ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ

Nihil semper suo statu manet.
Ніщо не лишається постійним
у своєму становищі.

Латинська мудрість




1

Наша потужна цивілізація, яка досконало
вміє грати в карти і танцювати наймодерніші
танці.

Наша потужна цивілізація, яка почуває себе
інтелектуально відгодованою коровою, якщо їй
вдається з першого погляду відрізнити картини
Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна.

Наша потужна цивілізація, яка сьогодні
безмежно ощасливлена автоматом для прода-
вання ґудзиків, дивовижною самопискою, яка в
разі потреби може відкоркувати пляшку, водне-
вою бомбою в енне число мегатонн, новітнім
кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із
серії «Вірменське радіо відповідає».

Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Які
попри все не забуває про те, що вона є найвищим
виявом всесвітнього прогресу, і рухається.

Так, саме рухається!

Пішки. В авто. В катафалку. В трамваї. В таксі.
рухаючись, встигає:

відвідати пивний бар,
напівголосу покритикувати позаочі свого
начальника,
влаштувати скандал дружині,
розв'язати два-три кросворди...
Чуєте?!
Вона рухається!!!
ЧУЄТЕ?!!

Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива, веселі і сумні.
Іде вертеп, без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?

Впаду туди, де безум всьому пастир
Й пасе держави, душі і слова.
О Боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.

Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.

Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні сюди і ні туди,
Й від ідолів старих і новоспечених,
Й від пустослів'я, Боже, одведи!

...Затьмила голови тупі лакузоманія —
Пофіміамлять і чекають, хто подасть.
І душу кожен з них, неначе мантію,
Перешива по-модному «под власть».

Поглянь! Навколо видимо-невидимо
Тих язиків, танцюючих стриптиз!
І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води...

...О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

2

Жаркого дня липневого втікаю по вулиці
міській, біжу від себе, біжу від слів страшних,
якими мушу я про щоденну втечу говорити.

А вулиця уся — суцільна втеча. Бо буде дощ,
бо хмари насувають. А вулиця уся—суцільна
втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?

Один втіка від себе сьогоденного, а другий
доганя себе вчорашнього, і всі тікають-поспі-
шають... 

Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто
до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом 
всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до Бога,
від Бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик, утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у мовчання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня
і до яких молитися ікон?

І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча — то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь Всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.
До Криму.

В кафе.

В домовину.

З

Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім — до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові — голо!
А світові — босо!
Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.

Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети. 

Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети.

Джаз-банди.
Футболи.
Космоси.
Нації.

Боги.
Півбоги.
Парт-ор-
гані-за-ції!

Персони.
Парсуни.
Кінозірки.

Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.

Дачі.
Собори.
Кремлі.
Мозолі.
Владики на небі.
І
на землі.

Гроші.
Отрути.

Вина.
Єлеї.
Гробниці єгипетські
і
Мавзолеї!

Роги і німби.
Тюрми і Грати.
Ідоли.
Плітки.
Авто і гармати.

Кодекси карні.
А також — моральні.
Кайдани модерні
із картами гральними.

І
безхребетна
пихата
еліта —

усе це для світу,
для білого світу!

Для світу — тиради!
Для світу — доноси!

А світові — голо!
А світові — босо! 

Диктатори, диктатори, диктатори —
погоничі великі: «Цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.

О, скільки їх возноситься і падає!
І скільки їх плює у наш Дніпро!
І прославляє світ своєю владою,
і одягає у своє добро.

...Все продиктовано і все перефарбовано
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі закатовано!
І за холуйство — вбрано в ордени!

Все продиктовано і все перефарбовано
і узаконено, що думати — це гріх!
Муштровано усе, перемуштровано,
і в ранґи роботів возведено живих!

...А цю трикляту мислячу породу
всю до ноги зітерти б далебі!

І стільки ворогів було в народу,
що й весь народ був ворогом собі!

5

А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,
щонайважче — у ньому залишатися собою, від
перших днів своїх і до останніх не бути ні
актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках
облудних, а лиш собою кожної години, а лиш
собою кожної хвилини, з лицем одвертим
твердо йти на кін...

Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних
страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з
інопланетців колись в своїм щоденнику
запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І
населя її силенна сила ходячих шлунків —
п'ющих і жующих. Які лише жують, лише
ковтають. Лише ковтають і жують — і більш
нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти,
вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації,
і одні одного їдять, й самі себе...»

Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних
страхіть боюся більше?!
— Боюсь цього «ковтають і жують»!

...Як вечір землю синьо охопив,
як зорі в небо з'їхались на віче,
в мою кімнату тихо уступив
один знайомий тихий чоловічок.

— Здоров, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув, сливеш писателем великим? —
...Єхидна усмішка, мов колесо криве,
перекотилася його іконним ликом.—

Я чув, що преш ти часто на рожен,
звиняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти». 

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка ненова,
аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я йому вліпив-таки по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив
І — з-за дверей, із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
— Блажен, хто їсть тоді, коли захоче'

6

А ніч попереду й позаду...
Ми йдем. Вперед а чи назад?
...Парадоксальна суть парадів,
і замість правди — сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх «много»
тих правд-калік напівживих.
А жвавий ум, хоча й убогий,
щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить
півправди ті, мов лімузин...

Одна не встигне доконати —
як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі»,—
та нишком вводять іншу в двір,
ще й розмальовану по моді —
в таку попробуй не повір!

...Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?
Чого ж ми хочемо усі?!
Боги лишаються богами,
зійшовши в Кремль із небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що, як завтра динозаври
наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою
прокльон, зневіра й каяття:
—Та ми ж прийшли до мезозою
замість ясного майбуття!

Тоді, як наша цивілізація спала й диви-
лась блаженні сни про авто, які їй належать,
про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки
що їй не належать (уві сні вона дуже жалку-
вала, що не можна кожної зірки зокрема
обгородити парканом і прив'язати біля неї
сторожового пса),— от тоді я виніс їй вирок.

Цивілізація цього не бачила у своєму
блаженному сні. Вона лише вранці прочи- 

тала в газеті, що я її зневажаю, і висловила
принагідне декілька цікавих думок:

а) «Я свою дачу збудував власними
руками і за чесно зароблені гроші...»

б) «Куда сматрелі учітеля, когда іщо
етот автор учілся в школє?!»

в) «Я розумію, що це, може, й так. Але
раптом проти цілого світу заявити
таке, то треба бути або великим
диваком або ж божевільним».

А потім цивілізація взяла мою поему і на
своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла
епітетами й метафорами, довго ображалась і
жувала, жувала, жувала, доки не з'їла всю до
крапки.

І пішла, блаженно погикуючи,
запивати її
пивом.