Герої не вмирають або Про тих, що мовчали

Гаряче вересневе повітря розривали гасла. "Герої не вмирають!" — злітало вгору з чітко визначеною періодичністю, відразу по останній ноті жалобного маршу, що його виконував духовий оркестр у військових формах. Величезна колона просувалася вулицями містечка до центрального майдану, людей було стільки, що місцевій владі довелося перекрити рух автомобілів на кількох вулицях. Ніздрі всіх присутніх лоскотав відчутний, нав'язливий запах біди.

Це вперше до містечка завітала війна. На жаль, у вигляді загиблого воїна і поховальної процесії за вимогами військового часу. Тільки те, що війна не заїхала танком і не привіталася пострілами, тут уже не тішило. Напевно, тільки тепер люди, які тут проживали, відчули подих смерті у себе за спинами. Куди не глянь, тужили жінки, зціпивши зуби, проклинали ворогів чоловіки, перелякано дивилися діти.

Всі про щось говорили. Одні, ще біля будинку загиблого воїна, про те, як це важко: проводжати в останню путь людину, яку зжерла війна. Інші, уже карбуючи кроки в колоні, про час помсти. Треті — про нетривке життя і "ніколи не знаєш, де впадеш". Говорили й потім, коли труну з воїном поставили на центральній площі, а люди створили там таку тісняву, що годі й передати словами. Промовляли високопосадовці, які були дуже добре обізнані з проблемами міста, щоби знайти правильні слова. Ридали коло мікрофону співробітниці, що от лише зараз, здавалося, зрозуміли, наскільки прекрасною людиною був той, хто сьогодні перетворився в героя. Чітко висловився командир, який, власне, і відправляв того дня хлопця на бойове завдання:

— Я можу з усією певністю сказати, що Він має право називатися героєм! — і натовп захлинався в  аплодисментах та гаслах, і дивилися на командира з надією і вдячністю всі присутні, мов на пророка якогось...

Навіть сива мати воїна, що тужила над сином, час від часу побивалася вголос, слабким голосом запитуючи то у Господа, то у командира: "За що?" Іноді щось шепотіла і молода вдова, дивлячись на чоловіка без обличчя. Шість днів пройшло після його загибелі. Шість довгих днів, поки відшукали і перевезли тіло з-під Дебальцеве додому... Жінка не могла повірити, що там, за марлевою пов'язкою, кохане обличчя, і навіть дякувала Богу за ту пов'язку, і людям, що забезпечили коханому от такий вигляд, бо несила було їй навіть уявити печатку смерті на любих устах...

Мовчали в цьому натовпі проводжаючих тільки двоє. Перший — то сам загиблий. Про що міг мовчати воїн, який повернувся "вантажем-200" до рідного міста? Так-так, саме "двохсотим" називали його побратими, сповіщаючи телефоном друзів-знайомих про час і місце поховання. Чи бачив він, скільки людей прийшло проводжати в останню путь? Чи схвалював він оцей урочистий мітинг над власним тілом? Можливо, він мовчав усю свою затамовану ніжність до дружини, вдячність до матері, згадки про друзів... Може, у його мовчанні гриміли постріли, що супроводжували в останні дні, а чи й рішучий наказ командира, на який слід було зреагувати не менш рішучою дією?

А може, мовчав він про безмежні лани, що споглядав у вікні дорогою в зону АТО. Тоді здавалося, що єдине важливе у світі — оця земля, на яку гріх буде пустити ворога. Бо ворог топтався вже зовсім близько, за кілька сотень кілометрів, і мав намір сунути далі. Тоді, ще не скуштувавши військових буднів, він вірив у те, що зможе врятувати свою країну від загарбника. І навіть тоді, коли темними серпневими ночами, які вже дихали осіннім холодом, лягав спочити просто неба, на сирій землі, вірив. То не страшно, що не мають вони спальників з карематами. Головне, вони мають хоч кілька годин на спочинок. Головне, що вони мають віру, силу, рішучість... Так думав він тієї останньої ночі під Дебальцеве. Так і командир сказав у своїй промові, коли прощався з одним із своїх солдатів. А значить, вони думали правильно. І надіялися.

Можливо, солдат мовчав саме про надію. Так, про надію, яка обов'язково приведе його побратимів, що зараз ледь стримують сльози, прощаючись з ним, до перемоги. І приведе живими, на відміну від нього.
А ще він міг мовчати у відповідь на гасло, де говориться про вічне життя героїв. Ймовірно, то дещо дико чути "Герої не вмирають!" з самісінької труни, коли тобі ноги віддавлює величезна кількість гвоздик, троянд та інших квітів. Цікаво, звідки їх стільки в рідному містечку?... Можливо, солдату було шкода буйних айстр, що ними встеляли йому останню путь, викладаючи різнобарвний орнамент просто на асфальті, коли переносили з дому до площі. Це ж добрих кілометрів п'ять! Шкода, що його смерть покликала вмирання сотень або й тисяч квіток. Його дорога у вічне царство вже вбрана ледь не килимами, навіщо було вбивати ще й айстри? Але звідки живим людям знати те, які шляхи у загиблих?
Хто знає, про що конкретно мовчав солдат.

У говіркому натовпі була ще одна людина, яка мовчала. Бо вона ще не навчилася говорити. Принаймні зв'язно. Вона, що їй трохи більше року випало жити на цій землі, здивовано роззиралася і шукала очима погляд мами. Тільки ні мамі, ні бабусі не було до неї діла, бо вони вміли говорити. Вони плакали, ховали від неї погляди, трималися так, ніби й не було отих сонячних ранків, коли матуся, граючи, подавала склянку з молоком, а бабуся повчала ту, що зручніше з пляшечки напувати... Дівча трималося коло рідних, а тим, що ті не відходили від купи квітів, що їх дедалі більшало, почало зацікавлено розглядати букети з жалобними стрічечками.

І тоді, так само мовчки, простягнула ручку догори, схопила один букетик за стрічечку і потягла донизу... Квіти посипалися з труни просто їй під ноги, і дівчинка з радісною посмішкою сіла на живий килим, щоб погратися з цією красою. Вона одну за одною піднімала гвоздики і, кидала догори, аби потім швидким поглядом вловити, як вони падають.

А люди підносили все нові і нові букети, не звертаючи уваги на мовчанку цих двох: тата, що мовчав про своє з домовини, і донечки, яка нишком гралася квітами...
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше
Як з'явився восьмигодинний сон, якщо наші предки спали двічі за ніч?
У 18 столітті люди спали двічі за ніч, вставали на кілька годин серед ночі, а потім йшли назад до ліжка, вже до світанку. Що з того часу змінилося та чому люди сплять 8 годин — досліджуємо далі.
Читати більше