І як тим рибам вмирається між берегом і водою?..
Де пісок у легенях коле, як крихти граніту…
Де червоним біліє біль у них під лускою…
І молиться спрагло, немов перед створенням світу…
Як тим рибам мріється про Гольфстрім, Атлантику чи Суецький канал…
І як їм пилося море, Чорне, людське й прагматичне…
Спитай у тих риб, як допливається тілом фінал,
Як щомиті з ікри виникатиме щось фантастичне,
Як у глибинах тихо спліталися їх плавники,
І як то тепер – як усі – поріднитися із землею
У світі, де люди чужим не подали руки,
У світі, де люди навіть своїх убивають нею…
Де виносять засмагу, а не світло зірок із плавби,
Де змивають, як пил, солі найтонші кристали…
І в спосіб умовний тільки
любили би,
А в наказовий усіх, окрім себе, питали…
А в дійсності лиш забувається головне:
І рибам потрібно пити, а не ковтати.
І до кожного діє-слова у людей завжди частка
не…
І найважче: не бути і все таки пам’ятати.
Роксолана ЖАРКОВА (с)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
