова зайві. Тим більш отакі плутані, коли мова поступається захопленню. Українське кіно є. Воно буде. Гірко навіть подумати, що після такого початку не з'явиться добра традиція створювати в Україні якісний кінопродукт. Чомусь здається, що така традиція тепер просто необхідна. А нам, громадянам молодої, щойно народженої нової України, варто пам'ятати, що національна гідність перш за все — підтримка рідного мистецтва. Бо воно того варте. Віднині — варте.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
