Гречка

Досі брехня вважалась чимось якщо не непристойним, то вже точно не тим, чим слід пишатись. Але тільки досі. Сьогодні, як і будь-яке інше мистецтво (а брехня - це безумовно мистецтво), вона потребує від своїх послідовників не тільки щоденного вдосконалення, але й певної міри таланту. А талант у наш час цінується у будь-якій галузі. До того ж, гарний брехун зустрічається так само нечасто, як гарний письменник.

Багато хто, до речі, вважає письменників брехунами, але це не так. Вигадуючи історії для своїх книжок, письменник не намагається нікого дурити. Його основна мета - захопити увагу читачів і, таким чином, залучити їх до цих історій. До того ж, письменник пише на самоті й навіть здобувши визнання, за певних обставин, може ніколи і не зустрітися з аудиторією шанувальників. Брехун же, навіть в епоху інтернету, має обов'язково, хоч деколи, дивитися в очі та відчувати дихання тих, кого він шиє у дурні.

Але дещо спільне в них безумовно є - брехун так само вигадує світи, персонажів, події. І багато хто з молодих і тих, хто подає надії, гинуть від своїх вигадок, як Ікар від сонця. Тому що, вигадуючи ту чи іншу історію і полинаючи за нею в небо, завжди необхідно залишати частину свого оповідання чи когось з персонажів невигаданими. Вони будуть тією ниткою, що з'єднує брехуна з землею, тобто реальністю, і завдяки цьому, яка б велика та неосяжна не була його брехня, він завжди зможе орієнтуватися у просторі подій, вигаданих та справжніх; і так само завжди зможе контролювати ситуацію. Лише генії брехні можуть втрачати цю нитку і не загинути, але навіть вони мають бачити під собою землю. Бо якщо земля стає для тебе такою ж недосяжною, як і космос, тебе вже ніщо не врятує.

Це шоу з’явилося невідомо звідки. До появи першого трейлера на телебаченні та в мережі, про нього майже ніхто не чув. А це дуже і дуже дивно. Бо жодне шоу в історії, в усякому разі українській, ще не отримало право на життя, якщо попередньо не пройшло багаторівневий відбір у вигляді презентацій, слухань та пітчингів, або не було адаптацією вже існуючого і обов’язково успішного формату - на таке телеканали грошей не шкодували ніколи.

Звичайно, згодом з’явилась інформація щодо його авторів, продюсерів та джерела фінансування, проте в плані повноцінного розуміння "хто є хто" це ситуацію не покращило; як з тими абстракціями - картина начебто одна, та кожен у ній бачить щось своє.
 
Щодо каналу, то тут ще дивніше. "UBC&C" був створений більш, ніж п’ятнадцять років тому, увесь цей час пас задніх, не асоціювався з жодною політичною силою. Власниками ніхто з журналістів раніше не цікавився - не було жодного приводу. Коли ж почався увесь цей галас, усі наче показилися, бо на кін було поставлено власні кар’єри та репутації видань. Та навіть за цих обставин вдалося з’ясувати лише те, що в країні наразі нікого з засновників каналу немає. Де і коли повернуться теж невідомо. Отак "ДИКТАТОР" за живих батьків став майже сиротою.

Так, шоу отримало назву "ДИКТАТОР" і, як було вже відомо на той час з вищезгаданих трейлерів, його учасники мають вести боротьбу за віртуальну владу за допомогою обіцянок. Хто краще пообіцяє, той і переможе. Такий собі ярмарок брехні, де тільки власна уява та фантазія кандидатів, а скоріше, їх відсутність, можуть стати перешкодою на шляху до мети. Переможця буде обрано звичайними глядачами, онлайн. Серед людей ходили розмови, що "ДИКТАТОР" вигадали як іграшку для тих, хто надто близько бере до серця політичні події в Україні. Для тих, кому мало одних виборів на п’ять років і вони починають вигадувати різні революції та імпічменти.

Відкритого відбору учасників не було, в день прем’єри десятеро чоловіків вийшли на сцену. Десять чоловіків і жодної жінки. Це зразу ж викликало питання, як з боку жінок, так і з боку професіоналів індустрії: що це за шоу, в якому зовсім, навіть з урахуванням ведучого, немає жінок? Трохи згодом відповідь була отримана. Як приклад було наведено спортивні командні шоу, такі як футбол, баскетбол чи хокей, в яких змагаються виключно чоловіки, судді - чоловіки, аудиторія в більшості теж чоловіча, але кількість її знімає всі питання. І жодна жіноча організація до цих пір не піднімала питання про те, що в командах мають грати одночасно гравці обох статей. Проте, погоджуючись з тим, що певна дискримінація таки є, продюсери пообіцяли наступний сезон зробити виключно жіночим. Таким чином, невеличкий скандал, який, ясна річ, пішов тільки на користь "ДИКТАТОРУ", було залагоджено і всю увагу зосереджено на самому шоу.

Тож, на сцену вийшли десять чоловіків. Усі кандидати у диктатори були одягнені або у цивільні костюми строгого крою та переважно темного кольору, або у військові однострої а-ля Фідель, мали серйозний вигляд, більшість - вуса. На ведучому був блискучо-білий костюм і, напевно щоб ніхто не переплутав його з учасником, великі окуляри у такій же білій оправі. Ним було оголошено, що сьогодні кожен з учасників має нагоду представити себе за допомогою п’ятихвилинного фільму та ще п’ять хвилин відведено на питання від аудиторії. З усіх питань модератором будуть обиратися ті, що повторюватимуться найчастіше або ж зовсім унікальні. В наступних програмах кожен з учасників висловить свою думку з питань економічного розвитку країни, охорони здоров’я, зовнішніх відносин, енергетики, аграрної політики та продовольства, реформи МВС, оборони , культури, освіти, соціальної політики. На кожну тему - окремий день.

Інформаційна політика, юстиція та інші демократичні дисципліни, з огляду на специфіку шоу, не розглядались. І наостанок ведучий офіційно оголосив про те, що у виступах кандидатів протягом усіх програм не буде жодного слова правди.

Усі з полегшенням видихнули, бо це був найбільш очікуваний момент. Відбувся, так би мовити, попередній катарсис. Кожен з глядачів був свідком вже не однієї реальної передвиборчої кампанії і чув такі масиви брехні, що якщо б мова йшла про Піноккіо, то ніс обігнув би земну кулю і вбив би його у спину. Але завжди цю брехню псувало сподівання, іноді небезпідставне, що десь серед цього усього лайна є невеличка частинка правди. І це було гірше, ніж та ложка дьогтю у діжці з медом, це було як цвях у черевикові, про який неможливо забути, як би ти того не прагнув. А тут - справжнє диво! Кожної суботи, дві години, протягом дванадцяти тижнів - жодного слова правди! У цей момент ніхто з глядачів ще не знав чи сподобається їм нове шоу, але тепер вони вже знали напевно - ця хвилина передчуття неперевершеного задоволення залишиться з ними назавжди у будь-якому разі.

Таким чином "ДИКТАТОР" стартував і, незважаючи на прогнози експертів з конкуруючих каналів, отримав такі рейтинги і таку увагу аудиторії, про які ніхто в Україні до цього дня і не мріяв. Скептики залишились без шансів. До початку шоу головне побоювання стосувалось тривалості та форми: дві години розмов і ніякої дії - це забагато навіть для стенд-ап коміків. Та результат приголомшив усіх - вже після другої програми кожному учаснику додали до виступу по три хвилини, збільшивши таким чином загальний час до двох з половиною годин. Тож, спочатку десять, а потім тринадцять хвилин на кожного учасника аж ніяк не втомлювали аудиторію. Їй і того було замало!

Яким же чином вдалося досягти цього результату? Як згадувалось на початку, брехня - це мистецтво, і автори шоу поставилися до цього з розумінням. Кандидатам не доводилося брехати, як то кажуть, з рівного місця; кожен мав надійну платформу для розгортання своєї програми. Тож серед учасників були диктатор-соціаліст, диктатор-комуніст, капіталіст, фантаст (розвиток за рахунок зв’язків з інопланетянами), кримінальний диктатор (не можна було не скористатися напрацюваннями попередників), націоналіст, сексист (розглядав жінок не як неповноцінну, але як окрему частину людства), технократ, натураліст і анархіст.

І саме цей останній, саме анархіст вже після двох програм став очевидним лідером цих віртуальних перегонів. Його рейтинг піднявся до позначки 2/10 і в подальшому тільки покращувався. Більшість з глядачів не мала жодного уявлення про те, що воно таке - анархізм, й іноді складалося враження, що і сам кандидат не дуже розуміє базові засади руху. Але це нікого не хвилювало, бо людям було приємно чути те, що їм пропонувалося як альтернатива щоденним пиву, борщу, розмовам про реальну політику та війну - хай би як воно там не звалося. Та успішними його виступи зробили не тільки слова.

Зовнішньо аж ніяк не схожий на класичного диктатора, надто високий (близько 1.9 метра), без вусів, худорлявий, він безперечно був талановитим оратором. Не просто талановитим і навіть не найбільш талановитим серед усіх своїх конкурентів. У спорті таких звуть інопланетянами, вони перемагають суперників, не відчуваючи жодного спротиву. Рухи, жести, неперевершені паузи доповнювали промову і в купі з дозволеним використанням слайдів та музики робили кожні його тринадцять хвилин на сцені незабутніми. З вечора суботи і до ранку понеділка на ютубі обов’язково було п’ять мільйонів переглядів кожного нового виступу.

І ще голос. Щільність та проникаюча здатність його голосу були такими, що він заповнював собою увесь простір як навколо присутніх у залі, так і всередині них. Дехто з тих, хто не радів високим рейтингам шоу, пропонував закрити його як деструктивну секту, бо глядачі, що їх час від часу вихоплювала камера, деколи дійсно мали такий вигляд, ніби вони знаходяться під зовнішнім керуванням. Але до тих пір поки ведучий попереджав глядачів про те, що все почуте зі сцени не має в собі жодного відсотка правди, зробити цього, навіть за сильного бажання, ніхто не міг. А ведучій робив це справно, на початку кожної програми.

До речі, вже десь під час п’ятої програми усім стало остаточно зрозуміло, що публіка недолюблює ведучого, і ці всі здогадувалися чому саме. Щиро кажучи, справа була не в ведучому. В його професійності не було жодного сумніву, справа була саме в тих словах, що він проголошував перед початком виступу кандидатів. Коли люди почули їх вперше, це було доречно, бо це розставляло крапки над "i" в правилах шоу. Наразі ж кожне нове їх повторення сприймалося як спроба зламати той кайф, заради якого шоу і планувалось; і, по-друге, ніхто про це не говорив вголос, але на підсвідомому рівні кожен відчував у цих словах погано приховану образу. Продюсери ніяк на це не реагували, чи то суворо дотримуючись формату, чи то маючи якісь інші підстави.

Так поступово шоу рухалось до свого фіналу. Решта кандидатів у диктатори мали приблизно однаковий, зовсім непоганий, рівень майстерності і так само порівну ділили між собою симпатії аудиторії. Та було ще дещо, що поєднувало їх: у день, коли обговорювались аграрна політика та продовольство кожен з них пообіцяв глядачам, тим чи іншим чином, безкоштовну гречку. До цього моменту програми кандидатів досить суттєво відрізнялись одна від одної, ніхто не хотів, щоб склалося враження, ніби він повторює за іншим; звісно автори теж дбали про це. Але гречка мала таку владу над аудиторією, що встояти було просто неможливо. Осторонь залишився тільки анархіст, ще раз продемонструвавши усім, що він гравець космічної ліги і що сподівається легко перемогти без такого допінгу. Навіть цілком законного.

Настав дванадцятий - фінальний день шоу. Почався він не те щоб зовсім несподівано, але не так як завжди. Коли ведучий вийшов на сцену і почав свою традиційну промову, з залу почувся свист. Ті глядачі, що стояли поруч зі сценою в один момент повитягали з кишень однакові носові хустинки, зробили жест начебто висякалися і почали їх кидати, цілячись у ненависні білі окуляри. Ті, хто були досить далеко від сцени, припинили свистіти і направили всю свою енергію в оплески та заохочуючі вигуки. Зал шаленів. Шаленів як людина, що давно хотіла зробити щось не дуже законне, нарешті зробила це і тепер зрозуміла, що не отримає жодного покарання. Залишаючи сцену ведучій щиро радів тому факту, що його та цих дикунів розділяли не тільки декілька метрів відстані, а й представники служби безпеки.

Шоу, тим часом, незважаючи ні на що, мало продовжуватись.

Цього дня кожен учасник мав ті самі тринадцять хвилин на те, щоб підсумувати свої попередні виступи, вразити глядачів промовою та перемогти. До цього моменту сильні сторони кандидатів були вже більш менш очевидні, тому акценти робилися саме на них. Той хто зірвав овації під час розгляду економіки, присвячував левову частину фінального виступу саме економіці. Той, чия освітня програма здавалася однією з найпереконливіших - проголошував освіту наріжним каменем державності, etc.

Та, щиро кажучи, усім було давно зрозуміло: хедлайнер на цьому фестивалі один, решта - на розігріві. Цей ефект підсилювався ще й тим, що анархіст, завдяки найвищому рейтингу, мав виходити на сцену останнім. І коли це сталося, те, що відбувалося біля неї, дійсно швидше нагадувало рок-концерт, ніж телевізійне шоу.

Аудиторія вже фактично визнала його переможцем і ще до виступу вітала як переможця. А чи люблять люди кого більше, ніж переможців? Повітря кипіло навколо нього, його очі горіли скаженим вогнем. Здавалося що навіть волосся набрало цієї електрики  зовні та виглядало войовниче. Одначе рухи його були спокійними та вивіреними. Контраст вражав. Коли заграла фонова музика і він почав говорити дехто втратив свідомість. Їх підняли на руки та почали передавати в кінець залу, де вже чекали лікарі. Вигляд це мало моторошний, але тільки для тих хто щойно приєднався до перегляду.

А він продовжив говорити. Більшості вже не було важливо про що саме, але він говорив.

Про те, що вчителі та лікарі мають бути найшанованішими членами суспільства, бо немає більш шляхетних професій. Що вони зустрічають нас у цьому світі, навчають, підтримують, та проводжають до іншого. Тому вимоги до них буде змінено кардинально, так само як і рівень матеріальної винагороди за їхню працю. І тут таки виправився: "праця - не саме влучне слово. Тому що місія".

Про вищу освіту, яку кожен громадянин може отримати у будь-якому університеті світу. Безкоштовно. Підкреслив, будь-якому, за рахунок держави. За умови, що після отримання цієї освіти він повернеться працювати в Україну. А якщо не повернеться, то має сплатити державі її вартість у подвійному розмірі.

Медицина буде безкоштовна. Дійсно безкоштовна. Якісна і безкоштовна. Частково навіть косметична хірургія. І пояснив: кожна людина до тридцяти років матиме право на одну коригуючу операцію, а після п’ятдесяти - на омолоджуючу.

Про інститут сім’ї, що вже давно нікуди не годиться, бо для кожного з учасників є подобою банківського кредитного договору на найбільш несприятливих умовах. Віднині кожен чоловік буде мати стільки дружин, скільки їх захоче з ним жити. Зал ще не встиг випустити повітря з легень, як він продовжив: жінки матимуть такі ж права, і та, хто захоче мати більше одного чоловіка - матиме їх. Таким чином суспільство буде більш збалансованим. Адже вже давно відомо, що усі ми народжені для любові, але одні щоб кохати, інші - щоби бути коханими.

Про те, що виробники, і в галузі культури в тому числі, будуть не просто позбавлені податків, а представлені у вигляді окремої касти. Бо по суті кожен з них є правителем невеликої, а іноді й досить великої, країни. Вони будуть тими стовпами, на яких тримається держава.

Про те, що решта українців будуть сплачувати високі податки. Але, по-перше, вони зможуть собі це дозволити; а по-друге, міністерство фінансів щорічно буде оприлюднювати бюджетні витрати держави з розрахунку на окремого громадянина. Це зніме усі питання про те, куди витрачаються гроші платників.
Про те, що в українській армії більше не буде солдатів. Будуть тільки офіцери. І, відповідно, тільки офіцерські взаємовідносини, і тільки офіцерське винагородження. Тому що наші захисники варті того!
Те саме в поліції.

Про українську землю, яку тепер можна буде продавати іноземцям, але ми, у свою чергу, також зможемо купувати землю за кордоном.

Про те, що зовнішні відносини будуть побудовані виключно з позиції незалежної, самодостатньої, економічно, екологічно та морально здорової країни.

Зал ревів від захвату і багато хто вже намагався особисто висловити свої почуття оратору. Охорона біля сцени трималася з останніх сил. Анархіст взяв невелику паузу і продовжив:

- Усе, про що було щойно сказано, вже майже ваше. Але все ж таки потрібен якийсь час, хай і невеликий, для того, щоб воно стало дійсністю. Я ж хочу, щоб ви відчули мою підтримку вже зараз, щоб зрозуміли, що маєте справу з людиною слова. Тому…

Цього разу паузу супроводжувала тиша. Така тиша, що звук повідомлення месенджера на чиємусь смартфоні пролунав як лаврський дзвін. І далі:

- З завтрашнього дня починається подія, що назавжди увійде в історію України - ГРЕЧКА FEST. Це буде щорічний фестиваль, який відбуватиметься у кожному місті чи селі, і протягом якого кожен отримає 50 кілограмів гречки. Але цей фестиваль буде не тільки щорічний, він буде безстроковий! Тобто, хто б тепер не був при владі після мене, відмінити цього не зможе жодна душа. Віднині і до тих пір поки в Україні росте гречка, незважаючи на курси світових валют чи вартість золота, кожен українець отримає свій мішок щорічно! Від немовляти до старого діда чи баби.

За таких обставин не можна було звинувачувати охорону в тому, що на неї вже ніхто не зважав. Юрба зняла Анархіста зі сцени і на руках понесла його на двір. Їй хотілося поділитися цим чудом з рештою світу, з тими, хто ще не знав, яке щастя впало їм на голову. Суцільним потоком вилившись з палацу на вулицю, люди на якийсь момент зупинилися і, схоже, не розуміли в якому напрямку рухатись. Хтось кричав про майдан, дехто вважав за потрібне йти до Банкової. Та вже за декілька секунд, без тривалих обговорень, рішення, схоже, було прийняте. Натовп з ДИКТАТОРОМ на руках, за підтримки людей, що почали приєднуватись вже на вулиці, обрав не найлегший зі шляхів і почав сходження по досить крутій вулиці.