«ФонтарЪ» — один із останніх класичних паперових фензинів України

Усе почалося з фонтану. З чайника і старого пластикового столика біля полтавського водограю — місця, добре знайомого кожній місцевій неформальній душі. Саме там, десь у 2007 році, виникла ідея створити фензин. Назва з’явилася просто — “ФонтарЪ”. Химерне поєднання слів “фонтан” і “ліхтар”, ніби імпровізований маяк у сутінках пострадянського міста, де рок-н-рол був усе ще підпільним, а DIY ще означало «роби сам, як хочеш і можеш». Фензин, який ніхто не замовляв, не фінансував і не чекав, став для сотень людей тим, чого бракувало — голосом, який говорить без галасу, але влучно.

Коли більшість самвидавів уже перетекли у блоги, соцмережі й PDF-форми, команда «Фонтаря» залишилась на боці паперу. Це був не жест спротиву технологіям, а акт віри у матеріальність слова. Вони не прагнули створити щось комерційне чи масове. Усе робилося для друзів і знайомих. Для тих, хто знає, як воно — прийти на концерт із саморобним значком на рюкзаку, як воно — шукати музику по касетах, а не в стрімінгу. Перші випуски були скромні — дві сторінки, ксерокс, машинопис. Але вже за кілька номерів з’явився логотип, фотосторінки, стиль. Фензин почав рости, перетворюючись на щось, що насправді важко класифікувати — між музичним самвидавом, літературним альманахом і соціальним щоденником субкультури.

Головним автором і редактором був Данило Плахов, поет, журналіст, активіст і троль у найкращому сенсі цього слова. Його тексти не були закликами до повстання, вони були уважними спостереженнями, іноді ніжними, іноді колючими, але завжди чесними. До нього приєдналися друзі з різних міст — Львова, Херсона, Комсомольська, Харкова, Києва. Одні писали, інші верстали, ще хтось робив фото. Це була не редакція, а спільнота. Децентралізований живий організм. Файли пересилалися поштою, друкувалися на домашніх принтерах, передавалися на концертах, заливались у PDF. Кожен випуск — це мандрівка: з Полтави до Хмельницького, з Києва до Мінська, з Херсона до Львова. Без GPS і без дедлайнів.

«ФонтарЪ» не був фензином лише про панк. Він був про людей у субкультурі. Тут поруч жили огляди українського ска, спогади про полтавських готів, поетичні добірки, тексти про права тварин, інтерв’ю з лідерами локальних гуртів і філософські роздуми про веганство. Тут можна було знайти статтю про андерграундний рейв у гаражі, а поруч — вірш про розчарування в людях. І ще п’ять фотографій з концерту, зроблених на «мильницю». А також суху, майже наукову аналітику про молодіжні сленги. «ФонтарЪ» жив на межі між емоцією і структурою. Його тексти не кричали — вони думали. Вони писалися не для лайків, а для розуміння.

Формально вийшло трошки як не сто номерів. Кожен з них — як зупинка в русі сцени, як поличка, на якій щось залишено на потім. Сьогодні ці номери — PDF-архіви, розкидані по старих комп’ютерах, флешках, деінде збережені у фізичних копіях. Їх уже не знайти в точках продажу — бо їх там і не було. Їх не купували. Їх дарували. Їх роздавали. Їх читали на кухнях, у під'їздах, у потягах, що везли на концерти в інше місто. Про «Фонтар» писали в українських медіа — на bit.ua і в «Історичній правді». Його називали одним із найякісніших фензинів у пострадянському просторі. Не найголоснішим, не найрадикальнішим — але найбільш глибоким і культурно вагомим.

Його стиль — чорно-білий, чіткий, але з людським лицем. Верстка змінювалася з кожним номером. Шрифти — машинописні або рукописні. Фото — сирі, без фільтрів. Гумор — для своїх. Мова — без виправлень: українська, російська, іноді суржик. Але завжди з повагою. І завжди з ідеєю, що читач — не об’єкт агітації, а співрозмовник. «ФонтарЪ» говорив з тобою як з рівним. І це, можливо, його головна цінність.

У культурній історії українського самвидаву «ФонтарЪ» посідає особливе місце. Він — не просто спадкоємець фензинів 90-х і не лише передвісник нового зін-ренесансу 2010-х. Він — мости між поколіннями. Між касетною добою і добою цифрового архіву. Між підпільними студіями в підвалах і DIY-поетами у телеграм-каналах. У час, коли папір став архаїкою, «ФонтарЪ» довів, що архаїка може бути актуальнішою за хайп. Що друковане слово досі може лишити слід — і в кишені, і в голові.

Його не продавали. Його не рекламували. Але його пам’ятають. І в цьому — головна перемога.

Архів усіх номерів — тут:

fontarzine.blogspot.com