Хто ми, українці?

Сьогодні День Незалежності – свято, яке змушує кожного українця ще раз усвідомити, що він саме українець!

Хто ми українці?

Ми лише починаємо шукати відповідь на це питання, адже століттями з нас вибивали нашу суть - те, хто ми є, але ми вижили і живемо на своїй землі. 26 років тому свобода і незалежність, яку ми отримали, була для нас така далека.

У нас було щось схоже на просттравматичну амнезію, через яку ми не пам’ятали хто ми, звідки і чому ми живемо на цій землі, проте потихеньку спогади починають вертатися. Ми згадуємо чому так сильно любимо нашу мову, культуру, мистецтво – те, що робило Україну Україною. Це довгий шлях та дуже непростий, але він наш і відмовлятися від нього - це слабкість, а ми неслабкий народ, ми просто ще не усвідомлюємо своєї сили – свого призначення.

Є два шляхи у розвитку націй: одні руйнують і завойовують, інші будуть та створюють. Ми ті, інші і я пишаюся цим, тому що філософія крові та насильства - це філософія страху та слабкості. Адже насправді сильні - не топчуть, не знущаються, не катують - вони захищають, допомагають і живуть за совістю.

Роки незалежності були складними для нас, часто жорстокими і неймовірно болісними. Це багатьох зневірилило, знесилило та зламало, інших, навпаки, загартувало.

Нам, українцям складно усвідомити те, хто ми такі і чи варто бути тими, хто ми є. Але це необхідно зробити, так само як вирішити – жити на рідній землі чи шукати кращої долі за кордоном, розмовляти українською чи бути іншомовним українцем, обирати українське чи залишатися вірним імпорту. Приймати маленікі та буденні рішення, не забуваючи того, що ми є українці і нам не личить бути жадібними, дурними й байдужими. Адже щоб досягти великого, потрібно починати з малого і не відступати. Тож варто зупинитися на мить і подумати над тим, що я зробив, будучи українцем, цього року, що потрібно зробити наступного. Бо Україна починається не з Київа, не з кордонів, а з того, як себе ведуть українці, за якими нормами моралі живуть і чому вони вірні.