Гіркий присмак непокори

Стефан Ковалів. Наслідки непорадности.
 
Письменник розповідає чергову історію ошуканства українця з боку шахраїв і надшиванців.

"Гринь Лень мав ще курну старосвітську хатину, кусень осідка на задніх дверях, де з року на рік стояв оборіг з надчиненими оборожинами, з перегнилим поденєм і часами копець на бульбу. Тілько і зосталось було єму з цілої батьківщини, котру віросповідники кошарного насильства забрали під закопи, будову шинків і крамниць. П’ять круглих соток за весь грунт, добро хоч що то, ніж би мав добровільно вступатися, як се лучилось многим кумам і сватам".

Бачить Гринь, що на його колишньому полі інші багатіють, видобуваючи віск і нафту. Тому став радитися з дружиною: може, й собі спробувати? Та навідріз відмовляється: "Щоби тілько нехристи і нас не хотіли погребати в тій ямі".

Гринь Лень не послухав дружину, витягнув заповітні п’ять соток, найняв робітників і став копати яму.

"Викопав Гринь Лень яму, порядну яму. Підохочені рудники робили, копали, тягнули леп як тому, що не жалував ні їди, ні питя, смарував живіт і горло. Отже, була яма глибока, була й заморока, – можна було й громаду людей подушити, – але більше нічого… А тут п’ять соток розкотилося, і полики по них не видно!".

Пристав до нього Дувидко Цукер. Гринь Лень дав йому вексель на сотку, а той позичив п’ятдесятку. Копають далі, але той же результат.

Тоді Дувидко Цукер каже:
"… – Знаєш, Леню, пусти мене за процент до своєї хати, а сам іди до мого брата на "Новий світ" до роботи… Там дістанеш усе задурно.
– А де би я вступався з своєї хати!
– Мусиш!
– Як то? хто мене змусить?
– Побачиш, хто! Тої ночі засиплють тебе з хатою, з ямою… Маєш віз і перевіз: вступишся добровільно, добре, а ні, гроші віддай!

Впустив Лень Дувидка до своєї хати, а сам разом з родиною пропав на "Новім світі", як в бездоннім озері. Йому соромно було вказуватися перед своїми в такім невідраднім положеню".

"І там з Леньової хижі сталася філія "Єрусалимського сонмища книжників і фарисеїв", славне товариство "Гавр Гранд" мало тут свою богомільню, відбувало свої засіданя, радило о різних нечистих справах. Тут проводирі розбишацьких клік під проводом Дувидка Цукра розпайовували між себе придбалі добичі, укладали плани до нових нічних нападів".

Болить серце у Леня за свою хатину. Якось приніс він Дувидкові дві десятки, сказав, що решту віддасть потім, але нехай пустить його до своєї хати. Але той гроші забрав, а Леня не пустив. Сказав, що має віддати всі гроші – тоді будь ласка.

Цілий рік сидів Цукер у Леньовій хаті. Все перебудував у ній по-своєму. "І гак прибив до стелі на многораменний свічник, і свої "приказаня" повдоблював у всі одвірки, і гноїв повно перед порогом, і духом цибулі з кожної онучі пахне… потемки пізнаєш, що тут мешкає лояльний і примірний горожанин кошарної вдачі. Та хоч Дувидко устроїв Леньову хату так по-божественному, то сам дійсно не був побожний. Вдень спав смачним сном праведника, а вночі воював з невірними гоями, робив засідки на тих, що мали почути могучу силу єго руки або спочити в якім бездоннім шибі, освободитися від всякої "суєти житейської".

А одного разу вийшов на поверхню віск на тім місці, де стояла Леньова хата.

"В кілька днів потім, як "надуло" в Леньовій ямі, Дувидко Цукер засіяв ясною зорею на виднокрузі галицької Каліфорнії, став дожизненним членом "Ізраїльського союзу" і пожертвував на піддержанє історичної слави "ізбранного народу" цілих п’ять соток, – майже тілько, кілько Лень взяв за свою батьківщину! На залізничний дворець вже не йшов з своїми голими побратимами, лише їхав повозом все в товаристві якогось місцевого матадора".

Гринь Лень вирішив відвоювати свою хату разом з ямою, в якій був віск. Багато хто не радив йому цього робити. Але дехто сказав, що треба звернутися "до Фокта або до Щербатого Мацька… тоті як напишуть, то зараз з’їде комісія, хоч би і з самого Відня".

Щоб не дати хід справі, Дувидко Цукер скористався послугами такого собі Хоростіля, українського надшиванця.

"Між каліфорнійським образованим гуртом відмічалися деякі тим, що ніколи не вилляли за обшивку, ані не терпіли на нестравність. Особливо пан Хоростіль уходив тут за короля пияків; найсильніший спиритус мандрував до його жолудка, як невкусна олива, ніколи навіть не заскоботав діржавку. О нім дійсно можна було сказати, що тілько раз в своїм житю упився, а після все тілько раз у раз доливав. Старозаконні практики і нафтярські підприємці покористувалися сею незвичайною прикметою ученого гоя, зробили єго своїм гірничим інспектором і постарались о затвердженє, де було треба".

Але Хоростіль був лише прикриттям. Насправді всю справу вели Льольо Пухкий і Базьо Надутий, теж надшиванці. Вони були гірничими надкомісарами, а ріпники прозивали їх "жидівськими хом’яками". Через них такий собі одноокий Хуна залагодив справу з Леньом, аби його лист не дійшов до Відня. Звісно, заплатив гроші, напоїв і нагодував.

З цього приводу приятелям Дувидка Цукера влаштували бал. Всі прославляли видатного підприємця. Коли добряче напились, Пухкий і Надутий кинулись за двома жінками з їхньої компанії. Ті лише кричали від задоволення, заохочуючи чоловіків упіймати їх.

"Пухкий з Надутим влетіли за ними з великим розгоном до хати, станули в порозі і в млі ока витверезилися. Якась неприязна струя електрична прошибла їх до шпіку кості… На лаві лежав наряджений в мокре кип’ячкове платє з розчерепленою головою Гринь Лень, а йому в головах читав дрижачим голосом далекий свояк з псалтирі “вічную пам’ять".

Спитає, може, хто: "А діти?". Сиділо щось четверо тих круглих сиріток-недолітків на мокрім берлозі… Ждали, чей батько збудиться і піде принести їм хліба з трачинєм…".

Вкотре Степан Ковалів буденно розповідає про смерть українця, який став жертвою шахраїв і надшиванців. Але в цій буденності відчувається гіркий присмак непокори. Вона зріє в умах тих, кого ошукали. Вони ще не здатні до організованого протесту, а тому гинуть. Але недаремно ці та інші оповідання письменника закінчуються розповідями про дітей жертв. За ними – майбутнє. Стефан Ковалів був переконаний, що вже вони не дадуть себе ошукати шахраям і надшиванцям.
 
Анатолій ВЛАСЮК
7 жовтня 2017 року