«ІРАНСЬКА» ПРАУКРАЇНА ТА ЇЇ СУСІДИ
 

25 травня 2018
Влодко

«ІРАНСЬКА» ПРАУКРАЇНА ТА ЇЇ СУСІДИ

На півдні — таври, бавились розбоєм.
Туди на схід, за Доном, савромати —
нащадки скіфо-амазонських воєн, —
таки вдалось тих фурій уламати…

Чому той край так дивно зветься — Герри?
Якими був населений людьми?
За п’ять віків до нашої ще ери
це знав той грек, і вже не знаєм ми.

                                    Ліна Костенко

Нема важливішого переломного моменту в історіографії будь-якої країни, ніж поява перших письмових джерел. Неможливо переоцінити значення таких джерел для етноісторії – адже з ними неоковирні «археологічні» назви, на кшталт «гальштатці», «зарубинці», «носії культури шнурової кераміки» тощо, поступаються місцем реальним етнонімам, якими можна оперувати та з яких можна робити обережні висновки про етнічну приналежність давніх спільнот. Уявімо собі, до прикладу, романи Ф. Купера, у яких замість гуронів чи делаварів (навіть при тому, що власні назви відповідних племен є зовсім іншими!) фігурують «спрінгфілдці», «пізні вудлендці», «носії культури маїсових початків» абощо. Вийде якась нісенітниця, чи не так?..

Народи Праукраїни «потрапили в історію» десь на межі І-го тис. до н.е. Але як «потрапили»?.. З-поміж відомих нам спільнот, присутніх на праукраїнських теренах за античної доби єдиним народом в етнічному сенсі цього поняття були греки. Натомість термінами «кіммерійці», «скіфи», «сармати» позначали етнічно строкаті угруповання з вираженим домінантним елементом. (Щось на кшталт «радянського народу» - конгломерату різнорідних етносів, який за назвою ядра цього утворення був знаний у цілім світі як «росіяни»)… Давні суперечки про етнічну приналежність андрофагів, будинів, гелонів, неврів та інших «народів за Геродотом» тривають дотепер – не виключено, що деякі з них насправді існували лише в міфах, або ж у розкутій уяві Геродотових інформаторів. Зрештою, археологічні «культури» теж нікуди не ділися й залишаться в нашій історії замалим не до настання Високого Середньовіччя.

(Майже) з певністю можна стверджувати лише, що на порозі епохи письмових джерел ціла Праукраїна вже розмовляла індоєвропейськими мовами, зберігши такий лінгвістичний статус до початку Великого переселення народів.

Першим з праукраїнських народів, чиє ім’я (хоча, можливо, і не власне) нам відомо були кіммерійці. Про них знав Гомер, згадував Старий Заповіт, повідомляли ассирійські джерела, наводячи безсумнівно іранські з походження імена їхніх вождів. На межі І-го тис. до н.е. ці кінні кочовики зі Сходу заполонили південноукраїнські степи. На тому не зупинилися – хмарою пронеслися через Кавказ, пошарпали країни Близького Сходу, на певний час осіли в Малій Азії… Важливими ноу-хау кіммерійців були розвинене виробництво заліза й залізної зброї та вдосконалена збруя, яка дозволяла використовувати коней не лише як засіб швидкого пересування вояків, а й безпосередньо на полі бою. Народи, які опинялися на їхньому шляху, певний час нічого не могли протиставити залізним кіммерійським мечам, загонам кінних лучників, чиї стріли легко пробивали шкіряні обладунки й, зрештою, досконалій військовій організації прибульців.

Якщо іранське походження еліти цього народу не викликає особливих сумнівів, то щодо етнічної приналежності посполитих кіммерійців існують різні гіпотези. За мірками давньої історії, затрималися вони на наших землях порівняно недовго – вже в VII ст. до н.е. з тих самих всеплодющих глибин азійських степів, які породили кіммерійців насунула нова орда, не менш вправна в бойових мистецтвах, але більш численна. Це були скіфи. Змушені покинути причорноморські степи, кіммерійці відійшли хто куди, у Малій Азії та на Придунайській рівнині їм навіть вдалося на певний час закріпитися, дехто вбачає їхніх спадкоємців у кельтах та/або фракійцях… але то все була вже не наша історія. 

Скіфи великою мірою повторили завойовницькі «подвиги» кіммерійців на Кавказі та Близькому Сході, так само не спромігшись там закріпитися. Якщо кіммерійцям вдалося, сказати б, лише «потрапити на сторінки провідних медій» епохи, то ім’я скіфів міцно закарбовано на скрижалях світової історії. Протягом багатьох століть Геродотовий опис Скіфії входив до корпусу обов’язкових текстів «класичної» освіти, а в усіх військових академіях вивчали перебіг скіфо-перської війни. Широко знаним є самобутнє мистецтво цього народу (зокрема т. зв. «звіриний стиль») і провідні музеї світу охоче приймають експозиції «скіфського золота» тощо. Зауважмо також, що найдокладніше описані античними авторами скіфи праукраїнських степів насправді були околицею безмежного «скіфського світу», який від бессарабських пагорбів тягнувся аж до Алтаю, ніколи в своїй історії не ставши єдиним політичним суб’єктом.

Лінгвісти диспонують розлогим списком скіфських особистих імен, племінних назв, топонімів тощо. Ці матеріали впевнено вказують на іранське походження етнічного ядра скіфської спільноти. З її «периферією» справи стоять не так однозначно, зокрема, майже нічого не відомо про «межові» взаємодії іранців-скіфів з мешканцями лісостепової та лісової зон. А процеси там відбувалися прецікаві! Адже слов’янські релігійно-етичні терміни мають іранське походження; етимологія імен багатьох слов’янських богів, міфологічних істот і, зрештою, таких поширених слів, як-от «ватра», «ґазда», «стайня», «хорти» також провадить в іранський світ... Тільки дуже тісні й тривкі міжетнічні зв’язки могли лишити такий глибокий відбиток у мові й духовній культурі слов’янства. Крім того, саме за скіфської доби на праукраїнських теренах усталився той антропологічний тип населення, який без істотних змін протривав дотепер. І сьогодні в придніпровських селах неважко знайти «двійників» людей, зображених на скіфських вазах та пекторалях.

Зазначимо також, що від решти праукраїнських теренів відрізнялися західні та південно-західні регіони, заселені етнічними «родичами» споріднених між собою фракійців, гетів і даків. «Західняки», одне слово…

Ще за кіммерійців на північних берегах Чорного та Азовського морів почали з’являтися грецькі колонії, які за скіфських часів стали дуже важливим складником місцевого політичного та культурного пейзажу. Антична колонізація не схожа на колоніалізм пізніших епох передовсім своєю очевидною взаємовигідністю. Тубільці й прибульці займали різні «екологічні ніші»: кочовиків не цікавило морське узбережжя, а нечисленні елліни не намагалися потіснити тих перших з їхніх пасовиськ. Як і будь-які цивілізатори, меткі греки були не від того, щоб при нагоді обманути й надурити наївних варварів, але тривкого союзу з ними потребували, зрештою, набагато більше, ніж миттєвого прибутку. Крім безпеки колоній, їм ходило про доступність торговельних шляхів на Північ, якими надходив, зокрема, високо цінований в античному світі бурштин.

Вікопомна перемога над персами, жвава торгівля та передові античні технології спричинили процвітання Скіфії в V-IV ст. до н.е., після чого різке погіршення природних умов ознаменувало початок чергового циклу в історії степової Праукраїни. В азійських степах сформувалася нова орда, яка рушила шукати свого щастя в «європейському домі». Це були сармати, на різних етапах історії знані також як савромати, або за назвами окремих племінних угруповань (роксолани, аорси та ін.). Вони потіснили розслаблених цивілізацією скіфів, хоча останні ще спроміглися затриматися на довший час на Дунаї, в нижньому Подніпров’ї та Криму…

Жорстокість, з якою сармати встановлювали свій «новий порядок» контрастувала з мізерністю тих змін, що їх зазнали з їхнім приходом місцеві етнополітичні та культурні реалії. Як і скіфи, сармати були кочовим іраномовним народом, займалися переважно скотарством та військовою справою, легко підпадали під цивілізаторський вплив еллінізованого узбережжя й, побоюючись заглиблюватися в лісостепові та лісові терени, мусили вибудовувати свої «неоднозначні» стосунки з їхніми мешканцями.

Про ці останні, на відміну від стосунків з античним світом, ми можемо судити лише за непрямими ознаками, але якими!.. Приміром, розмірам Більського городища на Полтавщині – далеко не єдиного, яке лишилося від тієї епохи – могли лише позаздрити зодчі Ніневії чи Вавилону, а в самій Україні схожих масштабів фортифікаційного будівництва не знали ні княжа, ні козацька доба. Тобто суспільства, відомі нам під невиразними іменами носіїв чорноліської, милоградської, зарубинецької та інших археологічних культур насправді мали бути розвиненими державами, які диспонували багатими ресурсами, численним і добре озброєним військом (без якого позбавлена сенсу побудова таких укріплень) та розвиненою патріотичною ідеологією, аж до власного героїчного епосу тощо! Правителі цих гіпотетичних держав своєю могутністю не поступалися найславетнішим князям «літописної» доби… В усякому разі, без такого припущення вкрай важко пояснити існування величезних міст з могутніми украпленнями, добре диверсифікованою господаркою, поліетнічним населенням і численними контингентами найманих вояків.

Але ми не знаємо навіть етнонімів тих народів, які населяли в ті часи згадані терени. Жодного імені, жодної дати, жодної вірогідно встановленої події! Правдива Атлантида української праісторії*! Більш-менш очевидно лише, що своєю загибеллю ця Атлантида завдячує… славетній перемозі скіфів над перським військом царя Дарія. На хвилі цілком узасадненого патріотичного піднесення, яке однак швидко переросло в «побєдобєсіє» під невмирущими гаслами «дєдивоєвали!» і «можемповторить!» степові кочовики вирішили «розібратися» зі своїми північними сусідами, котрі, на їхню думку, почали «забагато собі дозволяти». З невідомих достеменно причин (зрада? «п’ята колона»? успішне застосування «гібридної» тактики?..) цього разу могутні фортифікації Півночі не стали їм на заваді. Жахливий скіфський погром на довгі століття поклав край як містобудівництву, так і, треба гадати,  державотворенню на цих теренах.

Натомість на степовому Півдні й у Причорномор’ї з приходом сарматів поволі встановилася певна етнополітична рівновага між основними гравцями, яка підтримувалася аж до готської навали на схилку античної доби. Після Мітридадових війн еллінізовані міста потрапили під «опіку» римлян, однак адміністративні межі імперії ніколи не перетинали лінію «Траянового валу» в Бессарабії-Добруджі. В «дакійських» війнах сармати воювали на боці даків проти римлян, проте згодом останні, оцінивши досконалий бойовий вишкіл важкоозброєної сарматської кінноти, самі почали наймати її для участі в своїх кампаніях. Роксоланів і аорсів змінили алани, скіфські квазідержави ставали дедалі більш «інтернаціональними», Дакія зазнала романізації… То були мирні еволюційні зміни, які довший час не віщували якихось значних катаклізмів.

[adSlot9]

* Майже неможливо повірити, що така високорозвинена цивілізація не лишила по собі письмових пам’яток, але… Доказом того, що письмо може не бути обов’язковим атрибутом навіть дуже розвиненої культури, є хоча б мексиканський Теотіуакан – загадкові будівничі цього велетенського комплексу теж не потрудилися написати жодного рядка про своє життя-буття.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Гемінґвей: 10 цитат письменника, що наштовхують на роздуми (фото)
Він любив котів і дайкірі, у молоді роки займався боксом, був гірськолижником, яхтсменом, мисливцем, письменником, військовим кореспондентом... а в результаті вкоротив собі віку. До вашої уваги топ-10 цитат Гемінґвея в картинках.
Читати більше