Гумор та іронія проти невігластва

Михайло Коцюбинський. Відьма.
 
Це оповідання було написане 1898-го, а опубліковане – 1914-го року. В примітці редакції журналу "Літературно-науковий вісник" сказано:

"Оповідання "Відьма", яке друкуємо в сій книжці в річницю нашої тяжкої втрати – смерті М.Коцюбинського, передала шановна дружина небіжчика. Належить воно до циклу бессарабських оповідань автора і написане перед кількома роками. Оповідання зовсім викінчене, але Коцюбинський, що був дуже суворий суддя для своєї творчості і завжди багато працював над обробленням своїх творів, чомусь хотів ще переглянути і трохи обробити його, і через те не давав його до друку. За місяць до смерті він взяв був його на перегляд, але хвороба не дала йому того зробити. Певно, сей останній дотик пензля такого видатного майстра, як Коцюбинський, надав би сьому оповіданню ще кілька рисок тонкої краси, та в кожнім разі і без того оповідання є дуже гарним і визначається всіма прикметами чарівного талану небіжчика".

Вкотре письменник у своїй творчості звертається до народних забобонів, які відбиваються на долях конкретних людей.

Тітка Прохіра скаржиться, що її корова стала давати менше молока. У всьому вона звинувачує Параскіцу і каже, що та відьма. Дівчина вважає себе негарною, але закохалася в найкрасивішого хлопця у селі. Мачуха Параскіци Маріцца стає на бік тітки Прохіри, бо не любить падчерицю, а батько Йон не вірить, що нещастя йде від його доньки.

Проте в селі трапляються й інші пригоди, в яких у всьому звинувачують Параскіцу. Дівчина не розуміє, чому змінилося ставлення односельчан до неї. Люди перестали з нею вітатися. Хлопчаки жбурляють в неї грудками землі. Врешті-решт вона довідується, що її вважають відьмою.

Страшне життя настає для Параскіци. Вона намагається сховатися від людей, але це їй не вдається. Вдома теж пекло. Маріцца хрестить усе, до чого доторкається падчериця, а Йон починає вірити, що його донька таки є відьмою. Він забороняє їй виходити із хати, хоча дівчина дуже любила вдень і вночі бути у винограднику. "Єдиним місцем, де вона почувала себе спокійною, був батьківський виноградник, німий свідок її мрій, мук та жалів. Вона покохала те море кучерявої зелені під блакитним шатром з його захистками, холодком, самотністю. Вона поклала стільки сили, стільки праці в сей клаптик землі, вона власними руками виплекала оті розкішні яро-зелені кущі з тоненькими вусиками та гронами ягід під лапатим листям. То були вірні, незрадливі приятелі, серед яких душа її спочивала од всіх кривд світу. Там їй сходив день, там стрічала й ніч її".

Батько дійшов до того, що змусив доньку розстібнути сорочку, аби побачити, чи є на ній хрестик. Переконався, що є. Проте знайомі кажуть, що відьма неодмінно повинна мати хвіст. Втім, вирішують повести Параскіцу до церкви. За переконаннями людей, якщо під час проповіді священика на словах "Іже херувими" Параскіца не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес, – то вона точно відьма.

У церкві "круг Параскіци зробилося так просторно, що навіть попадя могла б їй позаздрити. Але той простір тільки додав жалю дівчині, і вона, щоб не бачити людей, отих лихих недобрих людей, опустилась навколішки з благанням до Бога – Бога доброго, милосердного, який бачить всі кривди людські, знає її невинність. Параскіца ревно молилась, а навкруги її хвилювалась зацікавлена та наелектризована юрма. Надаремне молоденький чорнявий піп виявляв усю красу свого м’якого голосу, надаремне вкладав він так багато почуття у свої вигуки: його вірних парафіян цікавило зовсім не те… Отож, коли час наближався до "херувимської", очі розгорались сильніше, неспокій зростав, гнітив навіть, в’язи боліли, бо треба було дивитись через голови сусідів. Далі трудно було витримувати. Та от все стихло, як перед бурею, і крилос торжественно, спочатку тихо, а далі, все дужчаючи, загудів: "Іже херувими". Люди стрепенулись. На лиця вдарив наче холодний вітрець. Обличчя витяглися зблідлі, а очі, цілі сотки очей впилися в Параскіцу. Параскіца стояла навколішках і молилась. Вона сама, благаюча та протестуюча проти людської несправедливості, вона сама несвідомо чекала моменту, коли співатимуть "херувимську". І от, як тільки розлявся тихий, а величний хор, щось важке, пекуче покотилося їй під горло і прохалось наверх роздираючим криком. Жах обхопив Параскіцу й обляв холодним потом. Вона ледве здержала той крик. Вона конвульсійним рухом поклала на себе великий хрест і вдарила поклона, стискаючи міцно руки. Невже – правда? А люди ждали. Без найменшого руху, з затамованим віддихом, затопивши палаючий зір у лежачу долі відьму. Тим часом "херувимська" минала, як літня ніч. Морок щез, і світло свідомості, що нічого таки не сталося незвичайного, прикро вразило напружену масу. Ще хвилинку люди стояли тихо, немов не вірячи в розчарування, немов чогось ще сподіваючись. Але все було, як і перед хвилею: Параскіца хрестилась та била поклони, а на обличчях оточуючої її жіноти малювався кислий вираз. Юрма ворухнулась, пробудилась од сну, незадоволена та роздратована. Немов досада взяла на Параскіцу, що завела їх в сподіванках".

Проте пережите не минуло даремно для дівчини. Часто "їй під груди щось підкочується, лізе з горла, і так хочеться крикнути дико, не своїм голосом. Що воно таке? Звідки взялося таке чудне бажання? Се питання вже кілька день морочить її, не дає спокою. З тої пам’ятної неділі з нею часто буває таке; вона почуває в собі щось невідоме. Почне молитися – і не може: якась сила душить за горло, проситься з грудей божевільним криком. А то видається, що вона стала легкою, такою легкою, як пір’їнка, от-от здійметься угору і полетить кудись та накоїть лиха…

… Раз над ранком – Параскіца не могла сказати, чи вона спала, чи ні, – з нею щось сталося: вона знов почулась легкою, як солома. Легкий вітрець обвіяв її, і щось тверде й холодне, мов гадюка, залоскотало її по литках: то був хвіст, довгий, твердий, з волохатим пучечком на кінці, мов у корови. На голові, підіймаючи волосся, вискочили ріжки – вона не бачила їх, але чула. Якась шалена злість засвітила їй очі й запалила серце. В одну мить вона знялась вгору, кинулась у вихор, який закрутив її і поніс над землею. Вона летіла, а круг неї свистів та гудів вітер, роздуваючи лихий поломінь в її відьомському серці.

Вранці її знайшли зомлілу коло Галчанового обійстя. Її очутили і завели додому. Вона сиділа, бліда й пригноблена, на призьбі, оточена купкою цікавих, і нічого не одповідала на розпитування. Вона боялась поворухнутись, бо їй все здавалося, що її залоскоче по голих ногах довгий і твердий, мов гадюка, хвіст".

Коцюбинський явно грає на нервах читачів, закручуючи мало не детективну інтригу.

Після цієї пригоди односельчани вирішили все-таки перевірити, чи є в Параскіци хвіст. У неділю, після служби Божої, її не випускають з хати. Діждавшись моменту, всюдисуща тітка Прохіра зі сліпою Маріорою вхопили Параскіцу і натягнули їй спідниці на голову. Бідна дівчина спочатку думала, що її хочуть спалити, як відьму, а тепер заспокоїлась, зрозумівши, що в неї шукають хвіст. Вона довго терпіла наругу, аж поки мало не всі сільські жінки, які заходили до хати, переконалися, що хвоста в неї нема. З чоловіків дозволили глянути лише Йошу Галчану, який першим висловився за те, щоби перевірити, чи є у відьми хвіст.

"Червоний і схвильований, він підійшов до ліжка, а його масні очі так і забігали від купи спідниць аж до гарних панчіх Параскіци. Він постояв кілька хвилин над Параскіцею з видимим розчаруванням, ляпнув її злегенька долонею і авторитетно промовив:

– Ні, не відьма!..

В той мент Прохіра й Маріора пустили Параскіцу. Вона поспішно випутала голову із спідниць, і хоч лице її горіло від сорому, серце радісно тріпало в грудях і якийсь солодкий спокій розлився по всій її істоті: вона тепер напевне знала, як і всі люди, що вона не відьма”.

Коцюбинському ледве вдається зберегти серйозність, оповідаючи цю історію. Він розумів, що читатимуть її прості люди, які вірять у подібне. Лише деякі штрихи в авторській мові дозволяють зрозуміти, наскільки іронічно письменник писав про подібне. Тонкий гумор автора приховує те, як насправді  він ставився до невігластва нещасних людей.
 
Анатолій ВЛАСЮК
7 квітня 2017 року