«Із темряви виходить силует…»

…Іноді, зустрівши незнайому людину, дивуєшся спільним рисам, знайомим темам, рідним інтонаціям. Невже існують такі «універсальні» особистості, покликані рятувати нас від зневіри, даруючи надію на щастя? І чи не поети це, які за всі часи, були трансляторами людських сподівань?

У будь-якому разі, голос цього автора звучить почуємо навіть у воєнній хуртовині. Поезії у збірці «Ламбрески» Романа Лябиги – наче яскраві, екзотичні, часом сумні, але завжди зворушливі пазли-рефлексії, що складаються у розкішну симфонію життя. Поліфонія ритмів і розмірів, актуальних тем і філософських розважань – про історію й сучасність, кохання й зневіру, мандри й самотність – створює особливу атмосферу поетичного буття. В якому вражає небайдужість автора, його здатність співпереживати, кохати і вірити в майбутнє. Адже значення поезії сьогодні, як і завжди, годі переоцінити, і вона – не в оформленні інтер’єру, як може видатися з назви книжки («ламбрески» – елементи декорування), а в озвученні важливих речей. Про що й нагадує автор, пишучи, як

Із темряви виходить силует,

Зал завмирає, і довкола тиша...

На сцені все ж з’являється поет,

У нього роль сьогодні важливіша.

Із темряви виходить силует,

Зал завмирає, і довкола тиша...

На сцені все ж з’являється поет,

У нього роль сьогодні важливіша.

І нехай навіть у деяких розділах збірки, серед яких чимало віршів про мандри і Батьківщину, історію та буденне життя, зустрічаються сумні та журливі поезії, проте жага до життя перемагає. Як, наприклад, у щемливому вірші «Медсестричка»:

Серед стронцію вихлопів міст,

Серед цинку забитих журбою,

Я не хочу за подвиг медаль,

Просто хочу лишитись собою!

Серед світу війни й протиріч,

Серед спалахів сонця на стелі

Упродовж останніх сторіч

Перетворюєм землі в пустелі.

«Ну куди ти відходиш удаль?» —

Запитав я тебе з журбою.

Я не хочу за подвиг медаль.

Просто хочу лишитись живою!

Хай там як, але автор не втрачає надії, щиро й відверто пишучи про пережите, аналізуючи його, намагаючись зрозуміти себе самого й людей навколо. Він завжди у русі, завжди у леті, завжди на зв’язку із читачем, за що маємо бути вдячні Поету.

А я поїду на край світу,

Приїду на вокзал вночі.

Я мчатиму назустріч літу,

І квіти розцвітатимуть в душі.

Весна покличе за собою,

Сміливо буду з нею йти.

Так ніжно доторкнусь рукою

До цвіту, до її краси.

Я віднайду для себе крила

І мрії всі свої здійсню,

Хоч буде сонце, а чи злива —

Літати буду! Полечу!

Роман Лябига. Ламбрески. - Брустури : Дискурсус, 2024. - 188 с.

Ілстрація: Raceanu Mihai Adrian