Болбочан Петро народився 5 жовтня 1883 року у с. Гижцях, Хотинського повіту у родині сільського священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. А далі різко змінив курс життя – замість ряси обрав військовий однострій.
Ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. Так, Петро займався розповсюдженням "Кобзаря" серед учнів, вів "сепаратистські" розмови, за що начальник школи пророкував юнакові: "Шибениця по тобі плаче!" Проте здібного українця не вигнали, навпаки дали можливість закінчити Чугуївське юнкерське училище. А потім Болбочан брав участь у першій світовій, швидко просуваючись службовими сходинками.
wikipedia.org
Уже влітку 1917-го року 34-річний підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-й армійський корпус. Із 5 тисяч свідомих українців він створив І-й український республіканський полк, але російська більшість підняла бунт, сталася збройна сутичка після чого українців роззброїли. Петро Болбочан разом із побратимами відправився до Києва, де створив боєздатний дисциплінований полк. Це формування одержало ім’я 2-го Запорізького полку.
Полковник зумів зібрати навколо себе справжніх героїв і патріотів, а пропагандистом у полку був нащадок наказного гетьмана Павла Полуботка – Микола Міхновський. Болбочан успішно йшов Україною, звільняючи її від чужинців-завойовників. 16 квітня 1918 року його полк разом із легіоном Українських січових стрільців під орудою Василя Вишиваного, загоном Марусі Никифорової звільнили Олександрівськ.
Відомо, що командири полків Запорізького корпусу П. Болбочан і В.Петрів по-дружньому зустрічаючись в Олександрівську, пропонували Вільгельму фон Ґабсбургу об`єднати легіон галицьких Січових стрільців з їхніми частинами для здійснення державного перевороту і просили архикнязя очолити новий уряд України. Та нащадок австро-угорських королів відмовився від такої честі. Наступного дня на майдані Волі відбулося велике свято. Старожилам (особливо жінкам) запам’ятався стрункий красень-полковник, схожий на д’Артаньяна.
Того ж дня Запорізький полк рушив у похід. Уже 18-го квітня бійці полковника Болбочана здобули Мелітополь, 20-го впав Сиваш, 22-го квітня звільнили Джанкой, наступного дня – Бахчисарай, 24-го Сімферополь. Тут до Запорізького полку приєдналися чамбули кримських татар. Люди Залізної дивізії буквально валилися з ніг, але націлилися на Севастополь.
Та жаль, співпали інтереси двох керівних сил: німці хотіли бачити Крим під своїм контролем, а Павло Скоропадський бажав здихатися Петра Болбочана, як конкурента. Так гетьман домігся негайного розформування Запорізького корпусу.
Проте кваліфікований військовий спеціаліст, свідомий українець Петро Болбочан розумів, що тільки єдність українців приведе до державності, тому намагався примирити гетьмана з урядом Петлюри. Восени 1918 року з наказу Директорії Болбочан командував Запорізьким корпусом і всім військом Лівобережної України.
У цей час Симон Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Петру Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, на що Болбочан відповів: "З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю". Такого Петлюра не міг ні забути, ні простити. Під час перебування у Кременчуці талановитого полководця, улюбленця солдат позбавили посади командувача корпусу й арештували.
Згодом неслухняний полковник відмовився від пропонованих посад і поїхав до Станіславова, де марнував час у кав’ярнях, мучився тим, що Україна воює і потребує професіоналізму.
Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові поїхати до Італії у справах полонених українців. Полковник розумів безглуздість свого вигнання, але погодився з єдиною умовою: він хотів попрощатися з вояками Запорізького корпусу, який тоді бився під Проскуровом.
Проте, 9 червня з’явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство того, що нібито 6 червня 1919 р. у Проскурові Болбочан зробив спробу стати на чолі корпусу. Болбочан мав змогу втекти від слідства. Але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.
10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Петлюра та військовий суд були невблаганні до своїх: вирок – стратити. Даремно до Петлюри зверталися з проханням про помилування Петра Болбочана: дружина члена Центральної Ради історика Миколи Макаренка, отаман Євген Коновалець, інспектор Дерещук, 6-та, 7-ма, 8-ма частини Запорізької дивізії полковника Сальського.
Петра Болбочана закатували перед стратою до божевілля.
28 червня 1919 р. о 22-й годині біля станції Балин на Поділлі відбулася екзекуція. Із півчоти стрільців ніхто не виконав команди: "Вогонь!" Тоді полковник контррозвідки Чоботарьов непритомному Болбочану сам двічі вистрілив у голову і потягнув його до ями.
В’ячеслав Липинський розридався, коли почув про страту військового генія України, Петра Болбочана…
