ХРИСТИЯНСЬКА ЛЮБОВ І НАРОДНА ІДЕЯ – ОСНОВА ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАЦІ

ХРИСТИЯНСЬКА ЛЮБОВ І НАРОДНА ІДЕЯ – ОСНОВА ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАЦІ
 
Стефан Ковалів. Свій по званю.
 
Понад сорок років працював Стефан Ковалів управителем народної школи в Бориславі. Був знайомий з багатьма вчителями й інспекторами. Про одну таку історію й розповідає в цьому оповіданні.
Семен Гриник понад рік чекав на нового інспектора шкіл, аби перевірив його навчальний заклад. Кожного дня вчив 240 учнів. “… зумів сю громадку Божу удержати у взірцевім порядку і карності”.
Учитель любив дітей по-батьківськи. В нього самого померло четверо, а двоє молодших залишилися жити.
“Семен мав одну хибу, – коли те хибою мож звати, – він працював над сили, більше, ніж належно, і се товариші брали йому за зле; мовили, що не вважає на жінку, на діти, маловажить своє здоровлє, перецінює свої сили, поносить непотрібні труди, за які колись йому ніхто навіть не подякує. Зрештою був се чоловік для всіх услужний, люблений і поважний в громаді, повіті, на зборах товариських; усі знали його за спокійного робітника, трудолюбиву мурашку на ниві народної просвіти.
– Взірцем народного учителя то ти, наш друже Семене, – казали йому товариші, а він паленів від сорому в своїй простоті духу, не знаючи, за яку монету се приймити”.
Шкільним інспектором був його колишній учень Володко Кишка, якого він виховував у своїй хаті, годував, давав гроші на дорогу. І ось той приїхав.
“Зліз Володко давній з брички, випрямився, зимний, мов статуя кам’яна, нічого не говорить. Очі темні літали раз у раз, мов порушувані годинниковим колібнем (маятником – А.В.), зраджували змінливу натуру свого господаря, а пухоньке лице очевидячки почервоніло від злості”.
Як не упадав перед ним Семен Гриник, згадуючи минулі часи, коли жив душа в душу зі своїм учнем, нічого не допомогло. Насамперед пан інспектор сказав розмовляти з ним урядовою мовою, якою тоді була польська, а коли оглянув школу, пообіцяв перевести свого колишнього учителя на іншу посаду.
І ось отримав Семен Гриник наказ про перевід до школи в селі О. Дружина дорікає йому, що не міг за себе постояти, нагадує, що “в десятьох літах там більше сорока учителів переминулося, а послідню учительку хотіли вже разом зі школою спалити”.
Вчитель переконує дружину, що все буде добре, хоча багато чого не може їй розповісти, бо розуміє, куди насправді заслав його колишній учень.
Настав час прощатися з учнями та їхніми батьками. Всі дуже засмучені, бо полюбили вчителя. Стефан Швед прийшов прощатися з синами, внуками і правнуками. Здається, лише він один розуміє, що така кара вчителеві від колишнього учня.
“– Дорогий батьку! – перервав Семен зворушений, – воно правда, тілько ж я маю те пересвідченє, що такі люди не шкодять, а противно, причиняються чоловікові до здійсненя його красних цілей. Ціль моя – показати, що учитель народний може віддати велику прислугу суспільності людській і придбати собі загальне поважанє. Ціль свою і там я осягну, а злоба покриєся соромом…”.
Кожний говорив вчителю хороші слова, аж сльози навернулися йому на очі. Тоді він звернувся до дітей: “Радше заспівайте, звеселіть серце, оживіть ту прощальну хвилю українською піснею, нехай радість і відвага товаришать мені на нову посаду, і животворна сила нехай оживить мене. Покажіть, що моя двадцятьлітня праця не пішла марно, а принесла вам хосен…”.
В селі О. нового вчителя зустріли непривітно і навіть не хотіли спочатку пускати до школи. Війт сказав, що їм краще би знадобився дяк, ніж учитель. Семен Гриник пристав на це. З’ясувалося, що дяк захворів, а треба проводжати покійника в останню путь. Вчитель гарно проспівав на парастасі, а потім і псалтир читав до ночі. Йому заплатили гроші, а він передав їх хворому дякові.
У школі справи йшли спочатку погано. Було мало учнів. Але потрохи назбирувалося. Стало вже дві сотні. Діти втікали з дому, щоби потрапити до школи, так їм подобався учитель і його наука. Якщо раніше за намовою батьків вони видавали себе за глухих і німих, то тепер з’ясувалося, що добре чули і вміли говорити.
Після Зелених свят священик зібрав людей і почав обходити поля на добрий урожай. Пішов і Семен Гриник з учнями. Всі співали, і день минув непомітно. Відтак священик сказав учителю: “Щаслива молодіж під вашим вітцівським оком. Вона не зійде з правої путі. Ведена в науці, опертій на основі християнської любові і нашої народної ідеї, вона і собі й вам принесе честь і славу”.
Крім власне педагогічної праці, вчитель гарно співав і вчив співу учнів. Звучний хор, організований ним, був відомий далеко за межами села.
Одного разу в сусідньому селі проводжали радника О. Зібралася чисельна громада. Проте люди були різних рангів, тому почували себе незручно. Сам радник намагався звеселити гостей, але даремно.
“В таку критичну пору, немов з-під землі виріс, з’явився Семен Гриник зі своїми співаками. Над сто парубків, хлоп’ят і дівчат у святочних строях вийшло з гущавини і стануло на версі “Татарівки” перед панами з міста.
Музика утихла, хлопці і дівчата стали пописуватися: співали з малими перестанками одну пісню за другою; деякі твори повторяли по два і три рази на загальне домаганє гостей. Всі слухали з ентузіазмом, оплески гриміли, словам похвали не було кінця”.
Радник дякував Семенові Гринику. Добрі слова про нього сказав староста, хоча знав, що інспектор заніс цього вчителя до “чорної книги”.
“– Семене, брате! – заговорив солоденько до Семена і пан інспектор Володко, з’явившись нараз коло нього, – як же ж я тішуся, що … що бачимося…
– А вже ж припадок хотів, що бачимося, вельможний пане інспекторе!
– Що тобі! Любий Семене! Не величай мене “паном” … говори до мене “ти” … ми ж давні приятелі … мені дуже мило… Як то добре сталося, що … що я переніс тебе … бачиш я … я бажав тобі добра… дати тобі нагоду вславитися… І так сталося… сам пан староста… Який же я щасливий!.. Будеш же кликати мене “Володком”, по-давньому, по-товариськи… що? не правда ж?
– Пане інспектор, – відповів поважно Семен, – я завсігди висказував ясно і нелицемірно свої гадки і почуваня, ви про те знаєте, нині ж не можу вдоволити вашому бажаню. Оставте, не розкривайте приструплених ран…”.
Маємо в цьому оповіданні зіткнення двох характерів. Народний учитель Семен Гриник розуміє, що не зміг виховати гідного учня, який зробив собі кар’єру і забув все, чим пожертвувала для нього людина, що вивела його в люди.
Ополячення українця – ще одна тема в багатогранній літературній діяльності Стефана Коваліва. І хоча вона тут намічена пунктиром, все ж попри дидактичність, правдиво описує стан справ. Треба мати на увазі, що письменник мусив зважати на цензуру, якщо хотів бачити свої оповідання опублікованими.
Семен Гриник знає собі ціну і може відрізнити справжню повагу до своєї нелегкої праці від лестощів. За будь-яких обставин він завжди залишається українцем. Саме християнська любов і народна ідея, як про це сказав йому священик, стали основою його педагогічної діяльності.
Знову слід відзначити виразність прізвищ у цьому оповіданні й те, що іменем Стефан письменник наділяє лише гідних поваги людей, ніби підкреслюючи, що не випадково його так охрестили.
 
Анатолій ВЛАСЮК
4 вересня 2017 року