"ДОКОЛУМБОВА" ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

«ДОКОЛУМБОВА» ІСТОРІЯ УКРАЇНИ…

Слов’яни й русичі нераз намагалися закріпитися на степових обширах. У добу великого слов’янського розселення численні племена уличів і тиверців рухалися на південь долинами Дніпра, Південного Бугу, Дністра й Прута. В центрі степового регіону історикам відомі сторожове поселення русичів на острові Березань та місто Олешшя поблизу сучасного Херсону, яке ні разу (!) не зазнало нападів кочовиків. З північного сходу, з боку майбутньої Слобожанщини постав літописний Донець, де й за часів Русі відчутними залишалися аланські впливи*.

Долучити Великий Степ до цивілізованого світу намагалися не лише слов’яни. Так, загадкові, ймовірно знищені вояками Святослава мусульманські міста знайдені археологами в Донбасі. Всупереч поширеним уявленням, свої міські центри мали на степових теренах і половці – Шарукань, Сугров, Чешуїв та ін.  

Однак основною формою людського побуту на цих теренах довший час залишалося кочове скотарство й орди кочовиків не раз змінювали одна одну, інколи відрізняючись навзаєм лише іменами своїх вождів... Стосунки наших предків із цими сусідами найкраще характеризує термін «екзистенційний конфлікт», або ж війна між цивілізаціями. Всупереч засвоєним зі шкільної лави уявленням, з боку русичів ця війна далеко не завжди мала справедливий характер. Згадаймо хоча б сумнозвісний похід Ігоря проти половців, що його мотиви відверто наводить безіменний автор «Слова о полку Ігоревім»: «Хощý бо, — речé, — кóпіе приломи́ти конéць пóля Половéцкаго; съ вáми, рýсици, хощý главý свою̀ приложи́ти, а лю̀бо испи́ти шéломомь Дóну!»

Побачити тут «патріотичну» складову можна хіба за дуже великого бажання, натомість будь-який ватажок вікінгів чи конкістадорів легко розгледів би в князеві свого однодумця. Реальні справи Ігоревого воїнства відповідали заявленим мотивам: «…помчáша крáсныя дЂвкы́ половéцкыя, а съ ни́ми злáто, и пáволокы, и драгы́я оксами́ты. Орьтъмáми, и япончи́цами, и кожухы́ начáшя мосты́ мости́ти по болóтомъ и грязи́вымъ мЂстóмъ, — и вся́кыми узóрочьи половЂ́цкыми». Знаючи, що його половина зегзи́цею, незнáема, рáно кы́четь, князь со други своя давав раду гарним половчанкам, допоки заскочені несподіваним нападом їхні родичі не оговталися й дали чосу руським зайдам.

Бідолашна Ярославна! Мріяла потішитися вся́кыми узóрочьи половЂ́цкыми, однак лíтати зегзи́цею по Дунáеви та вмочати бебря́нъ рукáвъ въ Кая́лЂ рЂцЂ́ навряд чи входило в її початкові плани. В інтер’єр пам’ятника княгині природно вписався би й пам’ятник матері полоненого в Донбасі «ихтамнета» Агєєва, й якій-небудь фрау Мюллер, чий Ганс або Фріц вирушив на Схід розширювати нацистський Lebensraum… Такий собі колективний меморіал безвідповідальності жінок, які сподіваються, що з кривавих авантюр їхніх чоловіків їм дістануться пáволокы, и драгы́я оксами́ты, а дочасно посивіле волосся та мокрі від сліз подушки стануть долею когось іншого.

Але повернімося до «степової» проблеми, як такої. Будівництво фортець розв’язувало її лише частково, адже такий спосіб оборони залишав ініціативу за кочовиками, котрі в будь-якій системі укріплень рано чи пізно знаходили слабкі місця. Успішно боротися з ворогом на його території можна було лише адекватною зброєю, себто сильними загонами високомобільної кінноти. Між тим принаймні до монгольської навали нечисленна й не надто рухома руська кіннота являла собою, по суті, посаджених на коней піхотинців. З другого боку, візантійські, болгарські, угорські, грузинські можновладці широко й нераз успішно користувалися послугами степових вояків. Не дивно отже, що в головах князів та воєвод народилася ідея зробити самих кочовиків своїми союзниками проти ворожих Русі орд.

Так з’явилися в нашій історії торки, берендеї та чорні клобуки – тюркські поселенці на півдні Русі, особливо в Пороссі та Подесенні. В цілому лояльні союзники (хоча їхню лояльність неважко було перекупити), вони виявилися корисними не лише на полі бою – руські можновладці воліти саме їм довіряти особливо «делікатні» державні справи (такі, приміром, як осліплення князя Василька Теребовлянського), які не пасували християнським володарям й які після їхнього завершення кортіло списати на природну жорстокість нехристей-бусурманів. Інакше кажучи, першими тітушками на Русі були ймовірно саме тюрки-степовики…

Принаймні за половецької епохи намітилася тенденція зближення Русі зі Степом. Криваві взаємні розбірки змінювалися тривалими періодами мирного співжиття, співпраці, ба навіть родичання – в ХІ-ХІІ ст. в жилах багатьох руських князів текла половецька кров. Кочовики осідали на землі, непоодинокими стали випадки їхнього хрещення. Можна припустити, що з плином часу асиміляція половців могла набути значних масштабів, або ж, що видається менш імовірним, вони могли створити власну християнську державу, подібно як то сталося з кочовиками-мадярами. Тому нас не мусить дивувати та обставина, що навесні 1223 р., коли половецькі посли звернулися до руських князів по допомогу проти нового грізного ворога, який насувався з південного сходу, останні відгукнулися на їхній заклик і рушили з військами на Калку, де вперше схрестили зброю з монгольським військом.

…ТА ПРИХІД КОНКІСТАДОРІВ

Про монголо-татарську навалу ми, здавалося б, добре знаємо ще зі шкільної лави. Тому автор був щиро здивований, прочитавши нещодавно в одній вітчизняній історичній розвідці про те, що якби ми в своїх знаннях про Древню Русь спиралися винятково на археологічні дані, то самий факт її страшного військового спустошення в сер. ХІІІ ст. встановили би достатньо чітко, але, найімовірніше… не дали б собі ради з виявленням причин та рушійних сил цього погрому. Росіяни в своєму ревізіонізмі йдуть ще далі – низка «непатріотичних» російських істориків та публіцистів узагалі заперечують історичність монголо-татарської навали, принаймні в тому вигляді, який ми звикли собі уявляти. Вони наголошують на тому, що генетичні та археологічні сліди монгольського вторгнення та тривалого побуту монголів на руських землях майже відсутні. Доводять, що, приміром, у славнозвісній Куликовській битві етнічний склад обидвох армій був майже однаковим – як із одного, так само й з другого боку його основу складали русичі…

Ще на початках історичної частини нашого блоку ми обіцяли обійтися без гучних сенсацій. Тому автор приймає більш обережну позицію: монголо-татарське вторгнення таки відбулося (документальні його підтвердження є надто численними, аби бути тотально спростованими), проте сталося воно в країні, де вирували міжусобні війни. Страшна загроза ззовні не зупинила цю криваву стихію, ба гірше – чимало руських князів сприйняли монгольську навалу винятково в аспекті власних претензій на титули й посади, для задоволення яких не гребували вступати в союз із зовнішнім ворогом та роздмухувати його агресивність. Значна частина руйнації, асоційованої з навалою насправді має бути віднесена на рахунок внутрішніх чинників, тоді як ординці, навпаки, нераз намагалися бодай у власних цілях приборкати демонів самознищення.

Так чи інакше руйнівні наслідки «Батиєвого погрому» направду важко переоцінити. В своєму демографічному розрості Русь була відкинута на кілька століть назад, а масова втеча вцілілого населення з насиджених місць геть змішала вже більш-менш усталену етнічну мозаїку. Більшість міст надовго, а нераз і назавжди припинили своє існування. Виразні ознаки деградації проявилися в усіх царинах суспільного буття. Зникли високотехнологічні ремесла (емаль, скань, поліхромні гончарні вироби), зійшло на пси містобудування, завмерла зовнішня та міжрегіональна торгівля, різко скоротилася кількість центрів літописання, літописці втратили широту та аналітичність погляду, а їхнє слово – образність та публіцистичність.

Християнство, яке до монголо-татарської навали було радше елітарно-міською, ніж справді національною релігією тепер проникає в села, стає панівною формою світогляду. Християнська проповідь виявилася важливим засобом підтримання вичерпаних духовних ресурсів, а церква, яку завойовники не чіпали – єдиним дієздатним національним інститутом.

Складна тканина слов’яно-тюркської взаємин, які перед тим поступово еволюціонували від антагонізму до співіснування, співпраці та асоціації була безжально пошматована ятаганами завойовників. Половецький світ загинув, натомість фізичні нащадки половців разом з іншими тюркськими народами тепер становили більшість населення Золотої Орди, яка протягом кількох поколінь після навали Батия зазнала повної тюркизації. Одночасна ісламізація цього утворення різко загострила конфлікт між Руссю й Степом та на довгі століття зробило його нерозв’язним.

В довгостроковому ж плані головним наслідком монголо-татарської навали став тектонічний розлом між Західною та Східною Європою. Домонгольська Русь відрізнялася від західного світу лише своїм православ’ям, але погром спричинив її хронічне відставання в розвитку, яке не було подолано жодного разу за понад сім наступних століть. Жахіття татарського панування та його політичних і культурних наслідків породили стале уявлення про приналежність Східної Європи до особливої, засадничо неєвропейської цивілізаційної моделі з власними цінностями, мотиваціями, логікою розвитку тощо, малосумісними з західними аналогами. Відтак універсальним способом співіснування з цією загадково-небезпечною цивілізацією було визнано побудову залізної завіси, різні модифікації якої дотепер залишаються у вжитку…

* На Лівобережжі, особливо в Подесенні, зустрічається подвійна ірано-слов’янська гідроніміка, як-от: Кам’яна Осмонька (ір. asman – камінь); Ропша, або Лисичка (ір. ropsa – лисиця), Сев, або Чернівка (ір. sava – чорний) тощо. Такі назви, безперечно, могли постати лише в двомовному середовищі, отже асиміляції місцевих іранців передував тривалий період їхнього співіснування зі слов’янами.

[adSlot8]