«Крещатик» у новому форматі

Редакція міжнародного літературно-художнього журналу «Крещатик» продовжує випуск свого квартальника, суттєво змінивши його формат.

Від червня 2022 року журнал знову виходитиме у Німеччині, до друку так само приймаються твори українською та російською мовами, але «Крещатик» припиняє співпрацю з авторами, редакторами та видавництвами з Російської Федерації, а також виходить з російського «Журнального Залу» і подальші номери представлені там не будуть.

Спитаєте, де шукати тепер цей журнал, щоб переконатися у наявності усіх вищезгаданих новацій, які, безперечно, на часі? Кажуть, електронну версію журналу можна буде знайти на сайті www.kreschatik.kiev.ua, а також у бібліотеці ImWerden (Мюнхен) www.imwerden.de

До речі, головним редактором журналу знов стає відомий київський поет Борис Марковський, який від 1994 року мешкає у Бремені.

Тим часом у поетичній рубриці оновленого «Крещатика» так само багато киян – класик Микола Воробйов («Мета обмежує шлях…»), Олександр Спренціс (Зі збірки «Кава для Кавабати»), Павло Маслак (Недописаний лист), Віталій Білозір (Зі збірки «Паперовий хлопчик»), Галина Комичева («Так много тишины…»), Артур Новиков («никто не проснулся…»). Тематика, звісно, тривожна, трагічна, драматична, як-от, наприклад, у того ж Павла Маслака: «Куди очей не поверну — / війну я бачу і весну. / …а між весною і війною / навшпиньках дощ іде на лад / (либонь втомився після бою / і прибирає гар гармат)».

Решта авторів з різних країн та континентів не менш переконливі у своєму бажанні донести власну поетичну правду до широкого загалу читачів. Зорема Борис Херсонський (Одеса) «Страстная Седмица», Віталій Кабаков (Тель-Авів) «Привычно в календарный переход…», Михаїл Окунь (Аален) «Мы поедем на трамвае…», Григорій Вахліс (Єрусалим) «День-старичок. Медлителен и тих…», Віталій Амурський (Париж» «Реквием по Тишинке», Вадим Гройсман (Рішон ле-Цийон) «Чайка», Віта Штівельман (Торонто) «Дом Рембрандта», Борис Марковський (Бремен) «Десь там, де сплять ранкові роси…».

Не пасуть задніх і не дрімають також прозаїки у цьому числі «Крещатика». Що підштовхує їх, крім самодисципліни та усвідомлення власної сили (або безсилля) у ці трагічні часи? У більшості авторів відповідь на це більш-менш стандартна, адже мова про життя, яке вони описують – минуле чи сучасне, але, безперечно, осмислене кожним по-своєму. І мало кому дістається у цьому самому житті вчитель, як у киянина Олексія Александрова, уривки з роману «Книга Книг Albedo» якого перекала з російської Оксана Козенко-Клочко. «Ох же ж і дістається мені від його палиці з плямистого бамбука з-понад річки Сян! – радісно бідкається його герой через науку свого навчителя. - Імовірно, цей бамбук приховує особливу силу: суцвіття синців, як оте, що ним прикрашене моє тіло, рідко надибаєш у світі смертних. Вони виграють барвами, наче пір’я рибалочки блакитного на капелюшках красунь. Водночас маю ще й затримувати дихання й намагатися безкінечно розтягувати «аромат книги». І дуже важливо, щоб зіниці мої ясно виблискували. Друже мій, чи кричав ти колись мавпячим криком?.. Я кричав. І в мені народжувалася туга за батьківщиною».

Чимало щирих «емігрантських» почуттів також у прозі решти авторів «Крещатика», серед яких - Зинаїда Вількорицька (Хайфа) «Страшная тайна чемодана №26», Ефим Гаммер (Єрусалим) «Вариант бессмертия», Ігор Шестков (Берлин) «Жертвоприношение». Маємо також яскраву прозу серед таких авторів, як Урмат Саламатов (Бішкек) «Тетя», Ігор Павлюк (Київ) «Масовка», Ангеліна Яр (Київ) «Священний сад бабусі Анастасії», Тамар Хітирі / (Батумі) «Без десяти двенадцать», Єлена Нікова (Київ) «Несладкая карамель», Ілля Іослович (Нешер) «Эдвард и Оплетухин».

Вражає також «Драматургія» номера, в якій – драматична поема в картинах «Шоа» Богдана Манюка (Підгайці), яку тут-таки, у рубриці «Контексти» коментує Іван Банах (Львів) у розвідці назвою «Шоа підгаєцьких євреїв». Натомість Тарас Пастух (Львів) тлумачить поетику киянина Олександра Спренціса, присутнього у цьому числі «Крещатика» («Кава для Кавабати»).

Крім згаданого Олексія Александрова (уривки з роману «Книга Книг Albedo»), у розділі «Переклади» - «Третья башня» Дебори Айзенберг (Нью-Йорк) в перекладі з англійської Найлі Акбулатової, «Возвращение в никуда» Вагіфа Султанли (Баку) в перекладі з азербайджанської Натаван Халілової, «Дівчина на ім’я Сара» Йєгуди Аміхая (1924-2000) в перекладі з івриту Ірини Гончарової.

Загалом число вийшло цікаве, розмаїте, з сучасними рефлексіями і актуальними коментарями до рідного минулого кожного з авторів. Без якого, як відомо, не існує будь-якого «міжнародного» майбуття.