«Булька»

Єдиний

Єдиний, кого з певністю можна назвати генієм, був він. І це не жарт. З метрики цього чоловіка так і вибулькувало: Геній Спиридонович Буль. Проте не слід Спиридоновича плутати з іншим Булем, тим глибокошановним паном, котрий відкрив світові очі на Булеву алгебру. Та як не крутани, а так здається, що Геній не знав про цю дивовижну науку, хоча будучи Булем, навряд чи міг не здогадуватись – коріння роду. А от те, що він Буль, Геній знав одзавжди. Докази? Є! По-перше, слово, яке він вимовив, щойно явив себе світові, було  саме „бу“; по-друге, йому постійно кортіло потримати буль-аву в своїх дитячих ручках; по-третє, у нього надто часто виникало відчуття, що він гуляє Буль-онським лісом (варто також мати на увазі, що звук „л“ Геній вимовляв особливо м’яко).

Мав Буль аж два справжніх філософських захоплення: малювати та дрімати з вудкою в руках. А ще любив запихати вудочку в чохол і витягати її звідти. Колись йому навіть вдалось зробити відкриття, що людина, власне кажучи, схожа на чохол для вудочки –  у нього і малюнок такий десь мав бути. Щодо риби, вона, як навмисно, обминала Спиридоновича. Це, ймовірно, було реакцією всезнаючої природи на дивакувате прізвище. Принаймні Геній у це беззаперечно вірив. А що головне у цьому житті, як не віра?!

Віра

Віра… Особливо його Віра – найвродливіша істота з усіх, кого він знав. Кожен, хто хоча б випадково потрапляв сюди, на вулицю Сонячну, не міг не зауважити Віруню. Висока, ставна, з волоссям кольору стиглої дині, вигинистими руками, схожими на колосся в степу. Хіба міг хтось встояти перед цією красою?! Бачиш таку дивовижу – і одразу хочеш притулитись. Вірите, тільки-но Геній думками до Віруньки потягнеться, перед його очима її руки – вигинаються, вигойдуються вздовж стрункого жіночого тіла, мовби навмисно створені вабити. Біг би за ними – та чомусь не приходить натхнення наважитись.

А мешкала Віра у власній однокімнатній квартирі на сьомому поверсі, якраз навпроти Генієвої бабці, до якої  останнім часом він старався якомога частіше навідуватись. Як тільки перший раз зауважив тут Віру, так і зачастив. Уявляєте, яка то радість для бабуні?! Для неї така подія не залишилась непоміченою – зі звичайного онука він одразу перейшов у ранг святих. Аякже, який шляхетний, чуйний, відповідальний! На що тільки не здатна сила віри, сила однієї ВІРИ! Однак, Віра на Генія чомусь уваги не звертала. Коли щастило її побачити – Віра кудись стрімголов бігла, інколи ж так ретельно відшукувала в торбинці ключі, мовби, крім них, нічого більше в світі не існувало. Одним словом, їй було не до Генія. Навіть коли Буль, демонструючи свою благочинну опіку над літньою людиною, крутився біля самого під’їзду, виразно набиваючись на очі, Віра, його кохана Віра, обходилась лише кивком голови, та й то не до Генія, а до його бабці. У такі критичні дні він не на жарт нездужав: почуття до дівчини спускались на нього наче птахи і робили собі гнізда в його серці. Заговорити ж до Віри Геній не смів, щось не пускало, десь у глибині душі сидів до холєри підступний страх, а то штука паскудна, уміє-таки паралізувати, підкоряти собі. На щастя, думка, що він може комусь не подобатись, до голови Генія взагалі не приходила.

Оскільки Спиридонович завжди приймав себе таким, як є, його ніколи не хвилювала така деталь, як власна зовнішність. Він достеменно знав, що всьому в житті можна якось зарадити, тим більше такій дріб’язковій проблемі як невеликий зріст. Зрештою, хіба вона не вирішується вмент придбанням мештів з підборами?! А те, що худющий… Трохи перейде часу – і погладшає. До речі, довгі та тонкі ноги і руки випаровують більше води, а підтягнене, майже позбавлене жиру тіло, значно легше переносить спеку, що вкрай важливо посеред літа. Єдине, чого не можна ніколи забувати, так це те, що ти – Геній, Геній Спиридонович Буль (прошу зауважити, що „Спиридонович“ не має нічого спільного зі словом „спирт“, батько Генія, Спиридон, взагалі виводив своє ім’я від місткого слова “spirit”, що несло в собі дух, моральну силу, натхнення і справжній сенс). Усе інше — то дрібниці, не варті жодної уваги.

Крім того, Спиридонович щиро вірив, що жінка є тою істотою, яка утворилась з чоловіка. Отже, якщо вона вже була колись чоловіком, просто повинна сама все зрозуміти, відчути і першою подати сигнал. Врешті-решт, думав Геній, якщо чоловік подарував жінці життя, то він підсвідомо прямує до того, щоб бути з жінкою.  Враховуючи, що саме життя – це рух навзаєм, чоловік і жінка шукають одне одного, і, рано чи пізно, таки знайдуть своє спільне коло.

Біда в тому, що власного помешкання поки Геній не мав. Поінколи він напитував собі якесь тимчасове житло, але через певний час мусив з’їжджати звідти, оскільки вертались господарі, а це протирічило його (наразі) нездоланній потребі жити самому. І коли старий товариш запропонував подоглядати за його квартирою, бо їхав на заробітки до Португалії, Геній з радістю погодився, тим більше, що хата йому направду подобалась: була досить затишною і мала багато місця. Але найбільше захоплення викликав балкон – що не кажи, а любив Буль ковтнути кисню на повні груди, особливо коли всередині клекотіло від почуттів чи тілу чогось бракувало. Його влаштовувало, що в обов’язки входило лише вчасно оплачувати квартплату та комунальні, підтримувати чистоту й порядок. А ще він мав не дати загинути вазонкам (їх налічувалось аж три, а ще — усі вони були кактусами). Що стосується сусідів, з ними Геній всюди вмів жити добре, бо давно навчився сприймати людей як природні явища: чи варто сердитись на грозу, блискавку, сніговій, ба навіть на ураган?! Він спокійно терпів звуки свердла, пилки, молотка чи саксофона посеред глибокої ночі, усміхаючись, витримував перестановку меблів та всілякі сварки, що нерідко трапляються помежи сусідами. Буль примудрявся усього того не чути. Бувало, міркував собі над чимось своїм, інколи ж залагоджував проблему в якийсь особливий спосіб – насував на вуха навушники, починав щось лагодити, ставав під душ або йшов запарювати собі чай з польових трав, найчастіше меліси та м’яти. Міг досить довго спостерігати за утворенням бульок при нагріванні води, наче готував дисертацію на цю тему.

Рятували книжки – заглиблюючись у них, Геній легко втікав від реальності. Саме читання потягнуло за собою вивчення іноземних мов, оскільки не завжди вдавалось дістати переклади на рідну, а читати перекладене з однієї іноземної на іншу принижувало його „Я“. Нізащо не хотів почуватись одуреним – текст, що зазнавав кількаразового спотворення при перекладі, зовсім не був схожий на оригінал. А Геній усім своїм єством знав, що не може відчувати світ інакше, як рідною мовою, що це не залежить ні від його „хочу“, ні від „не хочу“, що мислити ясно він може лише категоріями мови, яка тече в його жилах.

Відколи Буль оселився в помешканні друга, стіни передпокою, виходка та лазнички запашіли іноземними словами і виразами з перекладами соковитою рідною мовою, така собі атмосфера перебування у всесвіті та в Україні одночасно. Навіть над умивальником великими літерами красувались акуратно  виписані афоризми про силу кохання та велич любові. Перечитування надавало надії, зовсім не меншої від тієї, що колись вигулькнула зі скриньки Пандори чи, точніше, пані Дори.

Надія

Віра вдихнула повітря, мовби хапаючись за соломинку, розпружилась – і, о нарешті! – відчула себе справжнім суфієм. Для повного щастя не вистачало лише жовтогарячої накидки. Хоча, якщо подумати добре, все було на своїх місцях – жарке Вірине тіло могло замінити собою не одну таку накидку. З неї виходив непоганий суфій в стилі О-шо. Про це виразно шепотіли їй два древні індійські храми з п’ятої сторінки відкритої „Камасутри“.

Вірі явно хотілось, не спадаючи з розуму, медитувати, вона просто прагла у Нірвану, проте окрик: „Наступний“, – відірвав дівчину від очікуваної насолоди. Наступною, очевидячки, мала бути вона. Віра поважно піднялась, як і належить гарній жінці, майже попливла в кабінет з інтригуючою назвою: „Народний цілитель“. Чи то народ вибрав його цілителем, чи то цілитель вибрав собі народ, щоб ощасливити своєю зіркою, – годі було розібратись.

З першого погляду лікар видався вайлуватим і опецькуватим. Віру вразили його широко розставлені вуха та примружені якось не так очі. Два розщіпнені верхні ґудзики сорочки на короткий рукав, що одразу привертали увагу, надавали усім охочим можливість безперешкодно помилуватись татуюванням на волохатих грудях, цією дивною лялечкою метелика, над якою витягалась напівскручена змія. Ця змія зміщувала Вірині думки у нав’язливе бажання тікати. Доки Віра чекала під дверима, уява витворила свій образ лікаря. Шкода було, що той пан насупроти аніскільки не нагадував собою не те, що Геракла чи Шварцнегера, але навіть жодного з Леонардів – ні тобі да Вінчі, ні тобі ді Капріо.

Перед тим, як приступити до таїни надання послуг, цілитель, прагнучи досягнути неймовірно тісного зв’язку з пацієнткою, виголосив неочікувану тираду: „Ви просто не уявляєте, як вам поталанило…Така жертовна, любляча людина, як я, що знається на тонкощах кохання, може поставити вас на ноги без жодної плати. Ви б і не знайшли таких коштів. Мова йде про тисячі. Я зроблю це заради вашого порятунку. Але ви повинні допомогти й мені. Людям важко навіть уявити, як буває одиноко в цьому повному гамору світі. Ви б могли мене трохи розважити, стати музою, що надихає, щоб я мав достатньо сили та енергії для спасіння людей. Стати моєю подругою. Ми б могли це обговорити в більш інтимній атмосфері. Ви особливо не переймайтесь, це лише поки триватиме курс лікування“.

Виголосив, усміхнувся і солодко ковзнув поглядом по дівчині. Вірині очі трохи не викотились з орбіт. Різко відтяти побоялась – цілитель, хто його зна, якою чортівнею він займається. Вона взагалі рідко робила щось різко, тому чемно подякувала за незвичну доброту, пообіцяла обміркувати пропозицію та подалась до виходу. Коли двері за нею зачинились, Віра, не оглядаючись, помчала сходами вниз, щоб якнайшвидше здихатись своїх настирливих думок. Вони дзижчали осами в голові, наче насміхались, – не було сили їх кудись сховати, якщо не викинути. „Любові захотілось. От паразит!“– кричало в ній все, пінилось, однак з такою красою, що кожен обертався, коли Віра пробігала повз. Якби бігла трохи повільніше, за нею тінню лягла би стежка з уражених чоловіків.

Любов

Понад усе Геній любив малювати. Підписувався неймовірно просто – Буль. Ім’я ніколи не дописував – не наважувався. Таким чином йому спокійно вдавалось уникати пересудів. Буль так буль, по-іншому в середовищі художників його вже й не кликали, хіба інколи піджартовували. Серед них Геній був досить знаним і шанованим. Творив він речі неординарні, яскраві, що добре западали в душу. Були вони ніби з неміряних просторів. Щоразу після відвідин  Булевих виставок більшість ловило себе на думці, що їх не покидає відчуття сконцентрованості всіх картин в одній, саме тій, на яку падав зір на початку огляду експозиції (далеко не завжди то була одна й та сама картина). Це полотно тримало інші роботи побіля себе, відкриваючи їх одну за одною, мов панораму, вбирала і віддавала себе в той же час. Магнетичне перетікання картин викликало приплив тепла, спонукувало присісти з піалою чаю на терасі за японським столиком, щоби виповнитись безмежністю та незалежністю від часопростору. Виникало почуття вільного лету, наповненості світлом, світлом неабиякої чистоти. Лише одна картина, де Геній зобразив себе з ледь падаючим на шию білим хвилястим волоссям, подовженими чи не до самих вух бровами, грецьким носом, міцно стисненими губами та заглибленими в безконечність очима, різко відрізнялась від інших. Вона начебто залишалась осторонь, мовби її не хвилював весь цей процес. З часом самі картини призабувались, але відчуття набирали здатності повторюватись у нових формах, через нові вияви. Твори Буля, здавалось, витримували ним же вигадану формулу: „Митець будує собою“.

Будувати і нічого не заперечувати руба. Пропонуй собі, чоловіче, та й усе. Яке тиснути?! Для чого пхати прямоту наголяса?! Геній добре пам’ятає себе малим хлопчаком, який вперше сховався від усіх з коробкою фарб на стриху і сидів допізна, не малюючи, лише стережучи тишу, насолоджуючись уповні свободою нечіпання. Аніхто не чіпав і не чіпався. Не чути було бурчання тата, старого як макітра на горищі: „Що це на тебе набрело? Кинь і ходи сюди!“ І нині готовий заприсягтися, що то були найперші, а тому найсильніші почуття. Саме тоді він надовго втямив для себе сущу правду – чим менше потрапляєш комусь на очі, тим легше видаватись хорошим. Зрештою, від цього виграють усі – і ти тішишся, й іншим спокій. Так і на полотні: менше зі своїм лізеш, тобі ж і легше. А от з автопортретом не склалось, малював для себе, без притаманного митцям бажання пописатись. Тоді йому взагалі не важило, сподобається ця річ ачи ні. Запевне тому тепер прагнеться його змінити. Адже хочеться, щоб автопортрет жив, а доводиться миритись з тим, що стоїть він осторонь. Можна було б забрати з виставки – та щось не дає, рука не піднімається, надто вже дорогий йому. Вони зрослись з ним докупки, як споріднені душі. Одначе, чи може зрозуміти його портрет, особливо зараз, коли в голові самі віри та надії?!

Якось наснився Булеві сон. От стоїть він посеред білого піску, геть чисто такого, який відчув голими ступнями на березі Балтики, у Юрмалі, а перед ним височіє десятиповерхова будівля у формі відкритої книги. Довкола неї хвилеподібно, знизу торкаючись землі, пропливає потяг у формі голуба. І ось він у потязі, внутрішнім зором оглядає будівлю – музей інформації – зсередини. Починає знизу, з першого поверху. Тут від самих макетів голубів дух перехоплює, а ще і трипільські глечики, і пляшки з записками, а які гори усякої дивовижі! Другий же поверх завалений книгами та щоденниками. Третій відданий художникам. Четвертий – пошті. На п’ятому – світлини, фотопричандалля всіляке. Шостий – преса. За сьомим, присвяченим телефону та телеграфу, на восьмому, радіо з телебаченням розташувалися. Дев’ятий – найсучасніші інформаційні дива. За тим всім йде бібліотека. Уже тут, за столом, він піймав себе, що повинен роззирнутись навсібіч. Аж раптом напоровся поглядом на власний автопортрет, вивішений кимось серед величезної галереї портретів. Від нього йшли луною, як азбукою Морзе, сигнали – але не SOS, а “ВІРА, ВІРА, ВІРА…”.

Бульсація

(періодичне випускання бульок)

Віра часто не ночувала вдома. Батьки мешкали буквально за рогом і дівчині часом хотілось їхнього товариства. Спільні переживання, обмін новинами, обійми, поцілунки – цим був наповнений будинок батьків, відколи вона себе пам’ятає. Віра, де б не була, ніколи не почувалась самотньою, дух дому був з нею, він любо і м’яко оберігав її своїм теплом. Всім, чим жив хоч один член родини, старались жити усі. І коли кілька років тому з телеекрана  якась не варта уваги мадам з перекошеним від люті лицем кричала: „Заберіть дітей з Майдану, вони повинні сидіти вдома“, – Віра, поглянувши на неї, як на особу не сповна розуму, миттю перемкнула канал, вголос прокоментувавши слова тієї „женщини“: „Дитина – такий самий член родини, вона така ж, як усі інші. Хіба можливо, щоб вона не перейнялась переживаннями батьків?! – і трохи помовчавши, додала: – Дурепа!“.

Сім’я, сім’я і ще раз сім’я. Хоча своєї власної ще не звито і нема бажання поспішати, адже незалежність така спокуслива – можеш бути сама собі пані і сама собі служниця. Можеш собі дозволяти готувати їсти чи прибирати лише тоді, коли заманеться, не з принуки, подовгу залежуватись на канапі, насолоджуючись солодом нічогонеробства. Щодо компаній, то Віра не дуже їх любила, сторонилась буйності та непристойного обходження, одначе від запрошень ніколи не відмовлялась, ходила справно, завжди приносила щось незвичайненьке в подарунок, чим радувала коліжанок та тримала у формі атмосферу свята. З хлопців, що крутились біля неї, не виокремлювала нікого, з кожним була однаково доброю та відстороненою. Віра постійно перебувала у пошуках чоловіка з іскринкою, точніше, з виразною кольоровою булькою. Якось нагодився один проводжати її додому. Здається, його кликали Ігор. Вітер якраз розійшовся надміру, шпурляв у лице навісним дощем, шастав з однієї сторони вулиці на другу, коловся порохами та здирав одяг. Віра ще тоді подумала: „Як зарізяка з битого шляху“. Не було сили стояти на ногах. Коли ж дівчина добряче хитнулась, хлопець, либонь не так зрозумівши, кинувся чимдуж обіймати її. Вірі це не сподобалось – вона відвела руку, але він на це не зважав, довелось ту руку скрутнути, щоб нарешті дійшло. Це його збісило, він люто розвернувся, ледь не вдарив, на додачу сказонувши щось криве, разливе, як скалку під ніготь загнав – донині не тільки прикро, а й боляче. Не пам’ятає вже, але чимось присадила, ще й досить грубо, а потім розвернулась та й попростувала додому сама. Якісь пакості лунали їй навздогін, щастя, що вітер не доносив. Часом Віра бачить того легеня, спостерігає, як він роблено опускає очі долу, як шаріється, інколи їй здається, що в цей час він перетворюється на непривабливого бульдога з великою тупою мордою. Тоді їй страшенно хочеться показати йому дулю або язика.

Працює вона мерчандайзером в одному рекламному агентстві. Робота як робота, не завжди приємна, інколи буває нудною, іноді надзвичай цікавою. А найважливіше – не втомлює задуже, на себе час завжди залишається. Без того аж ніяк, бо Віра любить, страшенно любить, прийшовши додому, напустити у ванну води. Більшої насолоди як тепла ванна з кольоровими бульками дівчина взагалі не уявляє. Ще вона любить бульйон з курятини, запечену бульбу з часником і прогулянки бульварами. Є у неї одна особлива пристрасть – чотири латинські літери, вона їх обожнює. Це b, d, p і q. Кожна з них нагадує собою кільце на паличці, через яке можна видувати мильні бульбашки. Найшаленіше, що всі ці літери підпорядковані симетрії:

b i d, p i q, b i p, q i d, b i q, d i p,

b | d

p | q .

Ось чому, крім слова “булька”, Вірі страшенно подобаються слова: 1) пулька (мабуть-таки є у Віри схильність до телепатії – один вчений перс, відомий як великий любитель персиків, почувши вперше слово булька, повторив його саме як пулька); 2) кулька, до речі, латинською називається bulla; 3) дулька, яка, якщо її викласти акурат з усією любов’ю, і є прототипом усіх цих чотирьох літер.

Загалом Віра – дівчина життєрадісна та жартівлива, зазвичай з її обличчя не щезає приємна усмішка. До „народного цілителя“ вона б не пішла, якби подруга Оксана (або, як кличуть її дівчата, Оксі) не нараяла. Віра довірлива, піддалась вмовлянням перевіритись у спеціаліста, щоб не допустити якоїсь хвороби. А навіщо їй те було треба?! Он що вийшло. Псубрат, а не цілитель. Поменше порад слід слухати, дожила до двадцяти з гаком, а така наївна. Та пішов він подалі, ще про нього не вистачало думати. На Оксі Віра не сердилась – не злісна. Звісно, тій теж хтось нарадив “народного”, і пішло по ланцюжку – певно, ще й раділа, що комусь прислужитись зможе. Хто його наперед знає, де стелити. Треба буде дівчат попередити, нащо їм зайва халепа. Лікар називається! Трутки би на таких, як на мишей. Хоча може він і непоганий спеціаліст як лікар, але „подружку“ слід собі деінде шукати, точно не на роботі.

Вибігши з будинку цілителя, вона мало не перевернула догори цапки розбите пластмасове відерце для сміття. „Навіть на смітник не доробився“, – гайнуло в голові. Та запах духмяної випічки, що стояв у повітрі, перебив усі думки. Не вагаючись ні на мить, Віра булькою полетіла у відділ солодощів, проштовхнулась до вітрини з тортами, а їх було безліч, і почала передивлятись. Спочатку подумала про „Прагу“, потім перекинулась на „Пташине молоко“. Після довгого перебирання зупинилась на „Наполеоні“. Що може бути над шарове тісто, яке так і розсипається від доторків?! А скільки крему, що тане в роті, кожний найтонюсінькіший листочок добротно перемащений ним! Для початку треба було з’ясувати, чи крем часом не з маргарину. „Свят, свят, свят! – забожилась продавчиня. – Кажу вам – масляний!“. Вдовольнившись почутим „торт свіжий“, попросила його зважити. На дорогу до батьківської хати витратила якихось десять хвилин – втричі менше, ніж звичайно з того місця, – так її тягнуло на марципани. Опісля, умостившись біля мами на улюбленому солом’яному кріселку, Віра, смачно плямкаючи, поглинала свій шматок тортика, який по-розбишацькому підморгував до неї, рівнесенько розрізаний на чотири четвертинки. Додому сьогодні вона не потрапила. А який сенс кудись іти після такого розкішного почастунку?!

Читати далі:  https://marunnet.com/bulka/