Навіщо перейменували Комсомольськ в Горішні Плавні? Кому завадила ця зірочка в мозаїці або назва вулиці?

Якби в 30-х роках ти сказав “Та кому заважають ці тризуби?”, тебе б відразу відправили на розстріл. Комуністи, за чиїм символом ти шкодуєш, не церемонилися з опонентами. Ми розповімо лише про один приклад радянського терору з багатьох: про знищення письменників, скульпторів, художників. Тому що вони відмовлялися творити відповідно до “лінії партії” і хвалити радянську владу. А якщо відмовляються хвалити вони – відмовиться весь народ.

Коли загарбники намагаються підкорити країну, вони пускають в атаку не тільки солдат, вони атакують національну ідентичність, змінюють картину світу, боряться з інакомисленням, змінюють цінності. І знищують тих, хто ці цінності поширює – в тому числі діячів культури. Тому що література, мова, культура – це точки дотику, які об’єднують народ.

Голодомор, Друга світова – я що, всі трагедії ХХ століття повинен вивчити?

Ставати істориком чи ні – твоя воля. Але елементарні знання про те, що сталося в 20-30 роках, допоможуть зрозуміти, що відбувається зараз.

Народу крім політиків-полководців потрібні інтелектуальні, духовні лідери. Ти дивишся дотепних блогерів на YouToube, читаєш злободенні колонки в Фейсбуці – так формуються твої соціальні цінності. І якби твого улюбленого блогера розстріляли за пару критичних рядків про політику, ти б обурювався. Але твоє обурення ніяк не проявилося б, тому що і YouToube, і Фейсбук встигли закрити: залишилися б тільки офіційні сайти, що оспівують державну ідеологію. Наприклад, зараз інтернет-простір “коригується” в М’янмі, Китаї, Тунісі.

А в 1920-х поети були як інтернет, YouTube і Снепчат. На ці заходи приходили послухати вірші, познайомитися, обговорити ідеї розвитку суспільства. Їх статті в газетах і журналах обговорювали і передавали з рук в руки, прямо як зараз коментують і репостять публікації. Але що сталося потім? Репресії, газети під контролем більшовиків, і усні канали інформації ліквідовані.

Щоб побудувати країну, в яку зігнали багато народів, дуже важливо було контролювати мізки. Однак ця ідея і зараз актуальна: гібридна війна полягає в боротьбі за мізки – щоб ти менше думав про зміни, а більше дбав про себе.

Гаразд, послухаємо трохи. Що таке це Розстріляне відродження?

Щоб було коротко і зрозуміло: це покоління інтелігенції, яку цілеспрямовано знищили в 20-30 роках. Чому “відродження”: тому що в початку 20-х партія проголосила політику українізації – офіційно підтримала розвиток української мови і культури – і після цього стався справжній бум творів рідною мовою, при створенні яких орієнтувалися на європейське мистецтво. Чому “розстріляне”: тому що цих діячів розстрілювали – фактично саме за те, що вони писали, малювали – творили. Частина істориків вважає, що українізація і зовсім була масштабною провокацією – способом виявити прихильників української ідеї, щоб потім знищити.

Особливо часто цим терміном позначають постраждалих письменників. Вперше їх твори були опубліковані в книзі під назвою “Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія-проза-драма-есе” – від нього і пішло визначення покоління знищеної інтелігенції. Через вбивств українське мистецтво втратило цілі напрямки.

Ось тому ти зараз читаєш європейських класиків, дивишся на картини західних художників і часом скаржишся, що у нас такого немає. І мимоволі приходить думка, що українська культура слабкіше іноземної. Насправді, ситуація була б іншою, якби комуністи не почали розстрілювати за творчою ознакою – в 20-х роках як раз почали зароджуватися представництва модних і новаторських напрямків в українському мистецтві.

У літературі:

Неоромантизм або експресіонізм – Микола Хвильовий, Андрій Головко, Юліан Шпол, Микола Куліш.
Імпресіонізм – Григорій Косинка.
Екзистенціалізм – Валер’ян Підмогильний.
Символізм – Олександр Олесь, Павло Тичина.
Футуризм – Михайль Семенко, Олекса Влизько, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко.
Неокласицизм – Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара.
Історична проза – Клим Поліщук.
Гумористична проза – Василь Чечнявскій, Пилип Капельгородський.

У живописі:

Монументалізм – Михайло Бойчук, Іван Падалка.
Книжкова графіка, декоративно-прикладне мистецтво – Василь Седляр.

Але хіба не зручних письменників не переслідували завжди: і за царя, і при німцях?

Чуєш фразу “вбили письменника” – і справді здається, що Союз тут не особливо виділився. Але імідж йому псує статистика вбивств. Цілеспрямованим знищенням діячів мистецтва займалися виключно під час сталінських репресій.

І як це сталося? Масові облави в один день?

Ні, все відбувалося поступово. Це почалося ще до того, як організували Голодомор. 1926 Сталін пише листа Кагановичу: йому не подобається, що рух за українську культуру став надто вже антиросійським.

Перший удар прийшовся по людях, які вміли говорити і хотіли донести до оточуючих свої думки. Вдумайся: початком українських бід при сталінському режимі не був жахливий штучний голод, а облава на інтелігенцію – знищення тих, хто прагнув хоча б словом захистити свій народ. Після цього змітати інших людей, навіть не побоюючись розголосу, стало простіше.

Невже пресували абсолютно всіх, хто щось писав?

Ні, за оспівування радянської влади хвалили і заохочували. Але письменники не поспішали складати оди про те, чого не було. Як і сучасним блогерам, їм було цікавіше показати проблеми часу, барвисто розписати, як все є насправді – без фантастики про щасливі народні маси, які обожнюють радянську владу.

Більш того – їм це ніби як дозволяли робити – адже на словах розвиток української культури підтримувався. Замовчували лише про одне: негоже якомусь там українському мистецтву розвинутися більше, ніж російському. А воно за 10 років стало найпоширенішим в Україні, обігнавши російське, яке до цього насаджувалося 300 років.

Письменникам дісталося за те, що вони не хотіли бути “гвинтиками в системі”. Союз розглядав єдину допустиму роль для письменника: він повинен оспівувати партію і поширювати її пропаганду. Але у самих авторів були інші думки з цього приводу: їм хотілося індивідуалізму, вираження почуттів – власне, того, що у нас зараз і прийнято називати мистецтвом. А заодно вони доводили, що українська література – самостійна і має право котируватися на світовому рівні.

Вони об’єдналися в “клуби за інтересами” і затіяли дискусію з владою. Так само, як ти зараз вступаєш в групи в соцмережах, щоб дивитися пости і розводити лайки в коментарях, літератори 20-х років збиралися в організації. Правда, була у них для цього ще одна прагматична причина: на творчі організації видавали продовольчі картки.

Назви цих “клубів” були в радянському стилі: “Ланка”, “Плуг”, “Молодняк”, “Західна Україна”. Але найвпливовішим серед них був “Гарт”, пізніше перетворений у ВАПЛІТЕ – “Вільну Академію Пролетарської Літератури”. Саме це об’єднання зробило більше, ніж всі інші: організовувало читання творів з подальшим обговоренням у вузькому колі, а потім ще й почало писати статті з міркуваннями про роль письменника в суспільстві, майбутнє української літератури і про те, що орієнтуватися в мистецтві варто на Європу, а не на Росію.

Все почалося з публікації лідера ВАПЛІТЕ Миколи Хвильового, в якій він критикував низькопробну “червону графоманію” – твори, єдиною “гідністю” яких було те, що вони хвалили більшовицький лад. А потім пішов потік сперечань в журналах – якраз вони владу особливо і дратували. Тривало все це три роки – з 1925 по 1928 – і отримало горду назву “Літературна дискусія”. Тобто це як лайка в коментах під постом, тільки розмінювались там не злісними мемами, а чуттєвими статтями з аргументацією – їх кількість перевалила за 1 000.

В результаті аргументація проукраїнських письменників перемогла. Тільки ось радіти було рано. Якщо ти вирішиш вести дискусії з накачаним гопником, будь готовий, що йому врешті-решт набридне потік твоєї розумної мови і він просто засадить тобі в око. Приблизно так само і сталося з нашою красномовною інтелігенцією.

Так що, почали розстрілювати тих, хто брав участь в цій дискусії?

По-суті, так, і не тільки їх. Але для початку потрібно вигадати кримінальні справи: те, що якийсь письменник не розповідає про переваги роботи на заводі, ще не було приводом його вбити. Інша справа, що пошук цього приводу проходив у кращих традиціях середньовічної інквізиції. Якщо поборники релігії кого завгодно записували в єретики, то поборники Союзу – в буржуазні націоналісти.

Потроху знищувати українську інтелігенцію почали з 1930 року. Але масовим явищем це стало одночасно з організацією Голодомору – історики вважають початком епохи Розстріляного відродження 12-13 травня 1933 року, коли був заарештований письменник Михайло Яловий та це стало однією з причин самогубства Миколи Хвильового.

Стандартним звинуваченням для всіх заарештованих були шпигунство, антирадянська діяльність, створення терористичних організацій. Найяскравіші приклади:

Справа неіснуючої “Спілки визволення України”, в яку втягнули 474 людини, серед яких академіки, історики, мовознавці, письменники;
Справа такого ж міфічного “Українського національного центру”, який нібито хотів відновити УНР з, що найжахливіше, капіталістичним ладом;
Справа “контрреволюційної боротьбистської організації”, яка по суті була чищенням колишніх членів Української комуністичної партії – “конкурентів” більшовиків на території України.

Не будемо розповідати, яким чарівним чином розумні люди, на всі 1000% впевнені у своїй непричетності до тероризму давали “добровільні” свідчення про те, як створювали злочинні організації. Про чудесні зміни реплік обвинувачених, які були зафіксовані в стенограмах допитів. Кульмінацією знищення інтелігенції став масовий розстріл в честь двадцятиріччя жовтневої революції

Не всіх засуджених за липовими справами знищували відразу ж. Найпоширеніший варіант: відправляли до концтаборів на кілька десятиліть або на все життя. У таких диких умовах деякі письменники ще й встигали творити: наприклад, Валер’ян Підмогильний в Соловецькому таборі робив переклади, писав повісті, роман, а Микола Зеров завершив переклад “Енеїди” Вергілія.

Але ось в 1937 році справи української інтелігенції переглядають. І вирішують, що більше сотні ув’язнених Соловецького табору варто розстріляти – вбивства відбуваються в один день, 3 листопада.

І у письменників не було вибору? Жодного способу уникнути смерті?

Всі варіанти були не веселими, але все-таки вибирати доводилося не тільки між “розстріляти” і “застрелитися”.

Так, більшість представників Розстріляного відродження потрапили до концтаборів і вийти з них вдалося одиницям. Деякі, не витримуючи тиску влади, наклали на себе руки – як Хвильовий. Але деяким пощастило не потрапити в тюрми відразу, і вони вважали за краще чимось пожертвувати, щоб залишитися в живих. Відмовлятися при цьому доводилося або від прихильності до рідних місць, або від ідеологічних принципів.

Отже, деякі емігрували. При цьому вони продовжили розвивати українське мистецтво за кордоном: наприклад, творчість Празької школи. Живучи в Європі або Америці, вони продовжували стежити за новинами з України, виступати з критикою більшовизму і навіть писати листи керівникам СРСР – так Володимир Винниченко з Франції намагався вести діалог зі Сталіним, правда відповідей на свої листи не отримав.

Інші вважали за краще швидко переорієнтуватися на оспівування партії. Так зробив Павло Тичина, в критичний момент написав вірш “Партія веде”. До цих пір обговорюють, як же він зважився померти як митець, щоб жити в принципі.

А потім про розстріли просто забули?

Забути і замовкнути було в дусі Союзу. Але в кінці 1950-х почалася десталінізація, справи часів репресій підняли і переглянули. Тоді більшість засуджених визнали жертвами і реабілітували. Для багатьох визнання владою своєї неправоти вже нічого не значило, оскільки реабілітація відбувалася посмертно. Якщо кому і пощастило пережити два десятиліття між арештом і встановленням невинності, то їх здоров’я вже було не те. Так, Остап Вишня помер через рік після того, як був реабілітований.

Та й визнання злочинів сталінського режиму зовсім не означало, що про них публічно розкажуть і допустять будь-кого до творчості несправедливо засуджених. Інформацію про судові процеси почали розсекречувати лише в 1990-х і до цих пір продовжують. А твори репресованих в Союзі або заборонялися, або вважалися “небажаними до ознайомлення”. Що ж стосується загиблих діячів науки і мистецтва – воліли мовчати, що такі взагалі існували, а там вже і різниці немає, як вони померли.

Якщо письменникам до моменту реабілітації вдавалося вижити, а їх твори вписувалися в ідеологію соцреалізму, то їх твори дозволялось визнавати і видавати. Навіть були випадки, коли вони потрапляли в шкільну програму – так сталося з деякими п’єсами Миколи Куліша.

Ну, ви явно вирішили надолужити все, що замовчувалося півстоліття.

Є таке. Але це не через любов до історії – самі втомилися в школі і універі слухати про діячів української політики і культури. Але ось зараз перейменовують вулиці, на яких ми живемо – і треба розуміти, чому. Якщо назва на честь “героя”-комуніста, про чию біографію ти навіть ніколи не чув – то його ім’я стоїть серед імен таких ось вбивць мирного населення – це ще якщо він сам в цьому процесі участі не брав. А мозаїка із зірочкою, серпом і молотом – символ тих самих комуністів, які проводили масові розстріли письменників і художників. Це знак терору – зараз ми тобі привели лише приклад знищення інтелігенції, але вбивств було набагато більше. І навряд чи символ сотень убивств буде тебе радувати.

А при чому тут Комсомольськ?

Комсомол – це організація, яка готувала кадри для Комуністичної партії, школа для майбутніх ідейних комуністів, в тому числі НКВСівці. Комуністична партія прагнула контролювати все, в тому числі дітей. Ідеологічне виховання починалося з 7 років – діти ставали жовтенятами, в 9 років – піонерами, в 14 – комсомольцями. Дітям і підліткам вбивали в голову, як правильно любити батьківщину і що робити з її ворогами.

Хоч комсомольці не розстрілювали письменників, вони теж були руками режиму – відомо, що рейди комсомольців проходили по селах і відбирали їжу в часи Голодомору. Ось тому і неправильно, щоб сучасне українське місто носило назву, пов’язану з Комсомолом – немає різниці, що місто називається на честь комуніста Петровського, винного в Голодоморі, що на честь комуністичної секти, яка перетворювала звичайних дітей в петровських, берій і сталіних.