Хазяїн

Хазяїн

Садочок. Захаращений та забутий людьми. Сонце сушить вологу вчорашнього дощу. Від його пекучих променів крапельки води висихають і відлітають на небо, залишаючи по собі лише згадку. Зі стовбура старезної яблуні починає сипатись долі стара кора. Якби тут хтось був, то він би побачив, що це відчиняються маленькі дверцята. З темряви розчинених дверей на землю полетіло сміття. Починають одне за одним відчинятися віконниці, які неможливо побачити, якщо не знати про їх існування. З середини старої яблуні почала линути якась пісенька. І ось, на порозі з'явилося волохате створіння. Воно почало витрухати підстилку. У всі сторони полетіла пилюга. Створіння не втрималось і голосно пчихнуло. Так пчихнуло, що аж луна пішла. Перепуджена зграя горобців підлетіла в повітря від несподіванки.

- Пробачте, - невідомо до кого звернулося створіння, - Так трапилось.

Промовило і зникло в темряві розчинених дверей. З глибини линули якісь хаотичні звуки. Потім створіння знову вигулькнуло і викинуло багатоніжку. Та бідолага звиваючись полетіла на землю.

- Пробач, але ти так насвинячила... І я взагалі тебе не гукав, сама прийшла, - крикнуло створіння навздогін. З гидливістю обтрусило свої волохаті долоньки й знову зникло всередині.

В той самий час хлопчик Тимур вирішив сходити в розвідку в покинутий садочок. Це було заборонене батьками місце. Якщо вірити батькам там бігають зграї диких собак, там бур'яни та ями в яких можна поламати усі ноги, нарешті, там можуть вкрасти або вбити. Тимур знав, що батьки часто перебільшують небезпеку. І що від зелених абрикосів не буде ніякої дизентерії, і від немитих овочів не болить живіт, не всі кішки та собаки кусаються та дряпаються. Нарешті, що найцікавіші місця, це ті місця, куди забороняють ходити батьки. Тимур взяв з собою улюблену книжку і сказав мамі, що піде почитає її десь в тіні саду. Та зраділа і звичайно погодилась.

- Ма, а можна я з собою пляшку компоту візьму?

- Звичайно можна, - відповіла мати.

- А можна я наллю компоту не в пластикову пляшку, а в батькову фляжку.

Мати замислилась, Тимур, щоб умовити її повідомив:

- Просто пластик шкідливий для здоров'я будь-якої дитини...

- Та бери вже, вчений, - посміхнулась мати, - Тільки не загуби, бо отримаєш від татка.

- Ма, ну де я її можу загубити? В нашому садочку?

- Добре, наливай та йди вже. Стій. Може тобі бутербродів зробити.

- Та ні, це вже занадто, - посміхнувся Тимур, - Коли зголоднію, я сам прийду поїсти.

Так йому вдалося випросити батькову фляжку. Він підперезався воєнним ременем, повісив на нього фляжку з холодним компотом і рушив у свій садок. Коли хата лишилась за кущами, він похапцем дістав зі своєї схованки меча, що вирізав зі старої штахетини. Його руків’я, обмотане зеленою ізоляційною стрічкою, приємно холодило долоню. Холодна фляжка, із звуком «плють-плють» ляпала по нозі. Трохи заважала книжка, яку він засунув під ремінь але, якщо подумати, то книга як панцир у лицаря, буде захищати його живіт. Городи скінчилися і Тимур вийшов на дорогу, що повинна була вивести його до мети.

Істота, що жила в стовбурі старої яблуні, мабуть, вирішила навести лад у своєму житлі. З маленьких віконець час од часу вилітали якісь непотрібні речі, та вилітали з незадоволеним дзижчанням різноманітні жуки. Наприкінці з дверей випала, довга мотузкова драбина. Її кінець трохи не досягав землі й через це теліпався в повітрі. Волохата істота почала обережно спускатися донизу. Але її обережність була марною - драбина розгойдувалась та час од часу била істотою по стовбуру. Цією дивовижею зацікавилась строката сойка. Вона одним оком спостерігала, як істота, розміром з кішку, злазила з дерева. Сойка була залітною і гадки не мала, чи можна зв'язуватись з незнайомцем. Доки волохатько спускався, сойка сиділа тихо, але тільки ноги істоти торкнулися землі, з голосистим зойком, ринулася на неї. Істота не очікувала такої зухвалої поведінки, але не розгубилася і вхопила першу палку, що валялася поруч. Істота спробувала вдарити птаха по крилу, але не влучила. Ображена нахабством сойка різко змінила напрямок польоту і, чи то випадково, чи то навмисно костистою лапою вхопила мотузкову драбину. Істота затамувала подих і дивилась тільки за траєкторією руху своєї драбини. Край драбини, який несла сойка, зачепився за гілку і перестав летіти далі. Птаха перекинулася трохи не врізалася в стовбур яблуні та полетіла далі. Драбина висіла на гілці, міцно трималась і очевидно не збиралась падати донизу. Волохата істота подивилась навкруги, зітхнула, сіла на землю і сказала:

- А взагалі, навіщо я спускався? Не пам’ятаю, мабуть, стаю вже старим, - сказала і тяжко зітхнула - Ох-ох-хо...

Тимур добрався до заростів, які кільцем оточували забутий сад. Зарості, росли так щільно, що складалось враження, ніби їх посадили навмисно. Хлопець впізнав із всіх кущів тільки колючу шипшину. Він її добре знав, бо тієї осені збирав з татком її ягоди, а взимку пив з неї смачний чай. Через шипшину лізти не хотілося, бо потім прийшлось би мамі довго розповідати, чому він такий подряпаний. Тому Тимур пішов шукати більш лагідні кущі. Хто шукає, той завжди знайде, тому і хлопцю пощастило. Він знайшов місце, до можна було протиснутися крізь густу парость.

Коли хлопчина опинився за грізною огорожею, то побачив сам садочок. Таємниче місце було оповите чарівним жовтуватим сяйвом. Та попереду його чекало нове випробування - стіна бур'янів. Тимур зняв з ременя фляжку й зробив декілька ковтків. У фільмах перед вирішальною битвою всі герої повинні випити еліксиру. Випитий компот розтікся тілом до кожного м’яза хлопчика, надаючи йому нової сили. Дерев'яний меч спробував блиснути, як справжній, але не зміг. Це не зупинило хлопця, і він героїчно ринувся вперед. Будяки кололися, падали від ударів гострого меча героя. Зелена кров летіла у всі сторони. З останніми зітханнями нерівними рядами падали вороги. За його спиною залишалась доріжка, звільнена від злих бур’янів. Вхід в садок вільний. Залишилось тільки перемогти дракона чи велетня.

Тимур йшов садком й дивувався якійсь безпечній тиші.

- І ніяких собак тут немає, - звернувся він до мами, яка в цей час десь далеко щось робила на кухні й навіть не здогадувалась про героїчну подорож свого сина.

Хлопчина стомився, тому дійшов до височенної та старезної яблуні, що росла посеред садка і сів під її крислатою тінистою кроною. Знову випив чарівного компоту і став роздивлятися навкруги.

Волохата істота почула страшенний шум.

- Що це? - здивувалась вона, подивилась в ту сторону, звідки долинали звуки епохальної битви та побачила хлопчика. Він мужньо прорубував собі дорогу крізь кордон будяків. Їх лілові головки летіли, зрубані чарівним мечем. Істота перелякалась і сховалась, принишкла в траві. Коли хлопчик підійшов до старої яблуні, серце в істоти вже намагалось вискочити з грудей. Вона приклала до грудей волохаті ручки, намагаючись приглушити тупіт серця. Істоті здавалось, що удари його перепудженого серця розносяться всім садочком, немов удари дзвона, що сповіщає про пожежу чи якесь інше лихо.

- Тимур уважно роздивлявся все навкруги. Його героїчний меч, весь в зеленій крові, відпочивав на колінах. Ще зелені бубочки яблук, що висіли над головою, наливались соком. В повітрі стояв жовтавий пилок, скрізь який пробивались сонячні промені. Трохи далі росли інші фруктові дерева.

- Треба буде сюди навідатись, коли все почне визрівати, - сам до себе звернувся хлопчик.

- Не треба, - ніби у відповідь, долинуло звідкілясь.

Тимур озирнувся в пошуках того, хто б міг сказати це. Але нікого не помітив.

- Егей, хто тут? - але йому ніхто не відповів, - Здалося. Хто тут може бути, крім мене? А нікого.

Хлопчик підвівся і почав обходити старезну яблуню, видивляючись на гілках бодай одне, хоч трошки їстівне, яблучко. Але марно - всі яблука були зелені, як бубон. І тут він побачив на стовбурі, вище своєї голови, чорний отвір.

- Клас! Це ж дупло! Я ніколи не бачив справжнього дупла. Може там живе дятел, - і спробував своїм вірним мечем пошарудіти в дуплі.

- Не треба! Тебе сюди ніхто не гукав! - крикнула волохата істота на хлопчика.

Крикнула і сховалась за стовбур. Тимур злякався. Він вгледів, що якась волохата кішка крикнула до нього і тут же сховалася.

- Киць-киць-киць, - погукав Тимур істоту, - Щоб кішка і людською мовою...

- Сам ти «киць-киць», - образилась істота і визирнула з-за дерева, - Це ніяке не дупло, а моє житло. І я тебе сюди не кликав. Йди звідси.

Тимур побачив, що істота дійсно зовсім не кішка, хіба що така ж само волохата. А стоїть на двох ногах, є в неї й руки, а рожеві вушка зовсім без шерсті й такі самі, як і в людей.

- Пробач, не хотів тебе образити. Хто ти такий, що проганяєш мене звідси, - поцікавився хлопчик.

- Я - хазяїн і тому маю право тебе вигнати звідси, - відповіла маленька, але безстрашна істота.

Тимур присів навколішки. Поклав поряд свого меча.

- Може ти хочеш пити? Мені мама дала смачного компоту, - хлопчина простягнув флягу істоті, яка була всього рази в три більше фляги, - Як тебе звати? Я - Тимур.

- Я тобі сказав, що я - Хазяїн, - відповів, вже більш довірливо, волохатько.

- Хазяїн чого? - не зрозумів Тимур.

- Ха, як чого? Цього садочку, всього, що ти бачиш навкруги. Взагалі, Хазяїн - це і моє ім’я, і моє призначення.

- Класно! То ти, як домовик?

- Якщо ти хочеш мене класифікувати, то краще вже бути біля домовика, ніж біля кішки, - Хазяїн хихикнув в долоньку!!!

- То я помилився, я ж вибачився, - трошки насупився Тимур.

- Та я вже не ображаюсь, - Хазяїн поклав свою волохату долоньку на руку хлопчика, яка ще тримала флягу з компотом, - То пригостиш мене своїм смачним конпотом? Я ще такого не куштував.

- Звичайно пригощу. Тільки як ти будеш пити з фляжки. Вона надто велика для тебе.

- Допоможи мені добратися до себе в домівку, - Хазяїн показав вгору, - Бо капосна сойка закинула мою драбину. В мене там є чашки.

- Звичайно допоможу, - охоче погодився хлопчик.

Він витягнув з-за ременя книжку, поклав її біля фляжки та меча й почав дивитися вгору. Коли він уважніше придивився до стовбура яблуні, то побачив справжній дім. Двері та віконниці цього дому були відчинені. З одного віконця протягом винесло назовні завісочку, підвіконням іншого віконця, наче кішка, поважно повзало сонечко. З дверей звисала мотузкова драбина, яка була перекручена через товсту гілку. Тимур взяв свого меча за вістря, став навшпиньки й дотягнувся до краю заплутаної драбини. З першого разу назад перекинути драбинку не вдалося. Друга спроба виявилась більш вдалою і мотузкова драбинка розплуталась і простягалась від відкритих дверей майже до землі.

Хазяїн, який боявся навіть дихнути, поки хлопчина вирішував проблему, зразу ж підскочив та обійняв його за ногу.

- Я такий вдячний тобі! Такий вдячний, - сяяв від щастя Хазяїн.

Потім він хутко поліз до своєї хатки по мотузковій драбинці та зник в темряві дверей. Тимур, щоб згаяти час почав вивчати стару яблуню. Безліч відчинених вікон, та відкриті навстіж двері дійсно надавали дереву вид якогось старого замка. Замка, який пережив віки та вдягнувся замість моху у порепану кору. Ось-ось і зверху затріпотять, підійняті на честь лицаря Тимура, різнокольорові прапори та міддю задзвенять привітні сурми... Нічого такого не трапилось. Замість сурмачів з темряви хатки назовні вигулькнув Хазяїн. Він привітно посміхнувся і помахав хлопчикові рукою. Тимур помахав у відповідь. Істота почала спритно спускатися донизу, в сумці, яка теліпалась на її боці щось дзеленькало.

- Ти пробач, - почав вибачатися Хазяїн, злазячи драбиною, - Що я не запрошую до себе. Ти розумієш, що не влізеш в мою хатинку, хи-хи. Ось, я приніс чашки. Будем пити твій конпот.

- КоМпот, - виправив Тимур!

- Та яка різниця, як його назвати. Головне, що ти мене пригостив. Ми ж тепер друзі?

- Звичайно, - посміхнувся хлопчик.

- А ось і мої чашки, - гордо!!! промовив Хазяїн, витягуючи зі своєї торбинки дві чашки.

Тимур від несподіванки відкрив рота. Чашки були більше наперстка і нагадували посуд з дівчачого набору. Як з таких маленьких можна пити? Він обережно взяв двома пальцями чашку, поставив її собі на долоню й акуратно налив із фляги компот. Долоню простягнув Хазяїну.

- Ось, пригощайся. Я краще вип'ю з горличка?

- Це як? - не зрозумів Хазяїн.

- Це так, - весело відповів Тимур і трохи пригубив смачного, але вже теплого компоту.

Вони сиділи в тіні яблуні й пили компот. Тимур все роздивлявся житло істоти, яку зненацька зустрів, а Хазяїн сьорбав зі своєї чашечки конпот. І поруч не було Тимурової мами, щоб робити зауваження, що "так робити негарно". Хазяїн побачив яскраву палітурку книжки, що зараз лежала на траві й останні хвилини не зводив з неї очей.

- А це в тебе що таке? - не витримав і запитав він у Тимура.

- Це - моя улюблена книжка.

- А навіщо вона тобі? Вона смачна?

Тимур голосно розсміявся, так голосно, що аж пташки перестали на мить співати. А коли висміявся - пояснив Хазяїну:

- Ні, книжки не їдять. Книжки - читають.

- Як це? - не зрозумів Хазяїн.

- Ну це... - замислився хлопчик, - Це коли літери складають у слова, а слова - в речення. А речення складають у казку.

- Для чого їх всі складають? Хай лежали б не складеними, - по-своєму зрозумів все Хазяїн.

- Ні, не можна, щоб літери були розкиданими. Тоді не буде казки.

- А що таке казка?

- Казка це... - знову замислився Тимур, - Це - цікаво. Хочеш, я тобі прочитаю казочку?

- Мабуть, хочу, - якось невпевнено відповів Хазяїн.

Тимур взяв до рук книжку, розгорнув її, пошукав щось, відоме тільки йому одному. Потім задоволено кивнув головою і почав читати вголос. Він читав про подорожі та пригоди в них, про дива  та звичайні непомітні речі. Хазяїн слухав уважно, затамувавши подих. Коли Тимур втомився читати, Хазяїн підійшов і заглянув у книжку.

- А звідки ти знаєш все те, що мені розказував? Я тут нічого не бачу, окрім однієї картинки й безлічі якихось чорних покручеників.

Хлопчик засміявся.

- Ну ти даєш! Чорні покрученики, це - літери, якими про все, що тільки що чув, написано.

- Да-а-а? - здивувавсь Хазяїн, він показав на книжку пальцем і запитав, - Отут є все те що ти казав?

- Звичайно.

- І ти чуєш, як тобі шепочуть ці покрученики?

- Ні, вони нічого мені не шепочуть. Я їх читаю і все.

- Ясно. Ти не хочеш мені говорити. Ми ж з тобою друзі? - запитав похнюплений Хазяїн. В нього навіть вушка трошки зблідли від хвилювання.

- Друзі, - серйозно відповів Тимур.

- Тоді відкрий мені цей секрет.

- Та нема тут ніякої таємниці.

- Не хочеш? Тоді я тобі розкрию свою таємницю, а потім ти - свою. Тільки дай ще трошки конпоту, бо в горлі щось пересохло.

Хлопчик налив істоті в її чашку компот. Та випила, прицмокнула від задоволення, поставила чашку на траву і почала розповідати:

- Я в цьому садочку хазяїн. Тобто слідкую за ним та його мешканцями. Почав я жити тут ще коли ця яблуня маленькою була, і за садочком доглядали люди. Вони зі своєї сторони, а я зі своєї. Жив я спочатку в розваленій хатинці. А потім люди знесли моє житло, але до того часу підросла яблунька, тому я переселився до неї.

- А що ти тут робиш? - поцікавився Тимур.

- Без хазяїна і садочок - не садочок. Я допомагаю деревам, навіваю їм сни.

- Може наспівуєш? - не зрозумів хлопчик.

- Ні, якби я хотів сказати "наспівую", то так би й сказав. Я саме навіваю сни.

- Як це?

- Просто. Підхожу до дерева, кладу руку на стовбур. І показую йому все те, що воно хоче бачити, але ніколи не побачить. Це ти, я, пташки там різні, можуть подорожувати. А дерева міцно тримаються за землю корінням, тому не можуть рушити з місця. Хоча я чув, що є дерева, які подорожують, але то не в нас. У нас всі дерева - домосиди. Так от, я дереву навіваю приємні видіння, а воно тішить людей рясним врожаєм. Дерево задоволене, задоволені й люди та і я теж.

- То ти багато де був, якщо навіваєш деревам сни про різні місця, - запитав Тимур.

- Та ні, я ніде не був. Просто в мене багата уява. Я все вигадую, але від моїх побрехеньок усім тільки краще. Я думаю, що і твоя книжка теж ніде не була, але розповідає тобі такі цікавини. Я щось не побачив в неї ніжок, хі-хі. От так я тут живу. Щоб садочку не шкодили я навкруги засадив його живоплотом. Тепер сюди тільки птахи залітають.

- І що, ти тут завжди сам?

- Так вийшло, - похнюпився Хазяїн, - Але в мене є дерева, а я є в них.

- Але ж дерева не розмовляють.

- То ти просто не чуєш. Вони розмовляють, тільки тихесенько так, щоб бувай люди не почули, про що вони розмовляють між собою. Ну от, я відкрив тобі страшну таємницю. Тепер твоя черга.

Хазяїн сів, вмостився зручніше, піджав під себе ноги та насторожив вушка.

- Моя черга в чому? - не зрозумів Тимур.

- Як це в чому? Ми ж домовились, що я розкажу тобі свою таємницю, а ти мені розповіси, як ти спілкуєшся з книжкою.

- А-а-а, згадав, - ляснув себе долонею по лобі хлопчик, - Тут така справа... Я навіть не можу пояснити. Розумієш, книга мовчить, вона тільки показує мені літери. Ну ті, як ти їх там назвав, покрученики, чи якось так.

Тимур відкрив книгу і показав Хазяїну сторінки, вкриті літерами. Хазяїн недовірливо подивився в книгу, потім кинув, повний суму, погляд на Тимура. Подивився, але промовчав. Хлопець продовжив, показуючи пальчиком на окремі літери.

- Оце колесо, то літера "О". Далі стоїть ціла і зламана палички які мають ім'я "К". Перевернуті граблі, то буква "Е". А за нею поспішає халабудка, це літера "А". Наостанок ось цей крученик - літера "Н". І разом виходить слово "ОКЕАН". Ось я читаю слова і пізнаю, що написано в книзі.

Хазяїн сидів і слухав, в нього від цікавості аж рот відкрився.

- І що, оце треба кожне слово читати, вони самі не говорять? - перепитала істота.

- Ні, не говорять, - посміхнувся хлопчик.

- Та ну, це дуже важко.

- Але ж дуже цікаво, - заперечив Тимур.

- Згоден, дуже цікаво...

Друзі сиділи мовчки, кожен міркував про щось своє. Потім хазяїн підсунувся ближче до хлопчика і поклав на його ногу свою долоньку. Через деякий час він сказав:

- Хочеш, я тобі навію твій сон?

- Звичайно хочу.

- Тоді заплющ очі.

Тимур слухняно заплющив очі та ліг на траву. Спочатку він бачив тільки мерехтіння сонячних зайчиків на своїх повіках. Потім ці плями світла об'єдналися і він побачив яскраве сонце над піщаними пагорбами. Він йшов вперед. Рідкі кущики жовтої трави хрустіли та розсипались в порохняву під його ногами. Підйом на вершечок пагорба виявився не легким. Захотілось пити, але фляга вже давно порожньо дзвенить, коли їй випадає нагода вдаритись об руків'я меча. Ось і вершина. У Тимура аж забило подих, коли він побачив, що далі все навкруги зелене.

- Чому така разюча різниця? - задав він питання самому собі та раптом почув відповідь.

- Це я не даю воді перейти на ту сторону.

Тимур оглянувся на звук голосу і побачив великого зеленого дракона, який майже зливався з травою, на якій лежав.

- Для чого ти це робиш? - повернувся хлопчина обличчям до дракона.

- Просто так. Мабуть, тому що я - капосна тварюка, - з, ледь помітною посмішкою, відповів він, - Ти можеш йти далі, я не буду робити для тебе ніякої перешкоди.

- Що ж тобі треба, щоб ти пустив на ту сторону водичку?

- Та нічого мені не треба. У мене все є. Мене треба перемогти в двобої. Тільки щось ніхто не хоче цього зробити. Кому потрібно ризикувати своїм життям заради якоїсь води, яка навіть не буде належати переможцеві, - дракон ліниво!!! позіхнув і показав свої гострі численні зуби.

- І багато пройшло повз тебе людей? - поцікавився Тимур.

- Багацько пройшло. Що я їх буду рахувати? І тебе ласкаво запрошую до зеленого гаю. Там, трохи нижче, - дракон показав хвостом напрямок, - б'є холодний та смачний струмочок. Щасливої тобі подорожі!

- Та ні, так не піде. Ти робиш неправильно. Я вимагаю тебе пустити воду на ту сторону пагорба, - наскільки можливо суворо, відповів Тимур і насупив брови.

- Ти хочеш битися?

- Так, - хлопчик взявся за руків'я свого меча.

- Точно? Подумай, я ж тебе не тримаю і не бажаю тобі зла.

- Я подумав і вирішив битися, - відповів хлопець і відчув, як тремтять в нього коліна.

- Ги, ну що, тоді биймося, - гиготнув дракон і підійнявся з трави.

Він був величезним і Тимур, звісно злякався, але вигнув свого меча і зробив випад в сторону тварюки. Почалась запекла битва. Навкруги вони витоптали всю траву. Тимур отримав декілька подряпин, на яких засохли крапельки крові. Дракон кректав, слабів від ударів дерев'яного меча і зрештою впав, висолопивши язика. З останнім подихом з дракона вилетів дух. Битва скінчилась. Переможець сів на траву і відсапувався. Він бачив, як вода разом з травою ринула на ту сторону пагорба. Жовто-сірий колір поступово перетворювався на зелений.

Тимур встав, щоб йти до струмочка, попити води. Обернувся наостанок і не побачив дракона. Той кудись зник.

- Герой! Ти переміг, - почув Тимур голос Хазяїна. Звідки він тут взявся?

Хлопчина придивився і побачив, що лежить під яблунею і поряд з ним його новий друг.

- Ти переміг, - повторив з посмішкою Хазяїн, - Я і сам не знав чим закінчиться ця історія. Бо ти вирішуєш, навіть уві сні, що будеш робити. Ти - хоробрий хлопець.

- Так це було неправдою. Все, що відбулося, це тільки сон? - похнюпився Тимур.

- Та хто його знає, - посміхнувся Хазяїн, - Я вважаю, що все це відбулося насправді. І ти бився з драконом і переміг його.

- Чесно?

- Чесніше не буває.

Сонце припікало з зеніту. Був десь обідній час. Тимур схаменувся:

- Ой, пробач, друже. Моя мама може хвилюватися, що мене так довго немає. Мені треба бігти, - засмучено сказав хлопчик.

- Шкода. Ми тільки подружилися. Може не підеш?

- Та ні, треба. Я обов'язково повернуся до тебе.

- І книжки з собою бери, - тихенько промовив засмучений Хазяїн.

- Тільки так! Я побіг.

Тимур підхопився, начепив флягу, засунув за ремінь книжку, взяв у руку меча і побіг до того місця, де побачив порубані ним же бур'яни... Зворотній шлях не забрав багато часу і скоро він вже був дома. Захеканий та щасливий він забіг до кухні.

- Ма, а я дракона переміг.

- Добре, добре. Молодець, що переміг, за стіл сідай, обід вже вичах. Де тебе носило?

- Я ж кажу тобі, що переміг дракона і подружився з Хазяїном?

- Яким хазяїном? - насторожилась мати.

- Маленьким і волохатим. Він - як кішка.

- Маленький, то добре. Тільки після кішки піди ретельно вимий руки.

- А дракон, він був таки зелений, - почав розповідь Тимур, але мати його вже не слухала. Вона вже розмовляла телефоном з подругою:

- ... і три яєчка? Добре, я так запам'ятаю, мені немає чим писати. Олю, а ти додаєш...

Тимур пішов мити руки і вже мріяв про майбутню зустріч зі своїм новим другом - Хазяїном. І перебирав в пам'яті свої книжки, яку з них можна буде почитати наступного разу його новому другу.