Гірка плата за волю

Михайло Коцюбинський. Дорогою ціною.
 
Було би дивно, якби цензура оминула це оповідання Михайла Коцюбинського. Ба, більше! Один цензор цензурує іншого цензора: "Зміст оповідання "Дорогою ціною", яке становить собою окремий відбиток із журналу "Киевская старина", такий: дія відбувається в тридцятих роках ХVІІІ століття. Віковічна нескінченна боротьба двох ворогуючих таборів – панського і мужицького – завершилася перемогою пана, він зробився власником мужиків, записаних у панський інвентар нарівні з волами і кіньми, але вільний дух народу тлів ще під попелом неволі, свіжі ще були традиції волі, і старші покоління, свідки іншого життя, показували на своїх долонях мозолі від шабель, піднятих на захист народних прав. Пісня волі, яка луною відгукнулася в серцях молоді, кликала її на широкі бессарабські степи, вільні, без пана і панщини. Хлоп протестував проти неволі тим, що втікав на вільні землі за Дунай, але й там досягала його панська рука. У Бессарабії і на лівому березі Дунаю були влаштовані козачі пости (мова йде про російських козаків – А.В.), обов’язком яких було ловити кріпаків, що втікали. Голова втікача була оцінена і спійманого хлопа, закутого, повертали панові або віддавали в рекрути, а іноді й засилали до Сибіру. Такий вступ до даного оповідання, зміст якого, розповідаючи про поневіряння, і знегоди, пережиті кріпаками-втікачами Остапом і Соломією в пошуках вільної землі, нічого протицензурного собою не становить. Незважаючи на те, що дане оповідання, у вигляді окремого відбитку з "Киевской старины", надруковане з дозволу попередньої цензури, виконуючий обов’язки цензора, з свого боку, не вважає за можливе дозволити до друку викладений вище вступ, а також роздуми Остапа … про те, що говорив йому дід, який різав у свій час панів в Умані, про свободу і про те, що необхідно хлопам скинути панське ярмо".

Остап Мандрика вирішує втікати від пана на вільні землі за Дунай. Панові подобається вільнолюбивий дух чоловіка, якого він називає бунтарем і гайдамакою, обіцяє з живого шкуру здерти або віддати в рекрути. Сам Остап каже: "Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… Ех, піду, де воля, де інші люди…".

Не зупиняє його й те, що залишає Соломію, яку кохав і яка кохає його. Все-таки воля для нього є ціннішою.
Соломія проводжає Остапа, але згодом не втримується і, переодягнувшись в чоловіче, наздоганяє його. Вони разом хочуть переправитися за Дунай. Одна проблема: жіночі коси з-під очіпка видають дівчину.

"–  Що ж воно буде? – спитав перегодом Остап. – Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
– А ось що буде! – рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили нижче пояса. – На, ріж…
– Що ти кажеш? – жахнувся Остап.
–  Ріж, кажу…
– І тобі не жаль, Соломіє?
– Ані крихти… Ріж! – уперто намагалась молодиця й сіла долі.
– Та в мене й ножиць чортма.
– Ріж ножем!..

Остап стояв, вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.

Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шуркнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози".

Але це був лише початок випробувань, які випали на долю Остапа та Соломії.

Закохані потрапили до гурту людей, які теж хотіли перебратися за Дунай. Був серед них чоловік, якого за малий зріст кликали Котигорошком. Казали, ніби він втік не стільки від пана, скільки від дружини, яка його била. Котигорошок це заперечував, але якось невпевнено. Іван, так звали чоловіка, часто повторював улюблені слова: "Хіба я боюся смерті? Сохрани Боже!.. Пошли, Господи, й завтра. Раз вмирати – не двічі. Вмер – і край, більш не встанеш".

Утікачів мали переправити човнами на той берег Дунаю. Та від самого початку все пішло не так. Не всім пощастило добитися до човнів, бо несподівано вигулькнули російські козаки, які почали стріляти. Остап із Соломією втекли в комиші, але куля поранила чоловіка нижче серця. Соломія тягла коханого на собі подалі від небезпеки. Їй довелося залишити Остапа в комишах, а самій шукати підмогу в людей. Проте Соломія заблудилась, а тут ще й плавні почали горіти.

Проте на цьому відтинку їхнього життя все закінчилося благополучно. Соломії допомогли цигани, на яких вона вийшла. Довелося віддати їм гроші, які вона тримала для життя на волі. Підробляла в болгарина, а гроші віддавала ненаситним циганам. Вони виявились злодіями. Їх накрила турецька поліція. Взяли й Остапа, який не мав жодного стосунку до циганських оборудок.

Соломія вирішила визволити Остапа, коли дізналася, що його відправляють назад, в Україну. Допомагати мав Котигорошко, який дістав пістоль. Проте задумане не вдалося здійснити. Конвоїри вбили Котигорошка, а Соломія втонула.

"Чимало води утекло в Дунаї з того часу.

На високій бессарабській половині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.

Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.

Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

– Чую, чую… – шепче він і виходить із хати.

Темрява і пустка обгортають його.

Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, – і шепче:

– Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

– Оста-а-пе-е!..
– Отак вона мене часто кличе, – оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. – Як тільки вітер загуде – так і кличе до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом серед ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині…

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.

– Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний… з тим і до Бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
21 квітня 2017 року