"Народний Малахій" Тараса Мазура як проекція минулого на сучасність

Міжнародний день театру. Чудове свято, коли підводять проміжні підсумки, згадують творчі здобутки, загадують, схрестивши пальці, плани на майбутнє. Лунають вітальні слова, роздають нагороди. Так було і у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі ім. М.К. Садовського. Лише з однією, але суттєвою поправкою, перед всіма урочистостями театр порадував прем’єрою. Ні, не так, а Прем’єрою.

Вінниця побачила виставу "Народний Малахій" за однойменною п’єсою, ніби принесеного в сакральну жертву черговій річниці чергового безжального російського бунту, Миколи Куліша. Всім його метанням між "трьох сосен соціалізму з українським обличчям" було покладено край в густому сосняку Сандормоху пострілом в потилицю від підручних капітана Матвєєва.

Ставити Миколу Куліша ще потрібно наважитися. Найлегшим варіантом було б розважити глядача легковажною комедією веселунів французів чи італійців, але вінничан пригостили вишуканою театральною "стравою" під назвою "Народний Малахій".

 

Режисер Тарас Мазур творчо підійшов до спадщини видатного драматурга. Сюжет він зберіг, але знайшов такі ходи, які дозволяють дивитися виставу на одному диханні. З перших секунд немов задаєшся питанням: "А що ж буде далі?" І це при тому, що розвиток подій "Малахія" не є секретом. Актори другого плану своєю грою починають затягувати глядача в інтригу постановки.

Ті, хто знають стиль Тараса Мазура, починають бачити його "хуліганські фішки". Патріархальність глухого українського містечка сумна й водночас щемливо рідна з нотками гіркого гумору й дошкульної сатири. Кумедно було слухати жіночий спів багатоголоссям із неочікуваним хвацьким фіналом. І тут з’являється він, Малахій…

Валерій Прусс, цей підсвічений зсередини божевільними ідеями Малахій, захопив увагу від самої першої секунди появи на сцені. Скуйовджений, незграбний і цілеспрямований, він прагне в "голубую даль". Дивиться в зал блаженним поглядом і щиро хоче "реформувати людину", дещо зверхньо дивлячись на сусідів, кума і власну рідню. Він зчищає їх зі свого життя, як гній з чобіт. З розумінням того, що гній же штука корисна, але тягнути його за собою в "голубую даль" не варіант. Цілі ж значно вищі.

Чим далі, тим більше Малахій заплутується в своїх "соснах" і зрештою потрапляє до божевільні, переживши при цьому гірке приниження від шахраюватої публіки постреволюційного міста. Він рветься до "гегемона", але робітничому класу далекі сентенції про "далі". Його цікавлять речі насущні й приземлені. Ці настрої робітників, їхню дрімучість гостро показав Тарас Мазур. Не знаємо, може це і відштовхуватиме від вистави певну категорію романтиків. Але зображений на сцені люмпанізований гегемон в театр точно не піде. А жаль…

Загалом в цій виставі режисер показав себе майстром деталі. У нього всі на своєму місці – бандерша, санітарка й лікар, пацієнти божевільні, кум, музиканти в глибині сцени. А роль Любочки виведена дуже тонко. Дівчина-хуліганка, у виконанні Ольги Буги, чи не єдина, хто щиро переживає за очманілого від світоглядних химер батька. Вона намагається вирвати його з мари. Наївно, по-дитячому. Навіть перебуваючи в борделі.



І фінал вистави теж режисерська знахідка. Він неочікуваний, як для тих, хто знайомий з творчістю Миколи Куліша, так і для тих, хто лише відкриває для себе доробок видатного драматурга переглядом цієї вистави. Мазурівський Малахій, переживши душевний катарсис, не попрямував за своїм "літературним батьком" від божевільні радянської системи до Сандармоху. Ввечері 27 березня глядачі побачили Його Величність Театр. Не проект, не роботу, а саме Театр.

А в фойє ще довго обговорювали фінал вистави і технічне вирішення кульмінаційної сцени. З пояснень Тараса Мазура бачимо, що на режисера (як свого часу і на Куліша) вплинула іспанська культура: "Коли проходили репетиції, то в голові весь час поставали сцени танцюючих пасадобль людей. Малахій мав кидатися, мов бик, на широку спідницю своєї дочки. Кидатися, як кидається розгублена, розлютована і зранена тварина на мулету, передчуваючи свою загибель. Але згодом все спростилося до чуттєвого танго. Задіяли в фіналі циркові підстраховки і Любочка змогла здійнятися над сценою і над жахом, який її оточував".

Є одне бажання. Хочеться, щоб вінницький "Народний Малахій" пішов. Не в "голубую даль", а сценами українських театрів. Щоб глядач зміг оцінити глибину думки й переживання класика літератури. Тож рушайте на гастролі, вінничани. Показуйте українцям "Малахія", щоб доморощені пророки, яких сьогодні чимало в кіберпросторі й адмінкварталах, не ставили перед собою примарні цілі, а повернулися на грішну землю обличчям до людей. Тож, набравшись революційного пафосу, скажемо: "Дайош Малахія в маси! Дайош гастролі!"
 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше