Верхні склепіння великих прямокутних вікон були прикрашені вузькими прямокутними виступами. Верхню частину даху вінчала мереживна чавунна решітка. Залізний дах, пофарбований в зелений колір, надавав ще більшу ошатність дому.
Від парадного входу неширокі та невисокі сходи спускалася в мощений бруківкою двір з квітковими клумбами, фонтаном, альтанками, оповитими плющем і диким виноградом. Спокій, легкість, стрункість і ясна логіка проглядалися в архітектурі цієї будівлі. З балкона другого поверху брати Юзи могли милуватися приголомшливим видом: все селище Юзівка і дітище їхнього батька - металургійний завод як на долоні. А жителі Юзівки могли бачити дивний і прекрасний палац здалека, який разом із садибою був, як оазис серед степового ландшафту.
У цей час містечко Юзівка було дуже і дуже маленьким - глибока провінція. У 1870 році населення складало лише 164 людини, але у 1889 році - вже 15 тисяч чоловік, у 1900 - 32 тисячі.
Однак визнавати Юзівку містом до останнього відмовлялася імперська влада. Відповідно, тут не було навіть ради, яка б опікувалася міськими питаннями.
Все лежало на плечах Юза (а потім - на його синах, які керували заводом). Місто було добре забезпечене магазинами, був процвітаючий недільний ринок, де можна було купити речі за цінами не вищими, ніж в Харкові. Були таверни і німецькі пивні. Юз створив у місті поліцейське управління. Воно було відкрите за його наказом і повністю перебувало на забезпеченні компанії. Він стежив за тим, щоб в місті був хоча б один пристойний готель для підприємців, які продавали вироблене залізо, сталь та вугілля. Готель знаходився в кращій частині міста і називався "Готель Грейт Брітні". Діяло у Юзівці і поштове відділення.
olga-den-f.livejournal.com
Сам Юз в цей період оснащував школи для російських і англійських дітей (батьки їх прибули разом з Юзом та керували виробництвом на заводі). Як було заведено в цей час, за навчання платили батьки.
Проте, за відгуками сучасників, життя у місті не виглядало спокійним і казковим. Спочатку Юзівка була безформною і розвивалася без плану. Завод був її серцем і душею, все інше крутилося навколо нього.
Відвідуючи свого брата, інженера на прилеглій шахті, Вікентій Вересаєв писав: "Найнещасливіше з місць! Люди повертаються додому з роботи в низькорослі шахтарські землянки. Вдихають вугільний пил... чорну землю, чорні дороги". Григорій Петровський, відвідавши Юзівку незабаром після початку Першої світової, писав, що "Юзівка - найзадимленіше місто на півдні. Дим і кіптява не дають вам дихати". Його характеристика поселення включала "бруд, сморід і жорстокість".
olga-den-f.livejournal.com
Жорстоким було юзівське суспільство. Згадуючи 1916 рік в Юзівці, Костянтин Паустовський писав, як місцеві жінки часто вплутувалися в бійку. "Іноді починалася бійка, і вся вулиця приєднувалася до неї. Виходили мужики з батогами і кастетами, розбивалися носи, текла кров. Потім з Нового світу (житловий район міста), де мали квартири керуючі шахтою і заводом, виїжджав козацький патруль і розганяв натовп батогами". Інспектування селища виявило, що міграція населення сприяє зростанню злочинності в усьому регіоні. У 1912 приїжджий журналіст писав: "Всі покидьки шахтного виробництва зібралися тут. Все темне, зле і кримінальне - злодії, хулігани, всі вони стяглися сюди. Вночі неможливо вийти на вулицю".
Крім заводу у місті також працювали чотири шахти. Таким чином, створилося два великих прошарки населення - шахтарі та робітники заводу. Проте населення постійно мігрувало, відчувалася нестача працівників. До того ж, англійці, які керували виробництвом, намагалися нав'язати підлеглим свій спосіб життя - наприклад, забороняли тримати худобу та заводити присадибне господарство, адже в Англії промисловці цим не займалися, а купували усі продукти на ринку. Згодом, щоб втримати людей на місці, це таки довелося дозволити, але іноземці до останнього не розуміли цієї потреби.
Тільки у 1917 році Юзівка отримала статус міста. Для порівняння, сусідній промисловий Луганськ отримав такий статус ще у 1882-му.
olga-den-f.livejournal.com
Перша лінія - найвідоміша і центральна вулиця Донецька. Зараз це вулиця Артема.
olga-den-f.livejournal.com
Робітничі квартали виглядали так:
olga-den-f.livejournal.com
Так виглядали будинки англійців - працівників заводу.
olga-den-f.livejournal.com
У Юзівці мирно співіснували різні національності та різні конфесії. Найвідоміший православний храм - Свято-Преображенський кафедральний собор, який поступово знищила влада більшовиків.
olga-den-f.livejournal.com
Спочатку поруч з собором був побудований кінотеатр, щоб відвадити населеня від храму, потім вкрадені ікони та зняті дзвони, згодом були підірвані дзвіниці. У 1931 році собор був підірваний остаточно. У наш час, немов за іронією долі, як нагадування про руйнівників, тут стоїть пам'ятник "Борцям за радянську владу". А одноіменний собор у Донецьку побудовано на початку 1990-х у іншому місці, та й виглядає він не так, як оригінал.
Також у Юзівці працювали дві синагори (євреї були другою за чисельністю етнічною групою міста), перша з яких відкрилася у 1908 році, католицька та англіканська церкви, армяно-григорианська церква та ортодоксальна церква - на фото.
olga-den-f.livejournal.com
Усі вони були розграбовані більшовиками та знищені.
Юзи жили в своєму будинку до 1903 року.
olga-den-f.livejournal.com
У цей рік вони покинули Юзівку назавжди, переїхавши спочатку до Петербургу, а потім - до Англії. Після свого від'їзду Юзи надали свій будинок для проживання керуючому заводом англійцю Андерсону. Згодом поїхав і він, залишивши будинок на нового керуючого Адама Свіцина. Це був російський гірський інженер, який до прибуття до Юзівки працював у керівництві Олександрівського заводу Брянського Товариства в Катеринославі. У будинку Юзів Свіцин прожив до націоналізації Юзівського заводу в 1918 році більшовиками. У радянські роки там розміщувалося і виробництво ситра, і об'єднання глухонімих.
Зараз будинок виглядає так - фото 2014 року з соцмереж.
olga-den-f.livejournal.com
Він розташований ніби і в центральній частини міста, але межує з промисловим районом. Усі під'їзди до нього забудовані так, що навіть якби і захотіли його відремонтувати, туди б навряд чи проїхала важка техніка. Взагалі, таке враження, що про нього з моменту революції більшовиків так ніхто і не згадував...
