Гра в кохання

Михайло Коцюбинський. Дебют.
 
Про своє оповідання "Дебют" Михайло Коцюбинський написав 29 березня 1909 року в листі Володимирові Гнатюку: "Тема цікава. Це перший виступ на життєвій сцені, перша гра і разом з тим свідомість гри, і якась сила, що штовхає людину по похилості вниз, що не дає покинуть ролю, спинити гру, що каже розсівать наше "я" з повним завзяттям і всякими способами, як смітникові бур'яни своє насіння. Не знаю, чи вдалося мені зробити те, що я хотів. Нашим (домашнім) подобається, але то, може, "по-родственному".

Молодий вчитель Віктор приїжджає до пана Адама вчити його сина Стасика. Зі старшою донькою господаря – Анелею вчитель затіває небезпечну любовну гру: не кохаючи її, зізнається в коханні.

"Панна Анеля плете якусь хустку і не підводить очей од спиць, а я дратуюсь. Чого вона мене ігнорує, наче мене нема у хаті? Що вона собі думає? Я починаю чути зненависть до неї, до тих вічно спущених очей, до німих губ, до дерев’яних спиць, які займають цілу її увагу

Раптом клубок летить їй з колін і котиться просто мені під ноги. Я підіймаю клубок і несподівано кажу:

– Панна Анеля позволить мені держати клубок?

Вона здіймає на мене очі, і в їх сірій безодні прискають на всі боки промінчики здивування і глуму.

– Панові буде незручно.

– О, навпаки!..

Знов спущені очі і холодне обличчя, але то вже нічого. То вже нічого. Тепер від мене до тебе йде отся нитка і нас єднає. Ось кладу на клубок руку, і тепло моєї руки кожен раз проходити буде між твої пальці. І ти будеш мене почувать".

Віктор зранку перестріває Анелю, щоби першим побачити її. Сам себе вважає комедіантом, але вже не може припинити цю гру в кохання.

"Мої відносини до панни Анелі тривожать мене. Уже всі помічають, що за обідом я не спускаю з неї очей. Я знаю, що в моїх очах закоханий вираз, я хочу, щоб той вираз розуміла панна Анеля, а тим часом я її ненавиджу. Мені противний той пісний вид, і довгий ніс, і вся її пласка фігура з гострими дужками плеч. А нарешті, той клерикальний дух. І разом з тим я буваю щасливий, коли вона звертає на мене увагу, дозволить зробить їй дрібну послугу, скаже прихильне слово".

Анеля запрошує Віктора покататися на санях. Йому здається, що стосунки між ними стали теплішими. Але вдома вона знову ж така, як була раніше. А наступного дня взагалі не виходить зі своєї кімнати.

Вчитель хоче привернути до себе увагу своїм страдницьким виглядом: не їсть, не спить. Як і панна Анеля, став ходити до костелу. І все заради того, щоби вона звернула на нього увагу в його брудній грі в кохання.

"Зненависть до тої фігури гострила мою уяву. Я смакував її хиби, дефекти тіла, маленьку душу, безсилий розум. Чого ж я чіпляюсь до неї, мов реп’ях до подолку спідниці, і так само, як він, волочусь по землі у поросі й бруді? Чого мені треба? Яка сила пхає мене в безодню і каже: грай ролю – іменно, іменно, я розумію, що се лиш гра! – і дає мені певність, що не покину гри і не обірву ролі, аж поки не доведу їх до самого краю, які б результати не були; що так само, як досі, я буду втискати в душу чужої людини свою істоту, накидати свої бажання, засівать своє “я”. З повним завзяттям, всякими способами!

Справді! Я не раз думав над сим. Хіба своє "я" ми не сієм так само уперто, як смітниковий бур’ян насіння?Як всі ті кульбаби, реп’ях, кропива і таке інше, що окриляють насіння і кажуть: лети! що спускають його по талих водах, наче човни, мішають з болотом, аби тільки прилипло до людської підошви. Що гачками, щетиною та колючками влазять в одежу, в звірячу лапу, в собачий хвіст, аби тільки зайняти більші простори. Чи не те ж саме в сфері нашої психіки? Хіба не так само сліпо й завзято, всякими способами сіємо "я", шпурляєм направо, наліво, де тільки можна, готові до всього вчепити, хоч би навіть в собачий хвіст. Бодай навіть в собачий хвіст.

Але од сього не легше.
Ну, я наваживсь. Як грати то грати…".

Гра продовжується.

"Властиво, я зваживсь. Хоч весь тремчу. Кров в мені буха, глушить, я сам погано чую свої слова.

– Я дуже радий, панно Анельо, що ви… се дуже щасливо, що я вас… я давно хотів поговорити з вами на самоті… Ви, певно, самі помічаєте, панно Анельо… Скажу відразу: я вас кохаю… кохаю щиро, без краю, цілим серцем кохаю… Якби ви знали, панно Анельо, як я довго стра-ажда-ав…

Мовкну. Не можу. Спазма перещіпнула голос. Коло ока б’ють живчики. Я зараз заплачу.

Очі в панни Анелі великі і повні жаху. Вона їх втупила в мене з благанням і не одірве. Вона приймає все се серйозно.

Тоді я раптом холону і кажу до себе:

"Нащо говориш неправду? Ти її зовсім не любиш. Ти зовсім байдужий до неї".

– Панно Анельо, моя дорога ви, моя кохана… Я змучивсь… у мене душа зболіла… Я не зможу жити без вас…

А до себе знов кажу:

"Ти граєш? Граю чи гра мене пхає – хіба я знаю?.. і не можу спинитись…".

Так, так, се правда, без неї жити не зможу. Я молодий. Молодість, сили, життя – їй оддам, моїй коханій, моїй єдиній панні Анелі…".

Анеля розкриває йому страшну таємницю свого минулого і теперішнього, але гра в кохання не зупиняє Віктора.

Він хоче вмерти. Вибирає спосіб, як вкоротити собі життя. Нарешті робить вибір – повіситись. Але дає знати про це Анелі. Сподівається, що вона його врятує. Проте Анеля не поспішає. Він теж. Чекає. Не вішається.

Пан Адам знаходить Віктора. Везе його до станції. Садовить у поїзд. Мовляв, йому не можна повертатися, щоб не ятрити серце.

Вчитель їде в поїзді і бачить блондинку.

"На станції сходимо разом. Я поспішаю за нею, наче не можу ще вийти із її сфери. Вона наймає фіакра, а я нотую високу ногу і лінію тіла.

На прощання я дістаю од неї в дар сірі очі, а їй даю чорні – і ми розстаємося".

В оповіданні яскраво висвітлено ще декілька персонажів – пана Адама, його дружину, їхнього сина, але інтрига закручена, безперечно, навколо Віктора й Анелі.

Якось Віктор зустрів знайомого. Той розпитує про пана Адама, панну Анелю.

"А тим часом в голові в мене неясно. Панна Анеля… панна Анеля… Ага! Се та… наче тінь біла кудись од мене тікає, наче туман, а я хочу зловити, вернуть – і не можу… Що було? І коли було? Давно? Панна Анеля… панна Анеля… Нема нічого. Навіть тінь щезла… Пусто.

Пан директор сміється, сміється сонце, сміюсь і я…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
5 травня 2017 року