Гуд френд

20 березня 2015
Maria Ivanus
З роботи мене звільняли "з музикою" двічі в житті. А точінше - раз. Бо в другому випадку звільнення і підвищення відбулось одночасно, але врешті-решт все закінчилось втратою робочого місця.

Звільнили з прибирання. Ага. "Розумієш, людина з вищою освітою вже не може працювати на роботі з мінімальними інтелектуальними вимогами. Хіба, якщо це для якогось соціального експерименту", проповідував пізніше один із друзів.

Я не знаю, наприклад, відомий американський письменник-гуморист і радіо ведучий Девід Седаріс ніколи не приховува того, що навіть після публікації кількох книг і успіху своїх шоу, він продовжував прибирати людські будинки. Тому й мені не соромно зізнатись, що після приїзду в Америку працювала і покоївкою, і офіціанткою, і нянею. Кожна чесна робота - це добра робота. Важливо знати тільки, коли з неї піти.

Не хочу вихвалятись, не думайте, але вибір в мене (два місяці після перших пошуків роботи в Америці) був. Або прибирання, або танці в клубах, або касир в якомусь магазинчику, де власником був обов'язково якийсь пришиблений старий з неодноразовими звинуваченнями в сексуальних домаганнях в недалекому минулому.

Я любила танцювати, але мені не було 21-го року і совість/здоровий глузд пiдказували, що "на ліво підеш... а там содом і гомора, дитинко!" (голосом бабці, яка так мені передрікала поїздку в Гамерику). А ще одна людина, яку я дуже поважала, сказала: "а що, як раптом колись тобі підфортить і захочеш стати політиком? Га? А в тебе ум є, всьо є, а р-е-п-у-т-а-ц-і-я?? Підпсована! Думай наперед в Америці! Всєгда!" Тому одноголосно пошуки звузились до прибирання, бо ж "шлях в Америці всім потрібно пройти від початку. Всі так роблять." Ну, якщо вже всі так роблять, то що мені випендрюватись?

Як там в Жадана: "Двадцять років - той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя." Тому прибирання чи ні, а я була в країні своїх мрій і після першого ж дзвінка по оголошенню в польській газеті мене прийняли на роботу і сказали чекати завтра зранку біля готелю в самісінькому центрі міста. 
 
Робота покоївки в готелі мені страшенно сподобалась. 

Я одразу побачила різницю між роботою покоївок, які працювали безпосередньо на готель і отримували свої 14 доларів на годину, ланч і подвійни ставку, якщо потрібно було залишитись після закінчення зміни. Польки ж були нелегалами, які в готель потрапили через сумнівну агенцію, яка "чесно" платила 5 доларів за кімнату, чим і мотивувала дівчат брати на себе по 15-17 номерів в день. 

"Готельні" покоївки - це була мафія з жінок середнього віку, які емігрували в Америку в розпал війни на Балканах. Вони з підозрою дивились на все, що не мало боснійського походження. З польками вони спілкувались крізь зуби і не поважали їх легковажний підхід до праці, якій багато хто присвятив вже з десяток років. Дівчата на це не зважали і мали "вшистко в дупі". Бувало, що в неділю на роботу вони приходили одразу після нічних тусовок в клубах. Зі всім макіяжем, відвертим одягом і пікантними подробицями. Готель надавав уніформу, щодня чисту і попрасовану. Ми всі переодягались в одній великій кімнаті, половину з якої займали молоді веселі польки, а в іншому кінці на них буркотіли боснійки, які, мабуть, щовечора промовляли додаткову молитву щоб їх сини, борони Боже, не привели в хату таку невістку. 

Я десь була на мередіані. В мене були документи і я не плекала всепоглинаючої вдячності до своїх благодійників за 5 доларів за кімнату. Мені подобався менеджмент готелю. Все, чого нас вчили в університеті на лекціях з менеджменту тут оживало на моїх очах у вигляді організованої роботи величезної компанії, яка дбала як про своїх гостей, так і про працівників. Щоденні "двадцятихвилинки" перед робочим днем, усміхнені та приємні менеджери середньої ланки; кухня для персоналу, де на День Подяки обід для всіх працівників подавало керівництво.. А команда готелю була численна. Думаю, десь біля 100 чоловік. Покоївки були найменшорганізованими, мабуть у зв'язку з мінімальним знанням англійської і повним ігноруванням правил, яких ми повинні були свято дотримуватись. Наприклад, кожного дня змінювати постільну білизну, як i належить 4-5 зірковому готелю. Де там! Польки винайшли спосіб як натягувати простирадла  щоб вони виглядали "свіжими". Їм не вистачало часу на "деталі". 7 хвилин на кімнату і не більше. Тоді як легальні покоївки виділяли від півгодини до 45 хвилин.
 
Після двох місяців роботи я зрозуміла, що хочу працювати саме в цьому готелі аж до того дня, поки не стану генеральним менеджером. Отак.  

Все мене в ньому зачаровувало. Дворецький в білих рукавичках, фасад із золотим оздобленням, стара історична частина, де кімнати нагадували будуари замку. Товсті стіни і приглушене освітлeння коридорів, яке зараз мені пригадується у вигляді смолоскипів.

Робота була важка, повірте. Але я її не помічала. Працювати в центрі міста було так схоже на кадри з фільмів. І нічого, що виходити з дому доводилось в 5.15 ранку, а на роботі бути o 8. Кожен день, коли я піднімалась з підземного переходу на Мічіган Авеню, моє серце підстрибувало від вигляду висотних будинків, вершечки яких губились в тумані й нагадували товсті мотузки, які зв'язували землю з небесами. І мені не вірилось, що я...Тут. 
 
Я любила ці автобуси і метро, в яких разом зі мною їздили працівники офісів, банків, вчителі та студенти. Мені цікаво було знати, що вони читають, яку музику слухають, чому вже з середини березня ходять з голими ногами в строгих спідницях, білих кросівках, а в торбах на плечах везуть балетки для роботи. Все це була Америка, яку не показували в Україні, про яку ми не вчили в темах з англійської мови.

Мій готель і центр Чикаго - це як інший світ в порівнянні з тими районами, де я жила. Де жив робочий клас. Але цей контраст не засмучував мене. Тільки мотивував. Все здавалось можливим, захоплюючим і повним пригод.

Переодягнyвшись у форму з білими комірцями, я з нетерпінням чекала на список номерів, які перепадуть сьогодні. Для мене це була лотерея. Всі ми хотіли південну історичну вежу. Там все було красивіше, люди культурніші, а номери чистіші. Та туди ми потрапляли рідко. Хіба, якщо котрась з "готельних" покоївок не виходила на роботу. Північна частина - типовий готель бізнес-класу. Нічого особливого, крім виду з вікна. Але мені цікаво було стукати в зачинені двері й здогадуватись, хто там буде сьогодні. Найкраще, якщо готель приймав з'їзд медиків або ще якусь конференцію. Їх цілими днями не було в номерах. Ми аж нудились без людей. Японці взагалі, здавалось, навіть не розпаковували валіз. Хіба щоб дістати зубну щітку. На королівському ліжку, розраховавоному на двох американців або шістьох азіатів, бізнесмен з Японії займав краєчок ковдри, мнув одну з 10 подушок, прокидався, наче його застукали в чужому домі, і зникав. Решта номеру була в недоторканому стані. 

Перевіряли кімнати на чистоту наші сeрвіс інспектори - молоді дівчата, які проходили стажування в Америці. Менеджери в кінці кожного тижня переглядали середній бал кожної покоївки і, якщо потрібно, проводили виховну роботу.

В мене були хороші показники, але не такі хороші, як в Басі.

Бася (скорочено від Барбара) - полька п'ятдесяти років, з двома вищими освітами і науковою кар'єрою в Кракові. Англійської не знала, в Америку приїхала по Зеленій Карті й потрапила в готель, як і я. Бася була просто нереально відповідальною людиною з певними нервовими розладами. Бо як інакше пояснити те, що інколи вона після закінчення зміни ще раз бігла в номери, де на її думку косметика у ванній була виставлена не належним чином?

Бася стала моєю подругою і завершенням кар'єри в готельному бізнесі.

Ну, не те що би подругою. Всі думали, що вона моя матір. Те, що ми були ніскілечки не схожі й розмовляли різними мовами, нікого не дивувало. Ми жили в північній частині Чикаго, їздили на роботу одним потягом. На цьому всі наші спільні риси закінчувались. Бася завжди розмовляла зі всіма польською. Так, ніби мав її розуміти весь світ. Починаючи від мене "ну бо украінци і поляци - то єдно" і аж до нашого молодого менеджера, який врешті став уникати її.

В поїзді я слухала історії про польську комуну, Солідарність, близнюків-політиків, католицьку церкву і надлишок євреїв у суспільстві. В кінці робочого дня дорогою до метро ділились враженнями від брудності номерів, які нам випали в той день, а у вагоні підземки Бася починала молитись. Вперше, коли я помітила, що вона щось впівголосу бубонить без зупинки, мене це дуже злякало. Потім я помітила вервицю в її руці і заспокоїлась. Думаю: "Дякувати Богу, обійдемось сьогодні без екскурсій у величне минуле польської нації". Безпечно витягую якусь книжку, aле ловлю на собі незадоволений погляд Басі. Вона дістає з сумки ще одну вервицю і заохочує молитись з нею. Польською. Заохочує - це навіть не те. Радше, командує. Бо як тільки я хочу сачканути і мій голос затихає, поки я розглядаю якогось цікавого пасажира, як тут же чую голос Басі на цілий вагон: "Матко Боска... і з твоєм Синем.." Я приєднуюсь до молитви і люди дивляться на нас із здивуванням і навіть острахом, бо Бася ще час від часу заплющує очі в повній відданості та покорі. А я дивлюсь навколо з мовчазним криком: "Врятуйте! Я - заручник!"

Заручник доброти Басі. Ага. Канапки кожен день на ланч (Бася завжди носила їжу з собою, куплену в польському склепі. Американській кухні вона не довіряла і казала, що недарма від неї "люди пухнуть") 

Tитул "Працівник місяця" розділили на двох. Але до того часу вона мене почала конкретно нервувати. Особливо її небажання розмовляти зі мною англійською, що було б кориснішим для обох, замість постійної польської. Проте, на роботі, як тільки доводилось їй мати справу з менеджерами, Бася демонстративно діставала електронний перекладач і зі всіма можливими потугами головного мозку показувла своє нестримне бажання самовдосконалюватись. Начальство цим дуже любило милуватись і ставили Басю всім за приклад. Особливо боснійкам і афро-американкам, яким би перекладач не завадив.
  
У поїзді вона більше не молилась, а чіплялась до пасажирів зі своїми позитивними меседжами. Типу: " Америка - країна можливостей! Я тут три місяці й вже вся така супер успішна покоївка". При цьому демонструвала посвідчення "працівник місяця". Ще якби вона намагалась це розповідати англійською, то люди може б не лякались. Але це була суміш польської, латини і Бог зна чого, яка врешті закінчувалась звертанням до мене: "Ну, Марисю, ну поведь їм! Ну ти ум'єш!" І я перекладаю комусь, що от моя подруга каже, що ваша дитинка дуже гарненька (Бася в цей час надає візуальний супровід, посміхаючись, ловлячи себе за щоки і корчить всі можливі гримаси, щоб розсмішити дитину). Або я маю перекласти якомусь молодику в костюмі, що він дуже схожий на сина Басі, який закінчує Консерваторію і дуже талановитий (як і всі поляки). Хлопець дякує і спішить на вихід. На 10 зупинок раніше, бо їхав він в аеропорт.

Так ми з молитовної пари стали цирковою. Люди тепер думали, що ж ми продаємо, так завзято чіпляючись до пасажирів.

В готелі, однак, почались позитивні кадрові зміни. Стажування інспекторів закінчувалось і на їх місце шукали людей. Як і кожна компанія, наш готель надавав перевагу "своїм" перевіреним кадрам. Дешевше і доцільніше було оплатити короткі курси колишній покоївці, яка себе вже зарекомендувала, ніж приймати когось з вулиці. На одному з ранкових зібрань нам повідомили про вільну вакансію.

Бути інспектором фізично важко - доводиться весь день бігати по сходах і перевіряти кімнати, слідкувати, щоби брудна білизна вчасно потрапляла в пральню і щоб в жодному разі клієнти не скаржились на недостатню чистоту в номері. Години роботи були довші, ніж в покоївок, і відповідаьність більша. Але я знала, що хочу цю роботу. Крім того, в мене була перевага - легальний статус і молодий вік. 

В той день одна з інспекторів прийшла до мене в номер і порадилa поговорити з менеджером персоналу. Вона пообіцяла написати рекомендацію і загалом була налаштована дуже оптимістично.

Менеджер був радий, що так швидко знайшлось вирішення з вакансією. Переглянув звіти по моїй роботі, сказав принести копію дозволу про працю і побажав успіху. Все. Робота моя.

На радощах я біжу шукати Басю. Розповіла їй все, вона, наче, зраділа. Але мимохідь поцікавилась, чому їй не запропонували цю роботу і що все вийшло не дуже чесно. ("Бо ти не говориш англійською, прокляття!", хотілось мені їй сказати. Але промовчала). Дорогою додому Бася скаржилась на свою важку долю нікому не потрібного інтелігента. Я знала, що до чогось це йде.

Бася попросила, щоб я завтра ж пішла до менеджера і сказала, щоб вони прийняли її на роботу покоївкою без посередництва агенції. Так у неї буде менше навантаження, більша зарплатня і соціальний захист. Звучало це прохання як ультиматум або погроза, навіть. 

Ранок не обіцяв нічого доброго. В роздягальні Бася ойкала і ахкала, як в неї болять ноги і як важко, коли навколо всі молоді та байдужі. В ліфті нагадала про вчорашню розмову і сказала, що краще все зробити до ланчу. 

В номер до мене знову піднялась моя інспектор і сказала, щоб про нову роботу нікому не розповідати. Так як досі я не була працевлаштована готелем, то мені потрібно звільнитись з роботи в агенції і лише після того заповнити всі необхідні документи в офісі  готелю. 

Коли я спустилась на ланч, Бася чекала мене біля склянного офісу менеджера персоналу. Він розмовляв з кимось по телеону і теж збирався обідати. 

"Мислю так, же мусіш тераз з нім порозмавлять. Бо пузнєй, в'єш, он гдєсь пуйдє ци цось", Бася ловила мене під руку і майже силоміць штовхала в офіс.

Я їй пояснюю, наскільки це невчасно і навіть нахабно з мого боку. Я ще навіть не була офіційно прийнята на роботу. Але вже було пізно. Менеджер нас помітив і запросив в кабінет.

Поки я встигла йому розповісти в чому справа, Бася розгорнула цілу кампанію під гаслом "Прийміть мене в штат готелю!". Десь з кишень дістала всі свої звіти по чистоті кімнат, зашморганий завдяки частим експозиціям "працівник місяця", фотографії дітей, Зелену Карту і, врешті, в хід пішов "козир"- забинтована нога з варикозним розширенням вен. Я повинна була це все перекласти, хоча Бася весь час мене перебивала і повторювала: "Мі - літел інгліш. Мaрія - хелп. Марія - френд. Ві гуд." 

Але нічого вже не могло бути "гуд". Я з відчаєм помічала роздратування і напругу на обличчі містера С. Він не міг зрозуміти, що ми хочемо. Бася ж працює вже в готелі. Якого біса? Тоді він допер, що ще є агенція і ми замішані з ними. Сказав, що подумає. Ми пішли на ланч, але передчуття в мене були найгірші. Все було надто добре і надто швидко. Бася ж хвалила Бога за всі благодаті в особі такого хорошого начальства.

В кафетерії, поки я замовляла собі ланч, вона вже підсіла до польок і розповідала їм, як "Марися переходить на посаду інспектора, а сама Бася нарешті почне працювати як біла людина." Навіть боснійки нашорошили вуха. Як я їй тільки не сигналила, щоб вона замовкла і їла свої польські канапки... Все було марно.

Польки багатозначно переглядались між собою і гуртом піднялись на обговорення. Повертались в номер ми з Басею вдвох. Вона радісно мугикала якус "пісенку", а мені хотілось її викинути в шахту ліфту. 

Перед закінченням робочого дня мене в коридорі зловила за руку та сама доброзичлива інcпектор. Тільки цього разу вона була сердита, її обличчя червоне, наче хтось надавав їй ляпасів.

"Я тебе просила нікому не розповідати про нову роботу? Все пропало! З вашої агенції зателефонували нашому менеджеру і пригрозили судовим позовом за порушення контракту і за те, що готель переманює працівників агенції".

"Але я з агенцією нічого не підписувала! Вони мене навіть особисто не знають!", мої жалюгідні спроби врятувати ситуацію були марними.

Я підставила людину, яка мені щиро хотіла допомогти заради людини, якій не варто було потурати так довго. 

В роздягальні я ледь стримувала сльози і злість. Сказала Басі про все, але та тільки виправдовувалась своїм християнським обов'язком давати пораду іншим "в нужді".

"Господи, як же ти мені набридла", я думала, востаннє перевдягаючись з готельної форми в "цивільне". Додому я поїхала сама, в іншому вагоні. Не мала терпіння слухати що "все буде добре".  

Все було так добре, що коли я вийшла з підземки, на екрані телефону моргало голосове повідомлення з агенції. В ньому мене звільняли, звинувачували в якихось "промишляннях" за їх спиною і попередили, що від сьогоднішнього дня я не маю права з'являтись в готелі. І менеджмент теж знає, що якщо мене приймуть на роботу - судова тяганина забезпечена. Останній свій чек я теж ніколи не отримала.

Через декілька днів після звільнення я зустрілась на нейтральній території зі своєю наставницею, яка так вболівала, щоб я отримала ту роботу. Вона сказала, що на зборах менеджменту їх строго попередили в майбутньому не заводити розмов з людьми від агенції. Жодних заохочень і коментарів з приводу кращих умов праці. Звісно, що моє майбутнє з цим готелем не передбачалось навіть в далекоглядних і найоптимістичніших планах.. Навіть рекомендацій отримати від них я не можу і посилатись на них теж. Чудесно. 

А Бася?

Бася залишилась на роботі від агенції в готелі, і навіть не вважала, що було б лише справедливо звільнитись і собі. За компанію, з відчуття християнської солідарності. Як ті перші мученики за віру, про яких вона так любила розповідати. 

Під час нашої останньої розмови вона сказала, що ти, мовляв, молода і знайдеш навіть кращу роботу. Он скільки тих готелів в центрі! А як знайдеш, то вже і про мене не забудь. Я ж літел інгліш. І ми френдс.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
Хто вона: Найкрасивіша українка діаспори
Цього року участь в конкурсі краси Мiss Ukrainian Canada-2018 взяли понад 100 конкурсанток з усієї Канади. Уродженка з міста Дрогобич Львівської області, Юлія Щербан стала володаркою розкішної корони з тризубом.
Читати більше